Нові 1920-ті, "кернесанс" і "Геть від Москви!": як живе Харків за 30 км від Росії

Харків — це плити OSB на сотнях тисяч вікон, запах диму цигарок із ментолом у барах, куди ходить богема, модна кава й скрембл зранку після ночі гучних вибухів. Це Держпром, лавки, мусорки, "кернесанс" і мем "Міша, у тєбя скучноє ліцо, тєбє ніхто дєнєг нє даст!". Це військові, волонтери, студенти, митці й науковці, Будинок "Слово" і той самий заклик "Геть від Москви!", проголошений 90 років тому, що знайшов нове життя у щоденному спротиві мільйона його жителів. Ми побували у Харкові і спілкувались із письменниками, поетами, архітекторами й волонтерами, щоб дізнатися, чим він зараз живе.

Сцена. Глядач. Література. У кожному слові — Харків.

Перше побачення вони влаштували біля Будинку "Слово". Вино, дощ, атмосфера літературної богеми, — саме тут писали й жили (а подекуди й гинули, як Микола Хвильовий) ті самі найвідоміші поети та прозаїки доби "Розстріляного відродження" 100 років тому.

Це п’ятиповерховий будинок із п’ятьма під’їздами й 66 квартирами, збудований у 1920-х для українських письменників. Будинок у формі літери "С" згодом став місцем їх переслідування й загибелі під час сталінських репресій.

"Ми взяли пляшку вина, зустрілися. Планували просто посидіти. Але падав дощ", — згадує молода усміхнена дівчина на ім'я Тетяна, поки дим від її сигарети здіймається в атмосфері саду Шевченка у Харкові.

"Ну як "пляшку", я взяв три. А то видумають — одну. Дощ же йшов!" — сміється Артем, який теж докуруює й щулиться від прохолодного вітру.

Відключити

Артем Ельф, поет, письменник і куратор харківського літературного слему LitSlam.ua. Вони з Тетяною, яка працює на харківському "Радіо Накипіло", познайомились саме через любов до літератури. А ще барів, які любить відвідувати місцева богема.

"Уяви, прямо там, тими вуличками, ходили ті самі поети. І це було саме у цьому місті", — кажуть закохані мені зараз. "У Харкові, я вважаю, нині нові 1920-ті", — додає Тетяна Хоронжук.

Ми зустрілися з нею і з її хлопцем біля Держпрому — це один із найвідоміших архітектурних об’єктів Харкова і знаний в Україні і в світі символ конструктивізму, зведений у 1920-х роках. Колись він був центром управління промисловістю Української Соціалістичної Радянської Республіки і став однією з перших у світі висоток, збудованих із залізобетону. Саме від цього пішло відоме з початку повномасштабного російського вторгнення: "Харків — залізобетон".

"У Харкові є оце середовище — вільне й живе, українське. Тільки тут в Україні і міг зародитися літературний слем. Це як стендап, тільки замість жартів — вірші", — говорить Артем.

Тетяна Хоронжук переїхала у Харків зі Львова під час повномасштабного вторгнення, у 2023 році. Каже: із кожним візитом закохувалась поволі у місто і зрозуміла, що хоче залишитись, попри дуже гостро відчутну в цьому місті російську агресію. Харків знаходиться за 30 кілометрів від РФ, і з 24 лютого 2022 року тут рідко бувають спокійні тихі дні, коли "сусіди" не присилають КАБи або "шахеди".

"Я 10 років жила у Львові, — говорить Тетяна. — І шукала там ось таку літературну тусовку — не знайшла. Вперше я приїхала в Харків після початку повномасштабки, він мене просто вразив. Тут є культура барна, поетична, театральна. Тут кожен третій — або поет, або друг поета, або письменника, або художника".

Ми прогулюємось утрьох від Держпрому центральними вуличками Харкова; погода стоїть сонячна, проте вітряна; у травні місто буяє зеленню. Перше, що кидається в очі — ніби під лінієчку побілені дерева, безліч вікон, закритих плитами OSB (наслідки російських обстрілів), і подекуди розкидані протитанкові їжаки.

