Кожний підрозділ тероборони унікальний. Київська територіальна оборона, що почала створюватися незадовго до війни,  сьогодні може похвалитися неймовірною різноманітністю свого складу. Серед бійців тут багато представників інтелігенції та креативного класу.

Один з них, комунікаційник Олександр Солонько, веде своєрідний літопис своєї роти. LIGA.net публікує записані ним розповіді трьох добровольців, які взяли до рук зброю у перші дні війни. А також власну історію.  

"ВСТАВАЙ, ПОЧАЛОСЯ" 

Олександр Солонько, позивний Сіль (31 рік), комунікаційник  

Олександр Солонько. Фото з власного архиву

24 лютого о п’ятій ранку я прокинувся від телефонного дзвінка: "Вставай, почалося. В Борисполі стріляли… Зустрінемось під військкоматом". Вийшов надвір і почув над головою звук реактивного двигуна. Найімовірніше, це був наш винищувач. В напрямку Шулявського мосту нервово мчали автівки – на виїзд з Києва.  

Того ранку я спакував деякі речі та документи. Завіз до родичів, що живуть за Києвом. Лишив інструкції, що робити з цим добром, якщо зі мною щось станеться. І поїхав назад. 

Подався до військкомату. Ми з другом хотіли бути в одному підрозділі. Але не склалося. Його забрали в ЗСУ. Я ж не мав бойового досвіду і міг розраховувати лише на тероборону. Черги були шалені. Купа чоловіків та жінок кинулися в ТрО, вимагали зброї.  

Першого ж дня у теробороні потрапив під перехресний вогонь. Одна із ДРГ, які тоді закидалися у місто, напала на штаб ТрО. Як виходив з-під вогню не дуже пам’ятаю. Ноги самі винесли. Потім стояли у схованці, писали заяви на вступ до ТрО. Подумалося: оце було б безглуздя – не встиг навіть записатися, а вже замочили… 

26-го ввечері отримав зброю. Реально моторошно стало, коли заповнював документи, в яких треба було писати контакти: кому телефонувати, якщо вб’ють. Уперше відчув реально тваринний страх. Хотілося злитися з меблями. Під обстрілом було не так страшно. Там був адреналін. А тут – необхідність усвідомлення: тебе можуть вбити.  

Реально моторошно стало, коли заповнював документи, в яких треба було писати контакти: кому телефонувати, якщо вб’ють

Все було вперше. Жодного поняття, як поводитися зі зброєю. Жодного досвіду. Вже  пізніше, коли пристрілював ствол, зрозумів, що зі зброєю спільну мову знаходжу. А після покемона (ККМ – кулемет Калашникова модернізований), автомат взагалі як пістолет. Командир сказав, що стріляю непогано як на такого, хто не має досвіду. Стріляти сподобалося. Не був тільки впевнений, що зможу вистрілити в людину. На це побратими влучно зауважили: людей там нема, тож в людину стріляти не доведеться.  

Спочатку ночували в підвалі школи. Спав на щебні, під голову поклав цеглину. Ці дні стали можливістю усвідомити, як людський організм здатний мобілізуватися і адаптуватися. Перший тиждень спав одну-дві години на добу. Звісно, з часом почав пристосовуватися. Хоча повністю звикнути до такого неможливо. Тіло починає здавати і вимагати свого. 

У перший день у голові був певний сценарій. Розумів, що вороги можуть зайти в місто от-от. Вони й справді невеликим силами проривалися тоді. Але їх смажили. Отож, думав так. Вони заходять силами, що переважають (пізніше прочитав, що в Гостомелі мало висадитися 8000, а з Білорусі йшла 35-та армія з 70 000 осіб). А ми отримуємо зброю й найближчим часом у місті починається масакра. Хто кого. В гіршому разі доведеться героїчно загинути за Україну. Але швидкості виявилися дещо іншими.  

Завжди сприймав Москву як ворога. Варто було прочитати підручник з історії України за п’ятий клас. Ця чума завжди прагнула нас вбити (докладніше – тут). Ніякого прозріння, як в декого, не було. Все російське – вороже. Це кредо всього мого свідомого життя.  

От що було неочікуваним – що сам візьму до рук зброю. Волонтерство – так. Інформаційні дії – безперечно. Я тут міг би бути найбільш корисним. У 2014 році я пішов волонтерити. Тож певний досвід був. Але цього разу все сталося інакше.  

