Зміст:
  1. Точка відліку
  2. Як влаштоване небо
  3. Бог судить по намірах

Вона – розвідниця. Попри два наскрізні поранення, повертається до своїх. П’ятнадцять кілометрів крізь ніч. Зв’язок зі своїми то зникає, то з’являється. Вона не може, не повинна впасти, поки не передасть флешку, на якій зафіксовані позиції ворога біля Часового Яру. Вона – безпілотний літак "Фурія".

Точніше так: один із трьох літаків авіаційного комплексу розвідки та коригування вогню артилерії А1-СМ "Фурія" виробництва української компанії "Атлон Авіа". Одна з трьох сестер. Особистий позивний – "Зозуля". Вага – п’ять з половиною кілограмів, довжина крила – два метри, робоча висота – кілометр.

"Зозуля" йде на посадку, викидає парашут (літаки цього типу гальмують перед приземленням за допомогою парашута). До неї підбігає бородатий чоловік, бере на руки, говорить щось ніжне, заспокоює... Так закінчився її черговий бойовий виліт.

Протягом двох з половиною годин екіпаж "Фурії" – пілот, оператор камери і штурман – відслідковували рух техніки ворога, балансували у потоках вітру, оминали свої та ворожі РЕБ (засоби радіоелектронної боротьби). Після того як "Зозулю" обстріляли та поранили, відеосигнал майже повністю зник.

Повернення літака за таких умов – вищий пілотаж для кожного з членів екіпажу. У мирному житті, щоб досягти такого рівня майстерності, потрібні роки. На війні час спресовується. "Фурія" з позивним "Зозуля" надійшла на озброєння в батальйон ударних безпілотних авіаційних комплексів "Ахіллес" кілька місяців тому.  

РУБпАК "Ахіллес" – провідний підрозділ Армії дронів. Батальйон перебуває у складі 92 окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка, яка тримає широку смугу фронту біля Часового Яру. 

Місяць тому експерти у сфері БпЛА вивели формулу перемоги: ЗСУ почнуть поступово перемагати, коли безпілотні системи щодня знищуватимуть близько 100 одиниць важкої техніки ворога. Для цього й існують "Ахіллес" та інші підрозділи ударних безпілотників. Але перемогу наближають не тільки безпілотники, а й конкретні люди. Живі, вразливі, втомлені... Різні.   

Як членам екіпажу "Фурії" вдалося досягти найвищого рівня пілотування в стислі терміни, чому вони вважають, що у літаків є душі і взагалі – хто ці люди? Далі – пряма мова членів екіпажу "Фурії".

Точка відліку

В’ячеслав, позивний "Кутул" (44 роки, киянин), командир екіпажу. У мирному житті – засновник будівельної фірми

Ми назвали пташку "Зозуля", тому що вона – знайда. Комплекс "Фурія" має складатися з трьох літаків, наземної станції, антен і запчастин, але нам замість трьох літаків привезли два. Один – у заводському кейсі, а другий – у картонній коробці. Той що у коробці – "не рідний". Я потім спеціально їздив у Львів до виробника, щоб "перепрошити приблуду" до нашого комплексу. Так у нас з’явилася "Зозуля". Вона вже місяців сім з нами.

В’ячеслав, позивний ''Кутул'' (Фото: Зоряна Стельмах)

"Фурія" – надійний комплекс. Зроблений спеціально для військових. Антена керується за допомогою трекерів, на пульті нічого зайвого. Якість картинки – посередня, хотілося б кращої камери. Але знов-таки – все надійно. 

Мені є з чим порівнювати. Я літав на "Довбуші", "Скіфі", "Скаетоні", "Ветулі", "Чаклуні", "Валькірії" (розвідувальні та ударні БпЛА літакового типу українського виробництва. – Ред.) та інших. Найбільше досягнення нашої "Фурії" – нам вдалося виявити скупчення особового складу ворога, який завдяки, зокрема, і нам було знищено.

Крайній раз – важкий виліт. Нас буквально задавили РЕБ. П’ятнадцять кілометрів тягнули "Зозулю" проти вітру. Дві з половиною години в небі. Технічні характеристики передбачають до трьох годин, але то в лабораторних умовах. Повертатися наосліп капець як складно. Тут треба досвід.

Чи пов’язувало мене щось з авіацією до повномасштабного вторгнення?  

У дитинстві я склеїв модель літака Ту-134. Досі десь на дачі стоїть. Тоді такі іграшки були в дефіциті, дістати таку модель було великим щастям. Але цим моє довоєнне знайомство з авіабудуванням в принципі вичерпувалося. Перший "мавік" побачив на фронті.

