Зміст:
  1. Темна весна
  2. Смерть 
  3. Відчай
  4. Вода
  5. Їжа
  6. Остання крапля
  7. Життя триває

До 24 лютого в Ізюмі мешкало приблизно 50 000 осіб. Загинув – кожен 50-й з них, тобто близько 1000. Протягом окупації там лишалося приблизно 10 000 осіб. За сім місяців війни – знищені лікарні, школи, випалені садочки та багатоповерхівки, завали яких ховали під собою містян. Внаслідок вторгнення місто зруйноване на 80%.

Росіяни завдали по Ізюму 476 ракетних ударів – це більше, ніж навіть по Маріуполю, заявив секретар РНБО Олексій Данілов. За словами радника міністра оборони Олексія Копитько, за масштабами руйнувань Ізюм – це кілька Бородянок  і кілька Буч.

Як це – жити в окупованому Ізюмі? Про це LIGA.net розповіла 56-річна держслужбовиця Марія, яка близько 120 днів виживала в місті.

Читайте нас в Telegram: тільки важливі та перевірені новини

Український прапор над деокупованим Ізюмом (фото: ОП)

Темна весна

Марія народилась і виросла в Ізюмі, тут живуть її рідні. Жінка приїхала до них в гості наприкінці зими. 

"23 лютого моїй мамі виповнилося 92 роки. Хотіла її побачити, думала: "А раптом це уже востаннє?" Мене тягнуло в Ізюм. А 24 лютого розпочалась війна. Трасу обстрілювали, і я просто не могла повернутися назад", – починає свою розповідь Марія. 

Жінка із важкістю в голосі згадує час найгірших обстрілів та найхолодніших ночей – у березні.

"Найстрашніше – це перший ракетний удар, який припав на будинок по вулиці Капітана Орлова. Раптово щось спалахнуло, а за 30 секунд – вибух. Потім знову світло. Відчуваєш тваринний жах. Те саме під час обстрілів, коли абсолютно все сипалося на голову, руйнувалися сусідні будинки, – робить паузу і продовжує, – труби у будинку замерзали. Спали у шубах, втрьох на одному ліжку, притулившись, щоби бодай якось зігрітися".

Холодну весну ізюмці провели без світла, тепла та води. Лише у травні подекуди почало з'являтися світло, хоч і з перебоями. Втім у центрі міста не було ані газу, ані води, ані світла.

Одним із символів незламності для родини Марії став великий український стяг: він майорів на горі Крем'янець і його було видно і з віддалених районів міста. 

"Цей прапор протримався ще тижнів зо три після повної окупації Ізюма. І телевежу, і частину меморіалу Слави розбили. А прапор досі майорів. Десь в останній декаді квітня окупанти йому флагшток перебили та зняли. А як він грів душу! Я думала і сподівалася, що він наших бандерівців дочекається та зустріне їх".

Небо затягнули хмари й дим. До Великодня у місті була суцільна імла, сірість та дим від лісу, що горів. Вперше сонце з’явилося саме на Великдень, наприкінці квітня.

Смерть 

У квітні серед ночі вулицею йшло троє російських вояків, а з ними – два місцеві підлітки. Раптом розпочався касетний обстріл. Одного росіянина поранило, двох – вбило. Також загинув один місцевий хлопчик.

Ізюм після російської окупації (Фото: Facebook Володимира Зеленського)

За військовими швидко приїхала машина. Спочатку завантажили й відвезли пораненого, згодом забрали померлих. А на хлопчика російський офіцер, який приїхав забирати своїх, махнув рукою і сказав, щоби його забрали батьки. Тіло залишилося лежати. Місцеві накрили його обличчя рушником. Пізніше на велосипеді приїхав батько загиблого хлопця.

"Чоловік плаче, бере дитину на руки й несе, не чуючи інших. Біля тіла дитини лежала кепка одного з росіян. Її чоловік зі злістю відкинув".  

Своєрідною психотерапією для родини Марії став щоденник.

"З якогось моменту ми з родиною почали вести у зошитах хронологію, записувати свої думки, емоції. Зазвичай – про те, що знову стріляли, кудись влучили, когось убили – більше нічого не відбувалося. Цей щоденник лишився в Ізюмі, сподіваюся, сестра продовжує вести його", – згадує Марія.

Відчай

Будь-який зв'язок у місті зник ще 6 березня. Деяким людям вдавалося знайти точки, з яких можна додзвонитися на вільну територію, зокрема – з гори Крем'янець, що знаходиться у місті. Зазвичай додзвонитися можна було зі старих кнопкових телефонів. До травня більшість містян не мали жодної інформації ззовні. Цей вакуум тиснув морально.

Ізюм після російської окупації (фото: Facebook Володимира Зеленського)

"Відчувалася злість, що нас кинули, про нас забули. До 40-го дня війни ми рахували кожен день і чекали на звільнення. 40-й день – це просто знакове число, символ смерті. Ми так сподівалися на звільнення, раділи чуткам, що десь розбили російську колону. Але російські колони, танки й гармати, що їхали містом, були нескінченні."

Окупанти заселялися у будинки місцевих. Одразу після окупації розпочалися зачистки у місті. Бойовики заходили в усі квартири, запитували, хто тут живе. Також вони чітко знали, де шукати родини військових чи тероборонівців (за словами представників місцевої влади, місцеві колаборанти надали їм списки). Один із сусідів Марії співпрацював з росіянами та радів, що "більше немає України" і йому тепер не треба платити "податки на дитину".

