Сьогодні вся Європа – це Центральна Європа
За два тижні вийде друком моя нова книжка "Наша Європа", яка підсумовує мою роботу за останні три роки великої війни. Це збірник есеїв і різних рівнів діалогу з моїми попередниками, а також письменниками сусідніх країн.
Є такий важливий момент, який знають математики: якщо задача розв’язується двома способами з тим самим результатом, значить, розв’язок правильний.
Моя візія сьогоденної Європи та її майбутнього, чому вся Європа сьогодні є Центральною Європою, дивним чином збігається з візією колишнього шефа британської розвідки 2014–2022 років Алека Юнгера, який в одному з інтерв’ю BBC, обговорюючи європейську політику Трампа, зазначив: "Путін розбудив Україну, Трамп розбудив Європу".
Усі дискусії щодо майбутнього НАТО і європейсько-американських стосунків, і зрештою зміни їхньої парадигми, яка з 1945 року не змінювалася: щось нове висить у повітрі, що вимагає перегрупування, перебудови європейської концепції безпеки, зміни ролей на європейській шахівниці. І тут зростає роль Німеччини як нового будівничого цієї нової європейської єдності.
Те, що сказав Алекс Юнгер, дивовижним чином збіглося у формулюваннях з тим, що я намагалася говорити в публіцистиці, есеїстиці десь із 2014 року. Він сказав, що Трамп продемонстрував non-european mindset (неєвропейський менталітет. – Ред.) — і це правда, і дуже важливий момент, на який прошу звернути увагу: великодержавницький, супердержавний підхід, назвіть як завгодно. Я називаю це імперським підходом.
Світ, датований минулим століттям: світ холодної війни, світ, відформатований Ялтою, у якому великі держави, представлені старими білими чоловіками, вирішують долю малих держав. Стосунки йдуть по вертикалі: великі диктують малим свою волю. У XIX столітті це називалося — імперії та колонії, у XX столітті це називалося елегантніше — супердержави та сфери їхнього впливу. І цей термін багато хто з десижнмейкерів у новому світі пробує перетягнути й у XXI століття: супердержави, великі держави та їхні сфери впливу. І питання тільки в тому, де проводити межі розмежування зон впливу.
Ми всі бачили цю мапу, накреслену в Кремлі: який вигляд мусить мати новий світовий порядок і планета, пофарбована в чотири кольори.
Уся Євразія — від Лісабона до Владивостока — російська, частина жовтим кольором — китайська, частина зеленим кольором — арабська, і західна півкуля — американська. Поділ на четверо, планета на чотири кольори з її зонами впливу — це та мова, якою говорить Путін, і це та мова, якою говорить Трамп; вона для нього врозумлива.
І ось ця теза Юнгера, що це не європейський світогляд, для мене особисто дуже обнадійлива. Я розв’язую цю задачу іншим способом, який походить від Чеслава Мілоша й Мілана Кундери і який уже близько 60 років дискутується в центральноєвропейському наративі. Це Європа, за дефініцією Кундери, — як місце найбільшої різноманітності на найменшому просторі.
Історія ЄС, яка викликала у євроскептиків спочатку острах: чи не відбудеться в цій формі глобалізації диктат із Брюсселя у сфері стандартизації товарів тощо, чи не відбудеться згладжування індивідуальних відмінностей, знищення, затирання цих унікальних рис. Тому що світ супердержав — світ великих, світ імперій — це світ згладжування унікальності.
І в цьому сенсі нам ще належить переглянути, ревізувати своєрідне спаринг-партнерство США і Радянського Союзу, а також Росії, котре зрештою тривало довше, ніж століття, і паралелі між ними як між двома молодими імперіями. Забудьмо цей міф про тисячолітню історію, бо Київ — не їхній, Київ — наш. Тільки тоді, коли розглядати Російську імперію від царства Московського і її модернізацію від XVIII століття, можна зрозуміти цю паралельність, цю задивленість одне в одного двох імперій, розкинутих на широких просторах, де вони пригнітили всю попередньо квітучу тут розмаїтість автохтонних племен і народів.
