10 років війни, навчання рекрутів і міфи про службу. Історія головного сержанта "Хартії" Волиняки

Цієї весни на тлі реформування Сил оборони в корпусну систему 13-та бригада "Хартія" масштабувалася до другого корпусу НГУ, а її головний сержант Дмитро (Волиняка) Грицюк став головним сержантом корпусу.

Псевдо Волиняка Дмитрові дав колишній головний сержант бригади та його земляк Олександр (Капа) Ющенко. Саме він заклав у "Хартію" "сержантський фундамент". У квітні 2024-го Капа трагічно загинув, виконуючи бойове завдання. Грицюк став його наступником і продовжив справу.

Останні десять років життя Волиняки безпосередньо пов’язані з війною та військом, до якого він долучився добровольцем. А ще – з постійним навчанням та удосконаленням знань: як своїх власних, так і особового складу. Нещодавно Грицюк став одним з героїв кампанії "Зростай у "Хартії", які своїми прикладами мотивують тих, хто ще не наважився вступати до лав корпусу.

Комунікаційник "Хартії" Дмитро Кузубов на прохання LIGA.net розпитав Волиняку про його бойовий шлях, про те, як цивільні стають військовими, яку роль у сучасному війську відіграє сержант і чим хартійський курс адаптації відрізняється від базової загальновійськової підготовки (БЗВП). А також, чи правда, що всі новобранці після навчання одразу відправляються штурмувати посадки.

Російські "мєнти" та польські ластівки

Майбутній головний сержант "Хартії" народився в місті Ківерці на Волині. У 2003 році закінчив школу і вступив до луцького професійного училища, навчався на будівельника. Далі був технікум, який Дмитро не закінчив, бо не було грошей. Влаштувався за фахом на луцький ремонтний завод "Мотор".

Пропрацював на заводі рік, а потім вирішив пройти строкову службу. Хоча мав відстрочку, бо допомагав мамі виховувати неповнолітніх сестру й брата. Вважав, "що це норма, коли людина віддасть частину свого життя для держави".

Прослужив рік, демобілізувався у званні молодшого сержанта. І повернувся до цивільного життя: займався будівництвом, розвозив ліки по аптеках на рідній Волині, також їздив працювати за кордон – до Польщі й "навіть "за порєбрік", подивився на треш, що там відбувається". Військовий згадує показовий випадок, що стався з ним у РФ у 2010-му, коли він повертався додому:

Я сидів на вокзалі, нікого не чіпав, чекав свій потяг. Залишалося 15 хвилин – підходить їхній "мєнт": "Пройдите с нами, надо быть понятым". Тільки-но я зайшов у кабінет, і той, до кого я йшов "понятым", відразу вийшов. Почалися питання: "А хто ти, що везеш, а скільки бабок? Діставай гаманець". У мене було декілька тисяч рублів, я поклав гаманець на стіл. Вони забрали практично всі гроші, лишили тільки на проїзд: "Мы же тоже люди".

У Польщі з Дмитром також сталася красномовна історія, проте вже зовсім про інше. Вони з колегами працювали на будівництві, й раптово стали перешкодою для місцевих птахів.

"Ми утеплювали фасад і зашили сіткою отвори вентиляції на даху – а там жили ластівочки, – розповідає він. – Місцеві зателефонували в поліцію, приїхали поліціянти, кажуть: "Ми до вас претензій не маємо, але, будь ласка, виріжте місця, де мають прилітати ластівочки, щоб вони залетіли додому". От такі контрасти".

Після роботи за кордоном Дмитро повернувся додому, займався будівництвом і працював сам на себе. Але невдовзі спокійне життя закінчилося: почалася Революція гідності.

"Якщо навіть не пройду, принаймні спробую"

У ніч проти 30 листопада співробітники "Беркуту" побили студентів на Майдані. Дізнавшись про це, Дмитро вирушив у Київ і першого грудня долучився до мітингувальників. Проводив час на Майдані, брав участь у різних акціях. Аж раптом захворів – на вулиці вже тріщали морози – й друзі відправили його додому.