"А на місці цього парку був цвинтар, — каже Артем. Він сам родом із Горлівки, що на Донеччині, але переїхав у Харків багато років тому. — Раніше на місці цієї церкви (колишнього Московського патріархату) була одна з перших в місті, яку зніс совєт. А потім Кернес побудував нову. Жартували, що його там і відспівали. Хоча, по-моєму, так і було".

До слова, про колишнього мера Харкова Геннадія Кернеса тут згадують доволі часто. Про нього складають міські легенди: нібито біля історичного музею в центрі був його улюблений заклад, і коли мер обідав, туди більше нікого не пускали. Із Артемом і Тетяною ми проходили той улюблений ресторан, неподалік якого стоїть закритий мішками пам'ятник грецької богині перемоги Ніки.

"Кернес хоч і мав трохи странні уподобання і політичні погляди, та, виходить, що був одним із перших декомунізаторів Харкова, — каже Артем. — Тому що на цьому місці раніше був пам'ятник з народною назвою "Четверо Несуть Холодильник" — монумент на честь проголошення радянської влади в Україні. За Кернеса його знесли ще в 2012-му і поставили Ніку. Там на ній позаду написано, що це "за сприяння Кернеса, Добкіна (ексмер Харкова. — LIGA.net.)". Згадавши про двох колишніх Харкова, Тетяна підтверджує, що мем "Міша, у тєбя скучноє ліцо" живе і процвітає серед містян досі.

Літературне угруповання LitSlam.ua, в якому беруть участь і Артем, і Тетяна, проводить слеми в Харкові з 2019-го (Мультфільм Гагарін заснував його у 2008). Усе починалося з камерних квартирників. Тепер це — великий мистецький рух. Сценами здебільшого виступають бари, альтернативні театри і кав'ярні.

"До нас на слеми приїжджають люди з усієї країни. Буквально — щоб почитати свої тексти і побути серед своїх", — додає Артем.

Після 24 лютого 2022 року слем на пів року замовк. Спільнота роз’їхалась — хто до Києва, хто в Європу, хто пішов воювати. Але скоро почали з’являтися нові обличчя.

"Приходять юні люди. Їм по 18, 19 років. Ще рік тому — діти. А тепер вони кажуть: "Я поет", "Я фотографка", "Я режисерка". Це щось неймовірне. У повітрі — така енергія, якої в Харкові давно не було", — каже Артем Ельф.

Нова генерація сформувала "Творче Нежить" — андеграундну мистецьку групу з власною галереєю. Богемне життя почало зростати не навколо старої поетичної тусовки, а від художників і тих, хто поєднує слово й зображення.

Я прошу їх сказати щось по-харківськи, Артем та Тетяна починають сипати словами наперебій: тремпель — вішалка, Барабан — ринок Барабашова, Стєкляшка — вихід із метро "Університет", квадратна піца з "Буфету" — існувала, "ще коли у Артема було волосся", легендарний клуб "Живот" і "Кефір-паб", а ще "Кулінічі" — місцеві кіоски з випічкою, і суржик. Суржику тут потроху перестали соромитись після зростання популярності гурту "Курган і агрегат", який теж родом із Харкова.

"Харків живий. Просто подивіться уважніше"

Ми гуляємо з харків'янкою Мерьям Йол "тихим центром" Харкова. Сумська — головна вулиця, а ми йдемо паралельною. "Зараз праворуч почнеться вулиця Свободи, вона виведе на Майдан Свободи", — каже Мерьям. Беремо каву в маленькому закладі — його відкрила її однокласниця. Вона щойно повернулася жити назад на Салтівку — район, який, мабуть, найбільше постраждав від обстрілів.

"Я пам’ятаю, як у перший місяць повномасштабної у місті не було хліба", — згадує Мерьям.

Наступного дня, прогуляючись містом, я побачила на OSB-плиті малюнок хліба. Це було дуже символічно. Сто днів частина команди "Волонтерської" жила у підвалі пекарні: піч, борошно — все, що було. "Пекти вмів один, але швидко навчилися всі".

