Армія бомжів. Проблема поселення військових біля фронту – величезна
Хотів би проінформувати широкі верстви українців про ще одну проблему фронту: солдатам немає де жити.
Ціни на хати й квартири у прифронтових районах такі, що здатні з’їсти бойові й не зрівняються з жодним елітним регіоном України: куди там Львову та Києву! Просять 20 000 – 40 000 грн за звичайну сільську хату, де немає води, де ніхто не жив (мабуть, гидував) роками – це, на жаль, норма.
Ба більше, значна кількість орендодавців взагалі відкрито відмовляють військовим на тій підставі, що вони військові. Але це не викликає якогось суспільного резонансу і багатоденних обговорень у соцмережах. Військових женуть, як прокажених, з них луплять три ціни – і військові терплять.
Звісно, є протилежні винятки. Є патріоти, які безкоштовно селять до себе. Є місцеві громади, які організували роботу з допомоги військовослужбовцям із розміщенням. Але це – винятки. Загалом держава і місцеве самоврядування цей біль фронтовиків ігнорує.
Так само цією проблемою не займається як слід військова вертикаль. Якщо є воля у командира військової частини, то він щось намагається зробити. Але в принципі фактичний лад в армії не передбачає такий обов’язок. Проблеми солдатів з поселенням вирішують самі солдати.
Але ж у нинішніх умовах старі статути вже не актуальні! Стара система передбачала, що військові житимуть централізовано – приміром, у будівлях дитсадків, шкіл або інших державних закладів. Але з розвитком далекобійних засобів ураження ця відстала практика коштувала українському народові тисячі втрачених воїнських життів, а бюджету – мільярдів компенсації сім’ям загиблих. (І, до речі, слід зараз регулярно проводити аудит, чи не концентрують особовий склад начальники, чи не керуються старими статутними вимогами? Але це окрема болюча тема.)
Тому треба розосереджуватися, слід жити групами – не більше як відділення. Це вимога нинішніх умов війни, а не примха.
А багато є військових частин, яким їхнє керівництво (оці всі ОТУ, ОСУВ тощо) сприяє миттєвому розселенню особового складу? Багато командирів переймаються цим, коли їм на голову летить купа інших завдань?
Водночас, мабуть, мільйони квадратних метрів житла стоять вільні поруч. Їх ніхто і не думає передавати військовим. Це квартири та будинки тих, хто утік до росіян або виїхав за кордон до європейців. Їх чіпати не можна!
Щойно хтось із військових займає таке житло, то з подивом виявляє для себе, що у цій місцевості існує місцева поліція, яка охороняє священну приватну власність.
Доходить до анекдотичного. У автора цих рядків є знайомі, які воювали за населений пункт, північно-східний край якого вже атакувала російська піхота. Водночас у разі спроби зайняти хату на західній частині містечка до них під обстрілами прибув дільничий (!), щоб повідомити про заборону такого самовільного заселення.
Як ви вже здогадалися, згодом росіяни окупували це селище разом з усією вцілілою нерухомістю (справедливості заради, інколи поліція сприяє, але то радше всупереч ухваленим порядкам).
Найсумніше, що насправді законодавча база для забезпечення існує, просто її ніхто не хоче використовувати.
Закон "Про правовий режим воєнного стану" прямо передбачає таку річ, як квартирна повинність. Усіх громадян України можна зобов’язати розміщати у себе військовослужбовців, поліцейських, біженців.
Цей закон, якщо його застосовувати, вирішить проблему квартирування раз і назавжди.
Просто керівники усіх рівнів не хочуть на себе жодну відповідальність, щоб його використати, придумають байки про недостатні механізми для реалізації положень документа.
Коментарі