Тож за розгоном Майдану силовиками Грицюк дивився з екрана телевізора. Проте їздив у Луцьк на акції протесту проти свавілля влади.

У березні 2014-го Росія анексувала Крим і почала війну на Сході України. Ці події остаточно переконали Дмитра: він не може лишатися осторонь. Тож рушив до військкомату.

"Я розумів, що в будь-якому разі мушу бути у війську, адже почалася війна – хоча в той час її називали АТО – й вона не на рік і не на два, – згадує він. – У військкоматі подивилися мій військовий квиток, а в мене була спеціальність – зв'язківець. Сказали: "Зараз не потрібні такі спеціальності, йдіть додому, вас покличуть". Кажу: "Я готовий перевчитися на стрільця, гранатометника…" Двічі точно ходив у військкомат, штурхав їх. Але мені сказали: "До побачення, ми вам зателефонуємо".

Дмитро мав контакти двох товаришів з Майдану. Один із них – Михайло Гайдамака – тоді проходив службу в батальйоні імені генерала Кульчицького, який складався з добровольців. Грицюк набрав Михайла, запитав, чи є можливість йому також долучитися.

"Він каже: "Приїжджай", – згадує військовий слова побратима, який чотири роки потому загине на війні. – Декілька разів їздив з Волині до Києва, й мені говорили: "Почекай, приїдь пізніше". Коротше, мурижили мене".

Лише в лютому 2015-го Дмитра офіційно взяли в батальйон. Там він прослужив майже рік. Але врешті почув про створення бригади швидкого реагування за стандартами НАТО (зараз це бригада "Рубіж" у складі корпусу НГУ "Хартія"). І вирішив приєднатися.

"Декілька моїх побратимів з батальйону Кульчицького проходили там відбір і говорили, що це круто, – пояснює військовий. – Там на тебе дивляться з усіх боків – якщо проходиш, тебе долучають до цієї бригади, а якщо ні – йди далі служи, де служиш. Я вирішив для себе – якщо навіть не пройду, принаймні спробую".

Відбір тривав чотири доби, рекрутів випробували фізично й морально. У будь-який момент дозволялося вийти з "гри": для цього потрібно було зняти манишку й просигналізувати, що здаєшся.

"Нас там ганяли, з колодою ми бігали, присідали, качалися, колода жила на наших ліжках, не дай боже покладеш її під ноги – одразу підйом, 30 секунд – і ти вже стоїш у строю з нею над головою й починаєш вчити історію, – згадує Грицюк. – А потім інструктор питає: "У якому році відбулася певна подія?" Якщо не відповідаєш – знову присідаєш з колодою. Це змушувало набагато швидше запам'ятовувати дати".

Саме там Грицюк познайомився з майбутнім головним сержантом "Хартії" Капою. Олександр був інструктором і намагався вивести Дмитра з рівноваги.

"Він невисокого зросту, але такий живчик, серйозний дядько. Тож ми всі думали, що він щонайменше підполковник. А потім вже з'ясувалося, що старший сержант, – сміється Волиняка. – Найбільше бентежило, а може, навіть навпаки запалювало, коли весь спітнілий стоїш в упорі лежачи на півтора, в тебе руки до ліктів зігнуті, грудями не торкаєшся землі й вже в тебе судоми, руки-ноги трясуться, а Капа стоїть наді мною і каже: "Друже, знімай манишку, вдома жінка, тепла ванна, кава, чай, нащо воно тобі потрібно? У тебе таке щодня буде в цій бригаді!" Я мовчав, пихтів, трусився, стікав потом, але вистояв і не повівся на ці провокації".

Військовий згадує, що не всі з учасників цього "марафону" мали гарну фізичну форму, деякі "ззаду пленталися, але йшли до кінця". Проте врешті відбір пройшли далеко не всі: із групи у приблизно 70 людей – лише трохи більш як 20. І після цього вони почали формувати бригаду, в якої вже був кістяк з офіцерів і сержантів. Грицюка спочатку призначили на посаду регулювальника, потім – командиром відділення, далі – головним сержантом взводу.