Мерьям 31, усе життя вона живе в Харкові.

"Мені тут комфортно, чудово, прекрасно. А потім Росія намалювалась", — знизує плечима.

До повномасштабної війни була продюсеркою.

Зараз Мерьям — операційна директорка у благодійному фонді "Волонтерська". Це маленька команда харків’ян, які понад три роки тому вирішили: залишаються у місті. "Раніше шукала складний костюм на зйомку. Тепер — дрон для військових", — каже Мерьям. Спочатку "Волонтерська" допомагала цивільним у Харкові, а потім почала шукати генератори для сіл після деокупації, електроплити у Вовчанськ, де не було газу. З 2023-го фонд займається відбудовою: навколо Ізюму відремонтували дахи і вікна у 175 будинках. Ще — облаштовували укриття.

"У Харкові не було бомбосховищ як таких, — каже Мерьям. — Підвали були забиті мотлохом. Ми перебудували 165 сховищ, робили все своїми руками".

А ще вони їздили в села: дізнаватись, що треба місцевим. Найгостріша — робота. "Більшість людей працювали в агросекторі. А поля — заміновані. Тоді "Волонтерська" стала купувати теплиці, інвентар, допомагала з логістикою. В селі Дем’янівка, яке, за словами місцевих, переходило з рук у руки 18 разів, не лишилося жодної вцілілої будівлі.

У Дем'янівці волонтери познайомились із Людмилою. Тоді стояло спекотне літо, а у неї на городі росла кукурудза. Деякі початки перестигли і прямо зривалися від гарячої температури. Жінка розмінувала поле сама, вручну. "Пригостила нас кукурудзою. Ми її спробували — це було вау. Викупили врожай, почали продавати у харківські заклади", — каже Мерьям. Так з’явився проєкт "Лавка деокупації" (волонтерський проєкт у Харкові, що допомагає фермерам із деокупованих територій продавати продукцію та відновлювати господарства. — Ред.).

Ми з Мерьям проходимо вечірній сад Шевченка. Пам’ятник Кобзарю — обгорнутий мішками. У місті відбулося кілька хвиль перейменувань. "Є нові вулиці на честь загиблих військових. Але загалом — дуже мало на честь жінок. Медіа "Люк" навіть дослідження робили".

Харків, на її думку, завжди був містом культури і театрів — із найбільшою кількістю незалежних сцен в Україні. Зараз вони виживають: зарплати урізані, сцени закриті — військова адміністрація забороняє грати. Але культура не зникає. "Є Some People (харківська культурна формація, яка створює простори для мистецтва, музики та освіти, зокрема Центр нової культури. — Ред.) — вони привозять діджеїв із Європи, грають сети під час війни. Зараз будують простір на 1600 квадратних метрів для вистав і концертів".

"Коли харків’янам щось не подобається — ми про це говоримо", — каже Мерьям. Масові акції заборонені, але їх це не зупиняє. Замість них проводять "пікніки".

"Ще є будівля "Гігант" — архітектурна пам’ятка. Її хочуть перебудувати під кафе. І знову активісти — під дверима". Біля фонтану, який Мерьям називає "наш знаменитий фонтан з обезьянами", скульптур уже немає. Тільки вода. "Є у нас такий термін — "кернесанс". Якщо щось велике, неекологічне, дивне, зліплене з усього і за купу грошей — це воно".

Ми прощаємось із Мерьям близько дев'ятої біля Some people. Усі заклади зачиняються рано. "Якщо комусь здається, що Харків мертвий — не думайте так, – говорить Мерьям. – Приїжджайте. Світло є. Люди є. Кава є. Діти народжуються. Ми всіма силами робимо місто живим. І хочемо, щоб нас бачили — живими".

"Ми не згодні з тим, що через Росію маємо все кинути"

На воротах харківського альтернативного театру "Нафта" намальований динозавр. Мене, поспіхом виходячи із таксі й усміхаючись, зустрічає директорка театру Тетяна Голубова. Ми піднімаємось у кабінет, стіни обклеєні афішами. Пахне в будівлі так, як пахне у старих бібліотеках.

