Фото: iStock/Global Images Ukraine

Референдум є способом вирішення актуальних питань державного і місцевого значення. Народ або громада шляхом голосування безпосередньо може реалізовувати свою суверенну владу. Таким чином, по-перше, відбувається реалізація принципу народного суверенітету, який є засадою конституційного ладу, по-друге, Український народ і територіальна громада в такій спосіб може вирішувати нагальні питання розвитку держави і громади. Наявність конституційного і законодавчого регулювання, а також практики реалізації інституту референдуму, насамперед на місцевому рівні, є ознакою будь-якої демократичної держави і розвиненого громадянського суспільства.

Що ж ми маємо на сьогодні? Одним із перших законів незалежної України, був Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 року. Відповідно до положень цього закону було проведено два всеукраїнських референдуми та більше двохсот місцевих референдумів. Зокрема, 1 грудня 1991 року було проведено перший всеукраїнський референдум, який підтвердив Акт проголошення незалежності України.

У зв’язку із прийняттям у листопаді 2012 році нового закону «Про всеукраїнський референдум», цей закон втратив свою силу. Новий закон «Про всеукраїнський референдум», з одного боку, встановив можливість проведення лише імперативного референдуму, виключив підставу для проведення консультативних плебісцитів. З іншого – значно розширив предмет народного волевиявлення, наприклад, визначивши порядок внесення змін до Конституції України шляхом «всеукраїнського референдуму за народною ініціативою», що суперечить порядку, встановленому статтями 154-159 розділу XIII Конституції України.

6 квітня 2018 року Конституційний Суд України ухвалив рішення про неконституційність Закону України «Про всеукраїнський референдум» від 12 листопада 2012 року через порушення процедури його розгляду та ухвалення. На підставі встановлення нелегітимності мети цього закону і невідповідності його положень вимогам Конституції України, Конституційний Суд України дійшов до висновку, що зазначений закон повністю суперечить Основному Закону країни.

Таким чином, після рішення Конституційного Суду України № 4-р/2018 в законодавстві, яке регулює форми безпосередньої демократії в Україні, утворилась ще більша прогалина. Тобто, діють конституційні норми, які встановлюють можливість проведення всеукраїнських і місцевих референдумів. Але тепер повністю відсутні законодавчі можливості процесуального характеру, які би встановлювали процедури проведення будь-якого референдуму в Україні.

Шість років територіальні громади не можуть реалізувати свій суверенітет повною мірою через відсутність закону про місцевий референдум, з весни 2018 року немає можливості провести і загальнодержавний.

Водночас є цікава тенденція проведення референдуму на загальнодержавному рівні. Якщо в XIX столітті в середньому налічується 0,74 референдуму за 1 рік, то в першому десятилітті це цифра зростає до 1,9, до середини 50-х рр. – до 8,1, а в 80-х цей показник досяг цифри 16,8 референдумів в рік. У XXI столітті референдум практикується вже в половині держав світу.

 З початку 20 століття в Європі спостерігалась тенденція до розширення застосування інституту референдуму – починаючи з 1900 і до 1986 року в Європі загалом було проведено 365 загальнонаціональних референдумів.

У Швейцарії, наприклад, у період з 1848 рокубуло проведенобільше500загальнонаціональних референдумів, в Італії (у період з 1929 по 1990 рік) – 58 загальнонаціональних референдумів.

Тому виникає питання. Невже нікому крім народу не потрібен закон про референдум?

В українському парламенті ще з 2015 року лежить законопроект про всеукраїнський референдум №2145а,  але далі Головного науково-експертного управління та головного комітету він нікуди не пішов. Чому ж немає зацікавленості у народних депутатів щодо просунення цього законопроекту. Чому Президент України, який за Конституцією України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, не виходить з законодавчою ініціативою щодо необхідності прийняття такого закону? Чому глава держави, маючи можливість внести законопроект на розгляд до Верховної Ради України як невідкладний, він не користується даною можливістю.

Напередодні виборів ми багато чуємо обіцянок з екранів телевізорів та численних білбордів, які нам пропонують «народну конституцію». Але така конституція може бути прийнята лише шляхом безпосереднього волевиявлення громадян – через референдум. Знов постає питання: чому ж ці лідери не ініціюють питання щодо законодавчого урегулювання загальнодержавного референдуму. Чи це чергові балачки та популізм?

Постає враження, що влада боїться референдуму як вогню. І зрозуміло чому. Можливість його проведення має певніпідводні камені, особливо за даних політичних умов. Пам’ятаючи негативні наслідки проведення нелегітимних референдумів на окупованих територіях України, які при цьому не мали жодної правової підстави, можна дещо побоюватись законодавчого унормування такого плебісциту.

При цьому слід розуміти, що врегулювання деяких загальнодержавних питань можливо лише шляхом проведення загальнодержавного референдуму. Наприклад, зміна території України та внесення змін до розділів І, ІІІ та ХІІІ Конституції України. Отже, поки немає закону про всеукраїнський референдум, ці питання залишаються відкритими.

За роки незалежності України було проведено всього два загальнодержавних референдумів, останній відбувся 16 квітня 2000 року. Ми пам’ятаємо результати всеукраїнського референдуму за народною ініціативою 16 квітня 2000 року, на якому позитивно були вирішені стратегічні питання українського парламентаризму: питання скасування депутатської недоторканності, скорочення загальної кількості народних депутатів з 450 до 300, необхідності формування двопалатного парламенту. Верховна Рада Україна не спромоглася ратифікувати результати цього референдуму, вони не влаштовували тодішній склад українського парламенту, тому вони були проігноровані і переведені в статус «консультативних» питань. Питання цього всеукраїнського референдуму є актуальними і не вирішеними дотепер.

Складається враження, що лише за вимогою наших зарубіжних партнерів можливі необхідні кроки компетентних органів державної влади і вищих посадових осіб в цьому напрямі, які будуть сприяти найшвидшому створенню законодавчої бази щодо проведення національного і місцевих референдумів. Але Український народ не втрачає надії і очікує вирішення цього питання спільними зусиллями Президента України і українського парламенту. Панове, докажіть, що ви за Український народ!