"Тоді, коли в українській армії взагалі ще не було розуміння, що таке головний сержант, ми вже впроваджували саме такі посади. І рівень головного сержанта там уже був на декілька голів вище звичайного сержанта Збройних сил, – пояснює Дмитро. – У тебе були не тільки обов'язки, а ще й права: сержант мав можливість ухвалювати рішення. Він був лідером, вів за собою, тренував особовий склад, дивився за дотриманням дисципліни, порядків, навченості своїх підрозділів".

"Розумів, що АТО переросте в набагато більшу війну"

Після навчання Волиняка з побратимами виїхав на бойове завдання у Станицю Луганську, на той момент він вже став головним сержантом роти. І разом з її командиром, а також командиром батальйону Корнетом і Капою почав формувати третю роту, виїхав з нею на Світлодарську дугу.

"Тоді Національну гвардію вже відвели з лінії бойового зіткнення, вона переважно стояла на другій-третій лінії, – розповідає Волиняка. – Але саме наш підрозділ – тоді бригада швидкого реагування – завдяки командиру вибив місце на фронті, бо там усі хлопці були вмотивовані. Коли ми чули, що нас мають поставити на другу чи на третю лінію, ледь не сльози були: "Ми тренувалися, хочемо воювати за свою країну". Наш підрозділ займав смугу оборони. Це, здається, був 2016-й чи 2017-й. У той час уже лінія зіткнення стабілізувалася, маневрів майже не відбувалося, були практично окопні бої. І ми в окопах захищали країну".

Продовжив службу Дмитро у взводі розвідки на посаді інструктора-розвідника. Військові стояли в селі Піонерському поблизу Маріуполя, несли бойове чергування на лінії зіткнення, де суша поєднувалася з морем, і фактично виконували обов’язки морської піхоти.

У січні 2019-го, після повернення з ротації, у Грицюка закінчився контракт, і він вирішив звільнитися. На той момент майже все керівництво підрозділу змінилося, й Волиняка вважав, що з деякими людьми з колективу йому "не по дорозі". Але крапку у військовій кар’єрі ставити не збирався.

"Я розумів, що 100% повернуся в армію, бо АТО/ООС переросте в набагато більшу війну, – пояснює Дмитро. – Тому за час служби офіційно придбав собі карабін АКМ і пістолет "Форт" – щоправда, на гумових кулях. Тобто в мене була зброя, каска, броня і наплічник, що стояв у кутку, практично зібраний – у разі чого я вже був готовий рухатися до війська".

Після закінчення контракту Грицюк знову пішов на вільні хліби. Працевлаштувався на завод "Нашої ряби" у Каневі. Потім поїхав на заробітки у Литву, також на завод. Пропрацював там пів року й осів удома, знову зайнявся будівництвом. Одружився, невдовзі у пари народився син.

"Проти нас стояли "вагнера", які лізли як зомбіки"

24 лютого 2022-го Дмитро гостював у матері. Його родина була вдома, в місті біля кордону з Білоруссю. Зранку росіяни почали гатити по аеродрому поруч ракетами.

"Я зрозумів, що почалося повномасштабне вторгнення, – згадує Грицюк. – Відразу набрав дружину, сказав, що їду до них і щоб збирали речі – по радіо тоді говорили, що окупанти заходять із Білорусі, і я не знав, чи підуть вони на межі з Волинською областю. Я їхав у бік білоруського кордону, сумнівався, чи встигну доїхати до рідних, чи зустріну, можливо, танк. Приїхав, забрав їх, завіз в умовно безпечне місце, взяв наплічник, броню, каску, зброю і пішов до військкомату".

Але у військкоматі вже стояли черги, тож для Дмитра знову не знайшлося вільних посад. Тоді побратим запропонував йому долучитися до ТрО, де ще було місце.

"Я вскочив в останній вагон, бо добровольців було дуже багато, – розповідає Дмитро. – Вийшов хтось з офіцерів, крикнув: "Хто має посвідчення учасників бойових дій – підняти руки!" Ми підняли, й нашу групу забрали на територію військової частини".

