Про що мовчить Україна: чи маємо ми зрозумілий владі суспільний запит щодо війни та її завершення

А от я слухаю якусь розмову в ефірі. І ведучий каже:

– Хочу спитати про те, що турбує нас, простих людей. Чому, наприклад, не воюють правоохоронці, вони ж уміють стріляти? Ну бо проста людина думає: "чому має воювати звичайний там касир з супермаркету"?

І я навіть не обурилась ні меседжем, ні формулюванням, ні удаваною наївністю, ні навіть незнанням, що правоохоронці воюють. Бо це реальне запитання "з вулиці". І воно має значення.

Тому я подумала про суспільний запит. Що насправді зараз є суспільним запитом в Україні?

Я, власне, не про те, що ми можемо побачити в опитуваннях соціологів. Люди, мабуть, схильні говорити про те, що виглядає абстрактно правильним. Я про те, що кожна людина – чесно – відчуває всередині.

Бо якщо ти не знаєш, чого ти хочеш досягнути, тобі тоді важко досягнути будь-чого. Кращого чи гіршого. І це стосується і людей, і спільнот, і держав.

Я не маю жодних непублічних інсайдів з жодних кабінетів, як і сотні тисяч інших людей. Я не уявляю, про що насправді говорять всі ці дні делегації із зятів світових лідерів з президентами, міністрами, спецпредставниками. І я, і ви можемо читати 28 пунктів, які перетворилися на 20, а через тиждень стануть 15, але від цього не зміниться загроза. І суть існування нас як громадян України.

Можна написати на десяти сторінках, що ми не будемо вступати в НАТО. Чи зміниться від цього Путін і Росія? Ні. Чи зупиниться він? Ні.

Можна написати, що ми щось заморожуємо через три дні. Але чи від цього понад півтора мільйона українських дітей, що живуть в окупації, отримають свободу? Чи буде це для нас завершенням конфлікту, доки повнолітні українці, військові і цивільні, перебувають в полоні і в заручниках? Для мене – ні. Але для якоїсь людини, може, й так.

Це все питання складнішого порядку, і я можу їх тут продовжувати і продовжувати. Але хтось їх собі ставить, а комусь досить знати, що в його чи її гніздечку в цю мить все добре.

Переговори про невідомо що можуть тривати рік чи роки. Або значно менше (втім, як відомо, нічого доброго за два-три тижні не буває, тому краще б вже довше).

І я також бачу, як в ці дні зростає кількість звинувачень на адресу європейців. Говорити про "імпотентність Європи" стало просто трендом. Багато з нас це охоче підхоплюють, це природна образа, це ресентимент – це навіть дуже можна зрозуміти.

Але ж я бачу людей тут, в Україні, які вважають, що, наприклад, окупація дасть нам усім спокій. Правда ж? Вони є навколо.

Бачити загрози, усвідомлювати їх – це навичка. І вона є не у всіх. Тому я й думаю про суспільний запит.

Чи здатні ми сформулювати, що ми хочемо у відрізку місяць – пів року – рік персонально для себе у контексті усієї країни? Думати про солідарні рішення?

Про те, як накопичити ресурс і силу навіть у разі зупинки – умовно – гострої фази війни? Чи ми чекаємо повернення в те, "як було?" Я не знаю. І я не маю жодних ілюзій, що це може бути важливо абсолютно всім людям. Такого немає ніде і ніколи не буде.

Я про критичну масу людей, які могли б формувати цей запит для української влади. Бо можна тисячу разів когось любити чи не любити, довіряти чи не довіряти, голосувати чи ні, але політичні рішення найчастіше є відображенням саме суспільного запиту.

У "Втечі від свободи" Еріх Фромм пише: "Ідеї можуть стати потужною силою, та тільки тією мірою, якою вони відповідають специфічним потребам людей конкретного соціального характеру".

Бо тільки те, якими ми бачимо себе, якою бачимо свою державу, є мірилом всього.

Оригінал