За освітою я інженер-механік, закінчив Харківську академію залізничного транспорту. П’ять років працював у Київському метрополітені, в електродепо "Дарниця", був майстром дільниці. А потім з кумами перейшов у будівельний бізнес.

Війна для мене почалася так. О п’ятій ранку підхоплюється жінка – їй кума зателефонувала. Я до останнього не вірив у можливість повномасштабного вторгнення – яка велика війна у XXI столітті? Кажу дружині: "Не буди дитину, лягай спати, бо скоро на роботу!" Але який вже тут сон...     

У мене в голові будинки, замовники, відключення, проблеми... На роботу прийшли всі працівники. Дивимось один на одного – що робити. Зателефонували в комунальну керуючу компанію... Там кажуть: "Які роботи, ви що, подуріли? – війна!" Що я тоді відчував? Легкий мандраж. Одразу виплатили хлопцям зарплату по максимуму. І розійшлися: "На зв’язочку!"

Треба щось робити. Наступного дня пішов у Київську лікарню швидкої допомоги – здавати кров. Думаю, кров точно буде потрібна. 

Фото: Зоряна Стельмах

Вистояв чергу, здав кров. Виходжу у двір лікарні з цим тампончиком, дивлюся: люди кудись йдуть. Виявилося, що там велике бомбосховище і люди з клумаками туди стікаються. Я сів у машину і поїхав у військкомат. Там вже було дуже багато народу. Усіх, хто не служив, не мав звання, записували в ТрО. І мене записали. Так я опинився у 112 бригаді ТрО.

Багато недосвідчених людей серед нас було. А в "Ахіллеса" (Юрій Федоренко, позивний "Ахіллес", командир РУБпАК "Ахіллес") вже був військовий досвід – він же атовець. Тому він став командиром взводу. А потім вже очолив четверту роту. Наша бригада була розкидана по різних ділянках фронту. Довго стояли біля Сіверського Дінця. Знаєте міст біля Чугуєва? Всі мости зруйновані, а той вистояв – міст життя. 

Від поранень мене Бог милував, а контузії то таке. Ну от, стояла наша рота неподалік села Базаліївка. Позиція командування полягала в тому, що наша функція – просто стояти. "Ахіллесу" це не подобалося. 

У нас тоді з’явилися "мавіки" і волонтерський "хорнет". І ми почали коригувати цілі для артилеристів 92-ї бригади. Потім наш батальйон пішов на ротацію, а рота залишилась. Так почалася історія створення роти ударних безпілотних комплексів – РУБпАК "Ахіллес", яка зараз стала батальйоном 92-ї бригади. 

Державних нагород не маю. Військове звання – старший солдат. За два роки у нормальній відпустці не був. Один раз відпустили додому на сім днів. Але що про це говорити. Ми сюди прийшли не за нагородами, званнями та відпустками. Ми прийшли країну захищати. 

Як влаштоване небо

Костянтин (43 роки, киянин), позивний "Телескоп", пілот. У мирному житті – дизайнер і більд-редактор

Під час служби мені стали в пригоді майже всі навички, набуті в мирному житті. Навіть у дитинстві. Колись у школі до нас в клас прийшов чоловік і запросив усіх охочих у юнацький авіаклуб. Я той клуб відвідував вісім років. Там дали потужну базу. Нас вчили справжні пілоти на тренажерах Ан-2 і Ту-154. В мене виходило і виходило добре.

Костянтин, позивний ''Телескоп'' (Фото: Зоряна Стельмах)

Я дуже хотів літати по-справжньому. Але через проблеми зі здоров’ям цей шлях для мене виявився закритим. Потім – радіотехнічний технікум і київський університет імені Драгоманова – за освітою я вчитель фізики. Мені не треба пояснювати, звідки береться підйомна сила і як виникають радіохвилі.

За спеціальністю я майже не працював. Під час навчання в університеті  підробляв кур’єром. Якось заносив папери у водоканал і мені несподівано запропонували роботу – у відділі зовнішньоекономічних зв’язків. Я там займався оформленням митних платежів. Сидів в офісі і, коли був вільний час, освоював дизайнерські програми. 

Якось знайома, яка працювала у відомому в ті часи журналі "Галицькі контракти", попросила підмінити її під час відпустки. Далі я вже займався дизайном у різних медіа. До речі, навички роботи з програмним забезпеченням для оператора БпЛА також не зайві. 