Буквально напередодні вторгнення готувався підписувати ліцензійну угоду на видавництво своєї книги про дезінформацію в епоху пандемії. Тут я виявився особливо невезучим. Зробив величезну роботу, але тепер не зрозуміло – чи вона взагалі побачить світ.  

У книзі я, до речі, пояснював, як російська пропаганда працює з дезінформацією, щоб хитати нас і Захід. Як вони працювали в Нових Санжарах, інших точках. Це війна на всіх фронтах. Я трохи розуміюся на її інформаційних та віртуальних аспектах. Через півтора місяці після вторгнення отримав пропозицію видати книгу в електронному варіанті. Радий, що люди знаходять можливість працювати в таких складних умовах.  

В якийсь із критичних для оборони Києва днів, промайнула думка, що я не хочу жити в принципі, якщо ми програємо і країна впаде

Це війна на виживання. Я не уявляю свого життя ні в окупації, ні за кордоном. Ця країна – все, заради чого ми боролися роками, її не можна втратити. Наша відповідальність – не дати їй загинули. Кремль хоче стерти нас з історії. Це екзистенційна війна найвищого рівня ставок. В якийсь із критичних для оборони Києва днів, промайнула думка, що я не хочу жити в принципі, якщо ми програємо і країна впаде. 

Я не уявляв себе великим воїном, просто хочу робити те, що можу. Бути корисним. Сьогодні це важливо. Треба копати окопи – копатиму скільки вийде. Заряджати магазини, подавати набої – не питання. Не маю інстинкту вбивці. Напевне, перед боєм треба буде переглядати кадри з Бучі, Ірпеня, Бородянки… Маріуполь.  

Росіяни прийшли зі зброєю і мають бути вбиті. Усі. Це холодне усвідомлення. Я робитиму для цього, що потрібно. Допомагати робити це іншим. Якщо доведеться – робитиму це сам. Ми не вбивці, але їх вб’ємо. За Зміїний, за Маріуполь, за Іру Цвілу, за кожне зерня 33-го, за кожну вбиту дитину. Ми вб’ємо усіх, хто переступив наш поріг. І ми маємо дістати кожного, хто прийшов, а потім повернувся живим додому. Їм ніде не має бути безпечно. Інакше вони уб’ють нас. 

За що я воюю?.. Знаєте, оце Шевченкове. Спільнота мертвих, живих і ненароджених. Я борюся за те, щоб відновити справедливість для мертвих, захистити живих та щоб ненароджені народилися. 

Читайте нас в Telegram: перевірені факти, тільки важливе

"НЕ БУЛО СТРАХУ" 

Сергій Миронов, позивний Мирон (34 роки), історик, реставратор, автор проєкту "Зникаючий Київ" 

Сергій Миронов. Фото надане автором

У мене кілька професій. За освітою – історик та економіст. Останніми роками я організовував екскурсії у Києві, читав лекції, займався реставраціями. Це, можна сказати, остання професія. 

Минулого року власним коштом почав відновлювати двері в старих будинках, побудованих до падіння Російської імперії. Вів блог "Зникаючий Київ". Підписники підтримували, зокрема і фінансово. Поступово, крім дверей, ми почали відновлювати парадні, елементи фасадів. 

В мене на сторінці Instagram було багато підписників з РФ. Після 24 лютого пару сотень людей звідти відписалися. І слава Богу. Туди їм і дорога. 

За день до вторгнення закінчив роботу на вулиці Паньківській. В дореволюційному будинку вдалося відновити красиві дерев’яні вікна. Там збереглася фурнітура, все "рідне". Підписники допомогли мені знайти справжнє вітражне скло, зроблене за давньою технологією. Його спеціально привезли з Німеччини. А тут приходить якась мерзота, яка може це все знищити… 

Якийсь час після вторгнення в голові крутилася думка: трясця, я зробив ці вікна, витратив тиждень свого життя, не пам’ятаю скільки тисяч гривень і зараз туди щось прилетить…  

У перший день війни допомагав виїхати своїй подрузі з Києва. Другий день просидів у військкоматі на Печерську. Мене приваблювала ідея ТрО. Я народився неподалік Бессарабського ринку, прожив більшу частину життя в центрі Києва. Все тут знаю. Зрештою, опинився у Шевченківському штабі ТрО.  

Не було страху. Були сумніви. Були можливості за кордон поїхати, і зараз вони є, не буду приховувати. В мене за кордоном є друзі, знайомі, є можливості закріпитися. Але я зразу для себе вирішив, що буду тут і робитиму те, що зможу. Що в моїх силах. 