У кінці XIX століття у приміщенні був монастир. Потім — завод ялинкових прикрас і гігантських буратін, а в 90-х — швейний цех. Сьогодні це незалежний театр "Нафта" — один із близько 15 театрів із 50, які "вижили" й повернулися до Харкова зі Львова під час війни. Цей театр під час війни став феноменально популярним — їхню "Оргію кіборгів" вже бачили у Львові, Києві, Дніпрі та навіть за кордоном. Двері кабінета відчиняються, і туди заходить молода темноволоса жінка із короткою стрижкою.

– Ну як там вдома, нормально? – питає її Тетяна.

"Та двері заклинило, але папа вже полагодив, — відповідає жінка, її звати Олена Баженова, вона – акторка "Нафти". – Правда, все у пилюці, з вікон попадали ці ролети. Але вікна цілі. Сарай всю хвилю прийняв, нам пощастило".

Учора неподалік будинку, де акторка живе зі своїм батьком, прилетів російський "шахед". Чоловік Олени, також актор, зараз на війні, а вона боїться жити у квартирі сама.

"Що мене не перестає дивувати, — продовжує Олена. — Прильот був вночі, десь о 23-й, а о 6-й ранку всюди, де вибило, вже OSB стояли. Ніби нічого і не було".

Улітку 2023 року "Нафта" перезапустилася. Зараз у них немає жодної вистави з довоєнного репертуару, все почали з нуля. Оновили також і команду, оскільки частина виїхала, частина — пішла служити. У акторки театру Олени три роботи: у "Нафті", в дитячому гуртці при палаці культури і у підлітковому хабі "Уява". Це типова історія для багатьох людей, які працюють у культурній сфері, оскільки у деяких державних театрах, наприклад, зараз платять по 3000-4000 грн зарплати. І люди все одно ходять на роботу.

"До війни в театрі було близько 60 людей. Зараз — 22. Хтось виїхав, хтось пішов воювати, хтось залишився. Ми волонтерили: тут був штаб "Культурний шок". А тепер знову театр", — розповідає директорка.

"Ми не погоджуємось із тим, що через воєнну агресію Росії ми чомусь маємо поїхати зі свого дому, чомусь маємо кинути те, що ми тут багато років напрацьовували, — каже директорка театру Тетяна Голубова. – Мені здається, ми стали собою під час повномасштабної війни. Колись у цьому приміщенні був швейний цех. Тепер тут сцена на 50 глядачів. Раніше тут грали камерні вистави. Тепер, через небезпеку, ми виступаємо у просторі Some People на Клочківській".

Безпечних майданчиків для вистав у місті — обмаль. Виступати акторам майже ніде. "Велика оренда, малі зарплати, маленький репертуар. За кожного глядача треба боротися. Це інша логіка, ніж, наприклад, у Києві. У "Нафту" ходять здебільшого молоді люди — представники креативних професій", — розповідає Тетяна.

Улюблені харківські місця жінок, що працюють у "Нафті" — сквер Стрілка, Конторська, набережна, де річка Лопань зустрічається з річкою Харковом. Держпром — теж місце сили. "Мені здається, що я його фотографую кожного разу. У телефоні вже, мабуть, цілий календар: мінімум одне фото на місяць. Це як нагадування, що ми тут, і місто — теж тут", — каже Тетяна.

"Коли мене питають, чи в Харкові взагалі хтось лишився — кажу: так ми ще і вистави граємо, — говорить Тетяна. — Бо Харків — живий. Просто не такий, як був.Тут — кафе третьої хвилі з матчою, поряд — будинок, забитий OSB. Айтішніки сидять на дзвінках з американськими замовниками. І раптом — прильот. І якщо він не дуже близько, всі продовжують далі працювати. Це і є наше життя. Ця ненормальна нормальність".

