Чому Європа має платити за безпеку, якщо хоче мати геополітичну вагу

Віцепрезидент США Джей Ді Венс закликає Європу "активізуватися й узяти на себе активнішу роль" в Україні, але у Євросоюзу "немає сил", щоб підтримувати Україну і забезпечити їй вигідні умови завершення війни, пишуть західні медіа.

Що має на увазі Венс?

Йдеться про європейські видатки, тобто гроші: "Якщо вам так важливий цей конфлікт, ви маєте бути готовими відіграти прямішу й істотнішу роль у фінансуванні цієї війни", – сказав він.

З огляду на фактичні видатки Європи на війну в Україні в частині закупівлі зброї та ВВП регіону, Європа витрачає на війну не більше як 0,2% свого ВВП. Якщо для Європи ця війна є питанням особистої безпеки, бо йде вона на території її стратегічного безпекового буфера – України, то 0,2% – це дуже мало.

Видатки майже усіх країн Європи, які є членами НАТО, на оборону, тобто власну безпеку, складають значно більше – 2%. Так чому сформувалася така різниця – між 0,2% та 2%? Як Європа уявляла свою роль та відповідні видатки під час війни Росії на території безпекового стратегічного буфера? Чи навіть уявлення про це мало б бути сформовано у Вашингтоні?

Європа має нарешті відверто відповісти на основні поточні питання щодо війни: чи не боїться Європа ескалації з боку Росії в її бік чи розпаду РФ як результат надання Україні значно більшої допомоги? Чи не боїться Європа, що її залишить США з Росією наодинці?

Вірогідно, цей заклик Венса до Європи взяти на себе фінансування війни в Україні за одночасного прагнення Трампа її завершити є тезою для Європи перевірковою, навіть провокативною. Чому?

У випадку позитивної відповіді Європи Вашингтон може зробити висновок: якщо Європа готова взяти на себе відповідальність – як мінімум фінансову, то вже прийшов час поставити Європі й наступне запитання, якого ЄС уникає з моменту свого заснування.

А чи готова Європа взяти на себе і воєнну-політичну відповідальність за завершення війни в Україні, а отже, і за ВЛАСНУ БЕЗПЕКУ? Саме це, фундаментальне запитання може ввести Європу у стан ступору.

Зараз, як і у будь-який момент історії, – ні, не готова. Тому своїми тезами Венс нагадує про це. Нагадує про те, що добре відомо у Вашингтоні з 1950-х років – Європа шукає керівництва, направлення (guidance) з боку США, а не відповідальності (responsibility). Венс з Європою грає, натискаючи на добре відомі фундаментальні точки впливу на її політичному тілі.

Щоб мати автономію у геополітиці, Європа мала б до цього прагнути. Часу було достатньо – з 1991 року, тобто закінчення холодної війни, але цим вона не скористалася.

Оригінал