Так Грицюк розпочав службу у другій роті 53-го батальйону 100-ї бригади ТрО на Волині: спочатку – на посаді командиру відділення, а згодом – головного сержанта взводу. Оборонці стояли на блокпостах, займалися патрулюванням, потім облаштовували укриття й заміновували прикордонні ділянки на кордоні з Білоруссю. Також принагідно Дмитро навчав особовий склад.

"На 85-90% це були цивільні, дехто вперше зіткнувся зі зброєю: ми постійно тренувалися, відпрацьовували стрільби, тактику, тактичну медицину, певні сценарії, – розповідає він. – Несли повне бойове чергування – на щастя, там ніхто не поліз".

У лютому 2023-го батальйон перекинули на Бахмутський напрямок. Військові зайняли позиції на лівій "клешні", якою ворог хотів обхопити Бахмут і перерізати логістичні маршрути.

"Проти нас стояли "вагнера", які лізли як зомбіки. І ми стримували наступ на тому напрямку, – розповідає Волиняка. – Жодної позиції у складі батальйону ми не здали, навпаки ще наші хлопці мотивували деякі підрозділи ЗСУ йти вперед, не відступати, бо там були дуже важкі бої за дорогу Часів Яр – Хромове – Бахмут, яку хотіли перерізати "вагнера". Там ми зазнали втрат, було багато поранених, на жаль, і загиблі".

Попри втрати, тоді батальйону Волиняки вдалося втримали цю ділянку. А потім його побратими навіть пішли у контрнаступ і відвоювали частину території на тій самій клішні.

"Хартія", нове військо та посада головного сержанта

У травні 2023-го Грицюк перевівся з 100-ї бригади ТрО в бригаду "Хартія". Ключовим мотивом для цього було те, що він вже знав колектив на чолі з командиром бригади Корнетом і головним сержантом Капою, з якими раніше працював у бригаді швидкого реагування.

"Цього мені вистачило, щоб зрозуміти, що хочу бути саме в цій бригаді, з цими людьми будувати нове військо", – каже Волиняка, й на питання, що саме він вкладає в це поняття, пояснює:

"Це насамперед ставлення до особового складу. Не кажу, що треба за ним бігати, підтирати слиньки. Ставлення – це в першу чергу підготовка, навчання. Якщо ти відправляєш особовий склад виконувати бойове завдання, маєш дати йому максимальні знання, забезпечити всім, що потрібно, щоб зберегти його і виконати задачу. Саме такий підхід і є в бригаді".

Тоді "Хартія" ще була дуже маленькою: можливо, завбільшки в батальйон, а, може, й навіть менше. Тож командири почали доукомплектовувати її, створювати, навчати й оснащувати підрозділи.

У листопаді 2023-го "Хартія" вже як 13-та бригада НГУ поїхала виконувати перші бойові завдання на Лиманський напрямок, у Серебрянський ліс. Натомість Волиняка займався підготовкою особового складу в тилу.

У травні 2024-го росіяни відкрили новий фронт на Харківщині, і "Хартію" за добу перекинули на Харківський напрямок. Туди ж відправився і Грицюк.

Місяцем раніше сталася трагедія, що відчутно вдарила по бригаді: на Дніпропетровщині загинув Капа.

"Він говорив: "Не бійся бути незручним, різким, вимогливим. Зараз ти закладаєш у солдатів ті знання і навички, що можуть врятувати їм життя", – згадує Волиняка слова побратима, що сьогодні викарбувані на банері на честь нього в одному з навчальних центрів бригади.