Все свідоме життя займався гірським туризмом. Свою любов знайшов у горах – з майбутньою дружиною ми познайомилися в поході. Навіть коли діти народилися, брали їх з собою в походи. У які гори ходили? Спочатку Крим, потім Карпати... Піднімалися на Ельбрус на Кавказі. На Монблан в Альпах. Ходили в Гімалаї. Мандрували Високим Атласом у Марокко.

Я звик до похідного життя. Навіть така дрібничка, як спати в спальнику, для когось може стати проблемою. А мене не лякають ані побутові обмеження, ані довгі переходи з вантажем. За власної ваги 68 кілограмів я тягнув рюкзак вагою 31 кг, хоча для здоров’я це не дуже добре. 

Коли почалася війна, я пообіцяв дружині, що кілька днів буду з нею. О п’ятій ранку ми почули перші вибухи. О сьомій я, дружина і двоє дітей вже були в машині – ми їхали до батьків дружини на Вінниччину. За три дні я повернувся. У військкоматі мені дали зрозуміти, що оскільки я в армії не служив і не маю військової облікової спеціальності, то в мене є час на підготовку. Лави ТрО на той момент були заповнені вщент.

Спочатку я пішов на вишкіл в "Український легіон". Там, до речі, дають непогану базову підготовку. Все це без відриву від роботи – у вечірній час та вихідні. Потім записався на курси квадрокоптерів. Теорія нормальна, але практика не дуже... Її було просто недостатньо. Згодом пішов на курс "Крило" в школу операторів БпЛА "Крук". 

Фото: Зоряна Стельмах

На крило пішов тому, що в медіа почала з’являтися інформація, що "мавіки" відживають своє. Це виявилося неправдою. "Мавіки" чудово працюють і зараз. Але я не шкодую, що пішов на крило. Несподівано виявилося, що я непогано літаю... 

Також пройшов кілька курсів з тактичної медицини. Можна сказати, що в мене був десь рік заочної військової підготовки.

Я, звичайно, паралельно працював. Щодня повертався з роботи додому через київський Поділ, бачив усе це свято життя і було, якщо чесно, соромно. І за молодь, яка там гуляє, і за себе...

Коли почали створювати роти ударних безпілотних авіаційних комплексів, мій кум опинився в одному з таких РУБпАК – в "Ахіллесі". Він мені телефоном казав: "Не поспішай зараз у ТЦК, у нас скоро будуть вакансії, я тобі скажу". Так я з часом і потрапив у "Ахіллес". 

В учебці несподівано виявилося, що я непогано стріляю... Через якийсь час мене відправили у ще одну учебку – вчитися на "Фурію".

Розчарування не було. Мені подобається – і робота, і колектив. Мені завжди щастило з колективом. Пощастило і цього разу. У РУБпАК "Ахіллес" дуже людяне ставлення командирів до особового складу, немає тупої "солдафонщини".  Ну а екіпаж – це вже родина – ми весь час разом.

Кожен борт у нас має своє власне ім’я: "Рідненька", "Малеча", "Зозуля". Чому все у жіночому роді? А ти подивись, одразу побачиш – дівчинка. "Рідненька" – тому що це рідний літачок цього комплексу, "Малеча" – наймолодша, ну а "Зозуля" – тому що свого часу нам її підкинули замість іншого борту. 

У кожної пташки свій характер. По факту "характерні особливості" – це глюки, які у кожного літачка свої – їх треба знати і враховувати. Був випадок, що в учебці пташка літала, а на фронт приїхала і злякалася – подумала, що з неї вже досить, і вирішила списатися. Ми її відправили в госпіталь, тобто на ремонт. 

У нас і машина має своє ім’я – "Перевертень". Не тому що перетворюється на якихось істот. Просто цієї зими ми перевернулися на фронтовій дорозі. Слава Богу, всі цілі. 

А "Зозуля" у нас фартова. Чого вона на своєму віку тільки не бачила. Але щоразу повертається до своїх. Чотири рази ми її виводили наосліп. Останній раз тягнули майже без відеосигналу. Це жахливе відчуття. Коли усвідомлюєш, що втрачаєш літак, рівень стресу вищий, ніж під час обстрілу.

Як влаштоване небо? Як дорожній рух. Чому позивний "Телескоп"? Тому що люблю зорі і взагалі небо.

Пояснюємо складні речі простими словами – підписуйся на наш YouTube

Бог судить по намірах

Вадим (33 роки, трускавчанин), позивний "Месник", штурман. У мирному житті – економіст, бармен і будівельник

Перше сильне враження від війни – коли побачив як впав п***р, в якого я влучив з автомата. Метрів за двадцять... Я навіть з ним поглядом зустрівся. Мені фізично зле стало. Почало нудити. Як же так? Наче я все розумів, але все одно думки закрутилися: про заповіді, про Бога.