Ось відбулася ця ліквідація культурного розмаїття — і далі починаються простори прерій, культ дороги, залізниці, поштових станцій у російській культурі та хайвею з автозаправками й Макдональдзами в американській. Ось ця глобалізація по-імперському, яка є згладжуванням розмаїття, яка є non-european, цитуючи Юнгера.
До Кундери ми ще повернемося — у мене з ним свої рахунки. Те, що я процитувала його дефініцію, не означає, що я цілковито підтримую й схвалюю його концепцію Центральної Європи, яка минулого року саме святкувала своє 40-ліття. 1984 року був опублікований цей самий, певною мірою етапний, есей Кундери "Трагедія Центральної Європи". І починаючи приблизно з 1989–1991 років, цитуючи одного польського політолога, "історія розвивалася під диктування кундериного есею" десь 15 наступних років — до 2004 року, коли ЄС погодився на прокреслений Кундерою кордон.
Не ігноруйте письменників, коли вони будують свої геополітичні концепти: вони можуть виявитися дуже й дуже далекосяжними — і не завжди безпечними у своїх пророцтвах.
Для Кундери це був поділ по західному кордону СРСР, і цей поділ — досі Європа.
Мене дуже порадував учорашній лист семи міністрів закордонних справ, опублікований у Нью-Йорк Таймс. Підписали цей лист міністри МЗС Балтії, Польщі, Чехії, України й Молдови. І це прямий перегук із моєю есеїстикою, зібраною в "Нашій Європі". Це виокремлення, виокреслення поясу безпеки.
Що ми маємо? Ми маємо оформлення з півночі на південь — від Балтійського до Чорного моря — нового поясу європейської безпеки. Певним чином це повернення шляху "із варяг у греки", це повернення до візії Мазепи, нової Європи Мазепи — "През шаблю маєм право", — проєкту, альтернативного проєкту Хмельницького, який свого часу, в епоху абсолютизмів та імперій, був відкинутий. Адже проєкт Хмельницького — це теж імперський проєкт.
І ось цей самий проєкт, у якому зберігається пояс безпеки, рівність потуг — незалежно від того, хто великий, хто малий: чи велика Польща, чи мала Курляндія, але вони мають спілкуватися на засадах рівноправного партнерства. Це і є повага, трепетна увага до унікальності кожного, до тієї самої розмаїтості, яку, до честі Європейського Союзу, за 30 років Європі вдалося зберегти, попри всі сумніви євроскептиків. І це інша модель глобалізації: глобалізація не загладою, не зоднаковінням, не вирівнюванням. Це універсалізація у відмінностях. Це інший колір мапи світу. Це кінець доби імперій — назвімо це так. І це, зрештою, те, за що ми як нація воюємо.
Загальна універсальна формула, що Україна захищає Європу і свою незалежність, — це свята правда. Але, крім усього іншого, Україна захищає й нову модель глобалізації — ту, у якій уперед має вести Європа.
Що ми маємо зберегти як унікально європейське, те, що є фундаментом європейських цінностей? Я розв’язую цю задачу у свій спосіб. Європа для мене описується квадригою — чотиричленною формулою: Рим, Париж, Каносса, Магдебург. Що це означає: Рим — верховенство права, Париж — права людини, Каносса — розокремлення світської та духовної влади (і це дуже важливий момент, саме по цій лінії проходить, чи є духовна влада державним департаментом, як це є в Росії, чи вона відділена від влади світської й вони існують паралельно), ну, і Магдебург — місцеве самоврядування, самоорганізація на місцях, це все, що тяглося до східних кордонів України: східна межа магдебурзького права — Полтава, Харків і наша Сумщина, нині активно обстрілювана. Ось ті чотири кити, на яких вибудовується цінність європейської цивілізації, за яку варто воювати, варто боротися.
Виступ Оксани Забужко відбувся на форумі Dialogues on Europe / Діалоги про Європу 2025.