"Як людина Сашко був добряк, хоча зі мною багато хто не погодиться з його підлеглих, які там відчували його "доброту" на собі, – розповідає Дмитро. – На службі він був дуже суворий, але справедливий. По декілька разів не повторював. Якщо дав наказ, а його не виконали, страждав увесь колектив через свою неуважність або байдужість. Але вже після того відразу всі починали робити все, що потрібно. Якось у навчальному центрі Капа сказав підрозділу вийти у формі з довгим рукавом. На вулиці було спекотно, й "найрозумніші" вирішили: "Позаймаюся у футболочці". Почали відпрацьовувати задачі. І, дійшовши до дороги зі щебенем, Капа дав команду: "Упор лежачи прийняти й переповзти ділянку". Ну й ті, хто були в футболках, відчули на собі, для чого довгі рукави".

Після загибелі Капи командир призначив Волиняку на посаду головного сержанта бригади. Відтак, він став відповідати за організацію і контроль, насамперед – у навчанні й підготовці особового складу, а також за удосконалення цього процесу.

"Чим краще людина підготовлена, тим більше в неї шансів вижити"

У "Хартії" сержанти відіграють ключову роль у навчанні військових. Часом може навіть здатися, що за рівнем повноважень вони переважають офіцерів. Волиняка спростовує це й каже, що питання, хто головний – сержант або офіцер – у корпусі навіть не обговорюють: кожен виконує свої обов’язки.

"Сержанти – проміжна ланка між солдатським особовим складом і офіцером, – наголошує Дмитро. – Сержант має бути не конкурентом офіцера, а його правою рукою. У офіцера вистачає обов'язків, пов'язаних з плануванням, документацією. А сержант не народжується сержантом, виходить із тих самих солдат. І знає, що потрібно солдату, на що акцентувати – в підготовці, в ідеології, в морально-психологічному настрої. Сержанти мають знати обстановку в колективі та що відбувається в кожного бійця в сім'ї. Бо якщо в його родині негаразди – рано чи пізно це позначиться на виконанні бойових задач. Робота сержанта – виявити й розв'язати цю проблему. Бути для особового складу наставником, відчувати його, навчати, бути татом і мамою".

Після проходження двомісячної базової загальної підготовки в одному з центрів Нацгвардії рекрути "Хартії" продовжують навчання на двотижневому курсі адаптації вже саме від корпусу. Під час цього курсу їхніми наставниками стають дрілл-сержанти, які виконують саме ті функції, про які вище розповідав Грицюк.

Дрілл-сержант – посада, запозичена з армій країн НАТО, але адаптована під українські реалії. Насамперед – у контексті воєнного стану, меншого фінансування та стислих термінів, в які потрібно підготувати новобранців.

"Інструктори, які викладають ту чи іншу дисципліну, як правило, – також сержанти. Але побутом особового складу, дисципліною займається саме дрілл-сержант, – пояснює Волиняка. – Він контролює всі процеси – від часових показників, щоб особовий склад не запізнювався, щоб вони могли вчасно помитися й поїсти. Також вчасно прийти на заняття і покинути їх вчасно. Це той організм, що тримає особовий склад у тонусі й допомагає цивільному зрозуміти, що він уже став військовим".

Усі хартійські дрілл-сержанти й інструктори брали участь у бойових діях і періодично долучаються до виконання бойових задач, щоб розуміти, що відбувається на лінії бойового зіткнення (ЛБЗ) і фіксувати трансформації війни. Звідти вони привозять новий досвід і відшліфовують його з рекрутами.

"Зрозуміло, що війна постійно змінюється, – каже Волиняка. – Нам не можна зациклитися умовно на якомусь одному з етапів війни й постійно організовувати підготовку за зразком того етапу. Потрібно йти в ногу з нею, постійно змінюватися, вдосконалюватися, можливо, навіть іти на крок попереду, якщо є ця можливість".

В управлінні й підготовці сержантського складу "Хартія" також співпрацює й обмінюється досвідом з "Третьою штурмовою".

"Я вважаю, що конкуренція має бути здоровою, а здорова конкуренція – це в будь-якому разі обмін досвідом, – каже Волиняка. – Ми ж не самі на цій війні. Справа-зліва від нас також є побратими з інших підрозділів. Ми не візьмемо умовну ділянку фронту й не скажемо, що ми там такі круті, а ви справа-зліва робіть, що хочете, – нас тоді обійдуть, і ми опинимося в оточенні. Так що ми тільки за те, щоб військо розвивалося у всіх підрозділах".