Я зразу для себе вирішив, що буду тут і робитиму те, що зможу. Що в моїх силах

Спочатку нас було 25. В перший день нам видали 11 карематів та дев’ять спальників на всіх. Спали хто на картоні, хто на одному карематі. А в когось взагалі не було нічого. 

Тепер підписники мого блогу допомагають нашій теробороні. Багато чого у нас є завдяки їхній підтримці: цигарки, їжа, щось з екіпірування… Але головні наші янголи-охоронці це волонтерки Сайбо і Фея. Сайбо здобуває всяку всячину, а Фея займається документами. 

В нас наймолодшому 20, а найстаршому – 63. Хтось служив, хтось ні. Хтось юрист, хтось музикант… Робити з цього армію в радянському розумінні було б тупо. Щоб підйом по команді, щоб лягати по команді… Який сенс? Ми не класична армія, ми тероборона. Люди, які самі прийшли захищати свою країну, своє місто. Ми – добровольці.  

У нас чудовий колектив. Ми відразу знайшли спільну мову. Попри те, що в усіх різний вік, різний життєвий досвід, різний соціальний статус. Не було ніяких сварок. У взводі нема жодного гівнюка. 

Кожен день ми читали новини про те, як десь хлопці спалили танк, десь героїчно обороняються… А ми сидимо і наїдаємо собі пузо! Це так бісило. Тому проявляли ініціативу, намагалися організувати блокпости. 

Наші позиції спочатку були на одній з вулиць. Зробили там барикади. Самостійно домовилися про пісок, бетонні блоки, екскаватори. Все зробили самі. Ситуація тоді під Києвом була дуже напружена і невизначена. Ми пропрацювали розташування позицій, шляхи відходів на випадок, якщо нас відріжуть з усіх боків. Це був шлях через підземелля, через колектори.  

Чи міг я як історик це все передбачити? Складне питання. Сприйняття історії це динамічна річ. Якщо покласти руку на серце, я до останнього не вірив у війну. Було б хоч трохи здорового глузду у людей, то вони такого б не зробили.  До останнього не вірив… 

Після війни сподіваюсь продовжити реставрацію старих будинків. Будемо працювати над відбудовою країни. 

Приєднуйтесь до Instagram LIGA.net – тут тільки те, про що ви не можете не знати

"НЕ ХОЧУ ЖИТИ У РОСІЙСЬКОМУ БАГНІ" 

Позивний Пілот (49 років), авіаційний інженер  

Я спеціаліст з авіаційного обладнання. Закінчив університет, який сьогодні всі знають як НАУ. Майже 20 років працював інженером-випробувачем на державному підприємстві "Антонов". Вважаю це найцікавішим етапом у своїй професійній кар’єрі. 

Три роки жив у Китаї. Моя спеціальність називалася research and design engineering. Місцеве конструкторське бюро запросило експертів з різних країн. Займався супроводженням льотних випробувань. 2018-го повернувся в Україну. 

Працюю в комерційній авіаційній фірмі. Займаюсь модифікацією та розробкою авіаційного обладнання для літаків та вертольотів. Це унікальна робота. 

Звістку про знищення аеродрому в Гостомелі, свого місця роботи в минулому, сприйняв дуже близько до серця. Не знаю, чи база повністю зруйнована, але точно пошматована сильно. Наші подбали про те, щоб противник не зміг приземлитися на злітно-посадковій смузі.  

Звістку про знищення аеродрому в Гостомелі, свого місця роботи в минулому, сприйняв дуже близько до серця

Місяців за три до вторгнення було розуміння, що щось може статися. Думав про те, що відбуватиметься в Києві. Що росіяни прийдуть сюди. Вирішив однозначно, що осторонь стояти не буду.  

Колись я працював на проєкті Ан-148 із колегами з Москви. Контакти лишалися після закінчення роботи. За пару днів до вторгнення зв’язався з одним з них. Хлопець на 10 років молодший, росіянин. Він почав з того, що політикою не цікавиться, але видав мені всі шаблони пропаганди. Своєї думки він не має. Йому було все одно, що будуть смерті з обох боків. Йому просто байдуже.  

В чому між нами різниця? Ми самі вирішуємо, як ми будемо жити. А вони визнають, що нічого не вирішують: "Що ми можемо зробити?" Це такий російський наратив, завдяки якому у них сучасний Гітлер при владі. До смертей призводять не лише накази Путіна, а й те, що росіяни ці накази виконують. 