Вадим, позивний ''Месник'' (Фото надане героєм)

Поруч зі мною в траншеї був побратим – Федя. Він дуже побожна людина, колись навіть в церкві служив. І він мені каже: "Бог судить по намірах". І я тоді поступово заспокоївся: у мене ж не було наміру вбити цього конкретного дурня. Мій намір – захистити сім’ю і країну. 

Війну я зустрів у Німеччині, у Магдебурзі. Я там працював на будівництві. Зранку зателефонувала дружина. Вона тоді була вагітна нашою другою дитиною. Плаче. Закрив на роботі справи і на четвертий день поїхав в Україну. Дорогою ми з братом пригнали машину для ЗСУ.

Брехати не буду: у ТЦК пішов не одразу, дочекався поки дружина народить. Записали в десантно-штурмові війська. Мені, в принципі, було все одно: я в армії не служив, уявлення про службу мав загальні. Трохи боявся тупої армійщини. 

Пів року був штурмовиком. Соледар, Васюківка, Бахмут, Вербове...

Перше поранення – у Бахмуті. Уламки міни попали у поперек і коліно. Це квітень 2023-го. Там був момент, коли ні в Бахмут, ні з Бахмута броня вже не їздила. Треба було виходити пішки. Командир скинув мені на планшет маршрут на Часів Яр – 17 кілометрів. Ми зібрали групу – семеро людей. І я їх повів. 

Як повернувся з госпіталю, замкомандира роти мене привітав з державної нагородою: орден "За мужність" третього ступеня. 

Коли ввели спеціальність "оператор БпЛА", прийшов командир, приніс "мавік" і сказав: "Освоюй! Ютуб, – каже,- тобі в поміч!". Це було біля Кліщіївки. 

Дуже швидко я зрозумів, що на одному ютубі тут не витягнеш. Почав шукати контакти людей, які б допомогли розібратися з цією технікою. Для мене це було щось екстраординарне. Освіта ж в мене гуманітарна – я закінчив Львівський університет внутрішніх справ за спеціальністю економіка. Мені допомогли хлопці з аеророзвідки батальйону – відділення "Бобри".     

Брат дав контакт хлопців з РУБпАК "Ахіллес". Так я познайомився з майбутнім колегою з позивним "Лекс". Я зрозумів, що в "Ахіллесі" про БпЛА знають набагато більше, ніж в інших підрозділах.

Під час контрнаступу я вже був оператором БпЛА. Вербове... Пам’ятаю, як працювали в укритті неподалік однієї посадки. У хлопців була задача в ній закріпитися. Там було пекло. Летіло все і звідусіль. За лічені години від посадки залишилися самі гілочки. 

Час від часу хлопці забігали в наше укриття перекурити. Мені там життя врятував чоловік один – медик з іншої бригади – фактично закрив собою. Він забіг, став переді мною, закурив... І в цей момент в нього влучило з СПГ (станковий протитанковий гранатомет). Людина просто розлетілася, а я весь в крові і його органах. 

Хвилин двадцять був без свідомості. Коли прийшов до тями, весь мій одяг був розрізаний. Навколо якась метушня. І – тиша. Я зрозумів, що глухий. Думав, що на все життя. Але тут черговий вибух – з вух кров тече, голова дико болить, але я чую якісь шуми!

І знов госпіталь – контузія. 

Дали мені відпустку... Через якийсь час треба повертатися до своїх... А своїх вже нема. Хтось двісті, хтось триста. Я вже в тій бригаді майже нікого не знаю. "Лекс" запропонував перевестися в "Ахіллес".

В "Ахіллесі", 92-й бригаді, я четвертий місяць. Можу порівнювати. Поки що бачу одні плюси. Це стосується і комунікації з командирами, і умов проживання. 

Перші дні, коли мене прикріпили до екіпажу "Фурії", відчуття було таке, як колись – коли командир приніс "мавік" і сказав: "Ютуб тобі в поміч". Але у побратимів – Кості і Славіка  – було багато навчальних матеріалів. 

Коли я крайній раз дивився, як "Зозуля" повертається наосліп, як Костя літачок антеною в небі намацує, то зрозумів, що мені ще вчитися, вчитися і вчитися. 

Один літачок ми втратили… Страшне відчуття. Ходиш кілька днів пригнічений, немов один з побратимів загинув. Постійно аналізуєш: що я міг зробити, аби цього не сталося. 

Ким буду працювати після війни? Поки не знаю.