Один з важливих складників хартійського курсу адаптації – ідеологічна підготовка, якою завідують "не просто кимось призначені фахівці, а фанатики історії та ідей державності", які діляться знаннями й розповідають про підґрунтя й перебіг одвічної війни Росії проти України.

"З будь-якого цивільного можна зробити Рембо, Термінатора, але поки в нього не буде розуміння ось тут і ось тут, – Волиняка показує на голову і серце й продовжує, – розуміння, заради чого він це робить, – рано чи пізно він зламається. А сильна духом, вмотивована людина може фізично бути не такою витривалою, але не зламається.

І це все міф, що той, кого мобілізували, не буде нормально воювати. Є певний відсоток СЗЧ – навіть не тільки серед мобілізованих, а й добровольців. Але суть у тому, що будь-який боєць, який приходить до нас, отримує ті самі знання й навички, те саме розуміння, для чого він тут. І тоді набагато ефективніше виконує свої задачі. Мобілізовані проходять курс підготовки і йдуть до своїх підрозділів зовсім іншими".

Курс адаптації закінчується забігом на шеврон "Хартії", який не можна купити в магазині, а потрібно заслужити власними зусиллями та роботою над собою. Отримання шеврона, каже Волиняка, дозволяє новобранцям відчути себе "частиною сім'ї, складником перемоги, тим самим шматочком пазла, без якого країна не вистоїть" – відтак і прищеплює їм розуміння і мотивацію. Уже після курсу адаптації хартійці роз’їжджаються по своїх підрозділах і продовжують навчання безпосередньо в секторах.

"Я ніколи не забороняю вже в підрозділах на місцях вдосконалювати навички, брати щось нове, застосовувати його на навчаннях і, можливо, навіть на практиці, – каже Волиняка. – Але спробувати щось нове бійці можуть лише після того, коли загальну базу знатимуть на 100%, коли ці знання відскакуватимуть у них від зубів. Бо якщо вони не знають бази, й ми накидаємо їм зверху, збоку – у голові просто каша й нерозуміння, що відбувається".

З переходом на корпусну систему система навчання також змінюється. Зараз до "Хартії" приєдналися інші підрозділи, і в корпусі ставлять за мету уніфікувати методи й підходи, за якими навчають особовий склад: як солдатський, так і сержантський. Також уже згодом рекрути проходитимуть на базах "Хартії" не лише курс адаптації, але й БЗВП.

"У нас буде вже не два тижні в нашому таборі, а два з половиною місяці підготовки саме нашими інструкторами, персоналом нашого навчального підрозділу, з нашою ідеологією і з нашим підходом, – пояснює Грицюк. – Ба більше, ми зацікавлені, щоб людина, яка потрапить після нашого КМБ і нашого БЗВП у бойовий підрозділ, не йшла відразу в бій, а й там ще два тижні проходила адаптацію. Тож загалом це фактично три місяці навчання".

Новий план підготовки рекрутів у корпусі вже є. Проте точних термінів, коли навчання розпочнеться за такою схемою – ще немає. Волиняка вважає, що це станеться найближчим часом.

"Ніхто не гарантує 100% виживання на війні завдяки твоїй підготовці, – каже він. – Війна є війна, але в будь-якому разі, чим краще людина підготовлена, тим більше в неї шансів знищити ворога й залишитися живою".

"Хай ідуть воювати діти депутатів" – це російські наративи"

Чимало хто вважає, що після відвідання ТЦК усіх новобранців одразу везуть на "нуль" і кожен з них стає штурмовиком. Волиняка називає таку думку міфом.