А зробити завжди можна багато. Я не хочу, щоб ця тупість, яка на нас лізе, панувала тут. 24 лютого я подумав ще раз. Твердо вирішив, що не хочу жити у російському багні.  

Зброю не люблю. Взяти її зараз до рук – це вимушений крок. Це про обов’язок, про те, що доводиться робити, щоб захистити свою країну. Своїх рідних. 

"Я ВОЮЮ ЗА ПРАВО ТВОРИТИ"  

Ігор Жалоба, позивний Батько (58 років), історик, професор   

Ігор Жалоба. Фото надане автором

Життєве кредо? Колись мені надзвичайно сподобалась пісня Ляпіса Трубецького на вірш Янки Купали "Не быць скотам". Я зрозумів, що Янка Купала в 1907 році передав моє життєве кредо. Тобто, я намагаюся "Не быць скотам".

Там є дуже хороші рядки: "Чего хочеш – хлеба, соли, чего боле – земли, воли". Це ключове. Ти маєш щось матеріальне, що робить тебе економічно незалежним, але також є те, що робить тебе політично незалежним – воля. Це здоровий посил.

Треба дати людині вудку та навчити рибу ловити. Щоб кожен був самодостатнім. Цього принципу дотримуюсь у своєму житті та намагаюсь передати його студентам. Намагаюсь навчити їх користуватися інструментами і можливостями для самореалізації.  

Я викладав багато курсів, але мій улюблений – історія і теорія міжнародних відносин.  

За півтора місяця до початку війни почав фізично готуватися. Знав, що піду добровольцем, що не буду тікати. 

До 24 лютого багато хто ставив мені запитання: "Чи буде війна?". З виступів Путіна було видно, що він готовий до цього. Я наводив приклад Саддама Хусейна на початку 90-х.

Той теж казав, що Кувейт це – штучна держава, створена британськими колоністами, концентрував війська на кордоні. Все йшло до війни. Хоча спостерігачі зауважували, що вторгнення для Іраку невигідне. Хусейн напав. Тому що він з 1972 року жив у своїй реальності. Це проблема всіх диктаторів. Те саме з Путіним. Раціональні аргументи на них не діють.  

Я відчував нерв війни… Розумів, що вона буде.  

Іноземні друзі написали мені листа: "Ми шоковані, не знаємо що робити".  У відповідь я написав: "Ми не шоковані, знаємо що робити". 

Ті, хто не втік і залишився, розповідатимуть своїм дітям, що вони були тут. Пліч-о-пліч з іншими. Це феноменальний історичний момент для України, для цілого світу. Всі, хто не змився звідси, знають для чого залишилися.  

Напередодні вторгнення тривога була, адже це стежка в невідомість. Потім – дика злість, ненависть. Чого вам не вистачає? Чого ви сюди приперлися? Це просто зашкалювало. 

Я відчував нерв війни… Розумів, що вона буде

В мене рука не буде тремтіти. Я знав, що буду стріляти, захищати свою Батьківщину, сім’ю, свій дім. 25 лютого я пішов у штаб ТрО. Про ЗСУ мови не було. Мені 58 років, з гаубиці M-30 зразка 1938 року я стріляв в серпні 1985 року. Хто мене буде готувати? А от стріляти з автомата і кидати гранати я зможу, я готовий. Тому пішов у тероборону. Тут я зустрів багато чудових людей.  

За що я воюю? Це моя країна, я пишаюся, що є українцем. Жодного разу за 30 років нашої Незалежності цього не соромився. Я глибоко переконаний, що сьогоднішні процеси в Україні та протистояння України та Росії носять глобальний вимір. Я не просто бачу зламні моменти чи описую їх, я живу в них. Тому не поділяю китайської приказки про те, що не варто жити в часи змін. Мені подобається жити в такі часи.  

Я мав можливість виїхати. Колись міг залишитися в Австрії, але жодного разу не шкодував, що лишився в Україні. В умовній Австрії або Німеччині – ви споживач, адже приїжджаєте на все готове. В Україні я творець, і за право творити я тут воюю.  

Після війни моя мрія – зайнятися винятково наукою. Я відійду від громадської діяльності і, якщо будуть дозволяти фінанси, навіть перестану викладати. В мене на дачі маса архівних матеріалів. У планах – монографія з історії транспортних відносин в Чорному морі. Моя мрія завершити цю роботу. І жити на дачі. Город – книга, книга – город. Садок вишневий коло хати.