Регулярно щось вибухало, тривали касетні або мінні обстріли. В асфальті стирчали метрові хвости від "Градів". Біля свердловин та медичних пунктів – черги людей, обабіч них – безліч домашніх котів собак, які лишилися без господарів. 

Центр міста був знищений. Через обстріли на вулицях лежали тіла місцевих жителів. Від деяких будинків не залишилося навіть стін. Іноді серед руїн можна було побачити трубу водопостачання, з якої цівкою витікала вода….

Вода

Воду мешканцям підвозили рятувальники, які лишилися у місті. Їх Марія не раз згадує у розмові. Через відсутність великих запасів води та техніки ДСНС не могли гасити пожежі чи розбирати численні завали. Але вони постійно підвозили й роздавали містянам молоко та хліб, які робили у прилеглих селах фермери. 

У дворі багатоквартирного будинку, де жила родина Марії, є свердловина. Навіть коли не було світла, вода підіймалась і витікала, як з джерела. Цей "водопій" швидко став точкою, де люди обмінювалися  новинами. Такий собі місцевий інтернет.

Іноді Марія чула, про що між собою говорять військові.

Ізюм після російської окупації (фото: Facebook Володимира Зеленського)

"Якось за мною йшли троє молодих росіян, мабуть "строковики". І один із них каже іншому: "Але ж тут нормальні люди живуть! Це ж наша Україна! Але якщо нацики не вгомоняться, то ми ж і на Львів підемо, і на Польщу теж!" От що у них в голові? Яка це, в дідька, ваша Україна?!" – переходить на крик жінка. 

Читайте також: ЗСУ звільняють Харківщину. Чому контрнаступ став сюрпризом для Путіна та що далі

Окупанти, згадує Марія, були різні. Виокремити можна було кадрових військових та бойовиків з ОРДЛО. Перші зазвичай були гарно вдягнуті й поводилися доволі стримано. Бойовики з окупованих територій  – "гопота, яка ходить з автоматами у шльопках", та стріляє у повітря під впливом речовин. 

Ізюм після російської окупації (фото: Facebook Володимира Зеленського)

Вояки також брали воду зі свердловини, біля місцевого "інтернету". Зазвичай, це були кадрові російські військові, схожі на елітних. Принаймні, вони поводилися стримано. Іноді люди просили у них їжу та якісь прості ліки (наприклад, парацетамол) – і росіяни давали.

Пізніше окупанти підвозили туди польову кухню. Люди до цього звикли й щодня уже чекали на неї, шикувалися у чергу і сварилися за місце.

Їжа

За час окупації Марія втратила 10 кілограмів. Головне джерело харчів – довоєнні запаси родини. Сусіди також часто допомагали одне одному, ділилися консервацією, крупами.

"Одного разу росіяни покликали мою маму, яка була на балконі, запрошували взяти суп. Моя мама – у 92 роки – відмовилася, сказала, що суп зварила собі сама." 

Власники найближчого магазину розводили велике багаття, на якому дозволяли готувати їжу чи грітися. Марія згадує, що у скрутні моменти допомагали ті люди, від кого найменше цього очікували. 

З’явилися цивільні волонтери. Один із них привозив на район величезні каструлі з кашею й тушкованою картоплею. Якось волонтер приїхав на машині, яку побили касетні снаряди. 

"Я запитала у цього чоловіка, чи немає у нього картоплі на продаж, бо наші запаси уже закінчувалися. Він сказав, що привезе два ящики, але віддасть безкоштовно, бо картопля була несвіжа і її збирались викидати. Ми перебрали її. Не така вона виявилась і погана. Але ця картопля…. Вона багато чого варта, те, що людина віддала її нам", – розповідає Марія, не стримавши сльози.

В якийсь момент окупанти почали роздавати місцевим "гуманітарну допомогу". З'ясувалося, що це – українські товари з місцевих складів, які розікрали росіяни.

Остання крапля

"У червні поблизу нашого будинку впала авіабомба. Я тоді була у квартирі і крізь зачинені вікна почула свист. Зрозуміла: щось летить мені прямо на голову. Воно впало десь метрах 150 від нас. Там виникла вирва діаметром 10 метрів і в глибину – поверхи два. А на дні уже було озеро", – розповідає жінка.

Марія виїхала з Ізюма наприкінці червня, коли у новинах писали не про майбутній контрнаступ України, а про битву за Сєвєродонецьк. Для евакуації їй довелося перетнути близько 20 російських блокпостів і пішки йти через дамбу на підконтрольну Україні територію. Про її шлях із речами та котом можна було б написати окремий роман.

Життя триває

Після звільнення міста 10 вересня на горі Крем'янець знову замайорів український прапор. До міста повернувся законно обраний мер Валерій Марченко.

У Ізюмі досі немає світла та води – перед втечею росіяни зруйнували всі електрокомунікації. Так само ще з березня немає газу. Швидко відновити інфраструктуру неможливо.

Фото: Facebook Євген Тронза

"Усі котельні в Ізюмі зруйновані, всі трубопроводи, стояки у будинках розмерзлися, тому найважча ситуація – з теплопостачанням," - розповів депутат міськради Максим Стрельник.

Але основні системи життєзабезпечення поступово відновлюватимуться. Сьогодні в Ізюмі волонтери та місцева влада почали завозити гуманітарну допомогу, їжу та ліки. А військові роздають супутниковий інтернет Starlink.

Основні колаборанти з міста втекли разом з окупантами. За словами колишньої генеральної прокурорки Ірини Венедіктової, щодня українські правоохоронці фіксують 200-300 нових воєнних злочинів окупантів. Зокрема – катівні та масові поховання уже зафіксовані в Ізюмі.

Павло Бахура для LIGA.net