"Після того, як людину зустрів працівник ТЦК, вона завтра не опиниться в посадці з лопатою, штурмуючи позиції росіян. Кожен військовослужбовець пройде підготовку, яка до виконання бойових задач триватиме до трьох місяців, – повторює він. – Також, щоб забезпечити одного піхотинця або штурмовика, нам треба купу людей: щоб у нього була зброя, екіпірування, аптечка якісна, якісні турнікети, харчі, щоб він міг поїсти, попити, десь зупинитися після виконання задачі й помитися, поголитися, відпочити. Якщо не буде тилу, логістики, забезпечення – ці піхотинці приречені. Тож наша задача також налаштувати тил".

Практично всі напрямки, що є у війську, зараз потребують поповнення, каже Волиняка. І в тилу нестача кадрів також відчувається.

"Люди стираються, втомлюються, – пояснює Грицюк. – Умовно той боєць, який прийшов у 2022-му, а, можливо, ще у 2014-му, рано чи пізно виходить зі строю, йому потрібен відпочинок. Хтось після поранення списується, хтось – за сімейними обставинами, хтось просто ламається. Їм постійно потрібна заміна".

Звичка перекладати відповідальність на інших разом з російськими ІПСО, вважає головний сержант "Хартії", лише поглиблює кадровий голод.

"Кожен хоче когось звинуватити, послати, а сам не долучатися, – пояснює він. – Є люди, які спостерігають за війною з екранів телевізора. Або взагалі стараються абстрагуватися й удавати, що їх це не стосується. Або "хай ідуть воювати діти депутатів, прокурорів, поліціянтів". Це все російські наративи. Не дай Боже, ворог прийде на територію України повністю. У першу чергу він нищитиме найактивніших. А далі обов'язково візьметься за тих, хто думав, що війна їх не торкнеться і вони "не рождены для войны". Він одягне їх у свою смердючу російську форму й відправить воювати з умовним Казахстаном, Польщею, країнами Балтії тощо".

Еволюція війни і Волиняки

За десятиріччя, що він у війську, війна, каже Волиняка, змінилася кардинально: не лише порівнюючи з АТО, але й від початку повномасштабного вторгнення. І продовжує змінюватися постійно.

"Зараз війна технологій, війна дронів, можна сказати той самий "Термінатор", "Сара Коннор, привіт!" – посміхається Дмитро. – Якщо, виконуючи задачі на Бахмутському напрямку, я міг ледь не в окоп заїхати на пікапі, забрати і висадити бійців, привезти провізію, будматеріали, то зараз не можу під’їхати до ЛБЗ ближче як на 20 кілометрів – уже працюють fpv і оптоволокно. Роботизація йде практично за всіма напрямками: що озброєння, що розвідка, що логістика. Якщо Україна й Росія в цьому рухатимуться однаково, цей конфлікт постійно буде в підвішеному стані. Хто перший масштабує цей напрямок – той виграє війну".

Оцінювати свої особисті зміни за ці десять років Волиняка не береться. Каже, що краще їх можуть помітити люди, які його оточують. Але каже, що став більш свідомий:

Коли я брав участь в АТО, в мене в телефоні у плейлисті був російськомовний контент – українського виробництва, але російськомовний. Я впевнений, що навіть такого контенту не має бути у нас у країні: будь-яких наративів цього сусіда, його культури – вірніше, безкультур’я.

Пропозицію поступитися територіями в обмін на ілюзорний мир Дмитро також вважає хибною. Й наводить приклад з новітньої історії:

"Ми вже колись чули міфи під час АТО: "Нащо нам війна? От Крим їм віддати, Донбас, і вони заспокояться!" Заспокоїлися? Не думаю. Це зовсім інший менталітет, зовсім інші люди, які хочуть Україну просто знищити: її мову, церкву, культуру, людей. Насамперед це війна за цінності. Всі, хто не хоче або не знає й не бажає знати своєї історії, рано чи пізно стануть жертвами своїх незнань. Якщо ти наступаєш на граблі, вони б'ють тобі по лобі, а ти на другий день забуваєш, що вони роблять, і знову наступаєш на них – рано чи пізно вони розіб’ють тобі макітру й ти помреш. Аналогічна ситуація й тут: історію треба знати, щоб вижити. Й дотримуватися цих цінностей. Українських цінностей".