"Думаю, ми всі трохи з'їхали з глузду"

У кав'ярні-пекарні Pakufuda неподалік Держпрому і зоопарку творчі люди знаходять усе, що їм треба. Передусім — інших творчих людей. "Я з ким тільки не спілкувалася — всі радили йти до вас", — кажу Лілії Мунтян, співзасновниці закладу. Сьогодні тут подають свіжу випічку з крафтової пекарні і пропонують пограти в настолки — їх понад 300.

"Просто якось так сталося, що сюди потягнулася навколокультурна спільнота, — каже Лілія. — Якщо треба когось зустріти, вирішити якесь питання, — всі приходять сюди. І якось воно все само складається. Тут працювали журналісти "Люка", проводили наради, зустрічі. До того, як у них з'явився власний простір, вони майже тут жили".

Другого січня 2024 року поруч із кав'ярнею був приліт, вибило вікна і постраждав зал. Після удару кавʼярню закрили на десять днів, щоб відновитись. Pakufuda — це одне з улюблених місць харківського журналіста Дмитра Кузубова. Він любив приходити сюди, обирав столик на другому поверсі, звідки добре видно заходи сонця, і працював. Зараз Дмитро служить у Нацгвардії.

"Я народився і виріс у Харкові. Це моє рідне й улюблене місто. 10 років працював журналістом, до 2023 року три роки очолював редакцію "Люка", — розповідає Діма. Уперше Харків він залишив надовго 3 березня 2022-го — через два дні після авіаудару по будівлі облдержадміністрації.

"Я виїхав із сім'єю на два місяці, коли неможливо вже було витримати звуки вибухів від балістики — об одинадцятій ночі, як по годиннику, — розповідає Дмитро. — Потім повернувся. Так, як вдома, мені ніде добре не спиться, хоча вибухів не надто поменшало".

У 2022 році Харків для Діми був суцільним сюрреалізмом: центр, де завжди був шум і шалений трафік, натовпи людей, студентів, тепер пустував. Було відчуття, що у місті лишились лише волонтери, військові й іноземні журналісти. На одній із центральних вулиць можна було простояти пару хвилин просто на проїжджій частині, і не було жодної машини. Усі далекі знайомі тоді стали друзями і обіймали один одного під час зустрічі. Навесні 2023 року люди стали повертатись.

"От кав'ярні — це головні свідки харківської незламності. Коли за окружною дорогою ще стояли росіяни, в кав'ярні у центрі міста можна було випити лате або альтернативи, якісь там модні кавові напої. Вночі місто атакує балістика або КАБи, а зранку всі просто п'ють каву, ніби нічого не відбулося, і обговорюють новини. За три роки такого життя, думаю, ми всі трохи з'їхали з глузду".

Діма вважає: коли ти розумієш, що зранку вже можеш не прокинутися, це дуже дивно з точки зору психології залишатися в цьому місті. Але, мабуть, щось таки в ньому є, — недарма прямо зараз тут лишається мільйон людей.

"Ми тут живемо рандомним життям. Або рандомною смертю"

Вікна будинку харків'янки Анни Гін виходять на кордон із Російською Федерацією, — вона живе на Салтівці. 24 лютого вона пам'ятає похвилинно. За час повномасштабного вторгнення вона поховала обох батьків і розлучилась із донькою, яка поїхала за кордон.

Усе життя жінка працює зі словом: була журналісткою, піарницею, копірайтеркою. З початку повномасштабки веде щоденник життя у Харкові і публікує на сторінці в Facebook. Два роки тому цей щоденник опублікували як книжку. Ми зустрілись неподалік в'їзду на Салтівку і поїхали разом з її доберманом Гектором у харківський Гідропарк.

"Позавчора потрапили з Гектором у *****рез із шахедами, — розповідає вона за кермом. — Гектор злякався і втік, я бігаю його шукаю, навколо мене щось вибухає. Страху взагалі немає, у мене собака пропала! Я зірвала голос, але, слава Богу, знайшла".

Прильоти у Харкові доволі часто, проте нічого, окрім стресу й ненависті, це більше не викликає, каже Анна. Це стає звичкою, коли ти вже не можеш горювати. Зараз письменниця знайшла, чим зайняти руки в таких випадках, — вона робить прикраси із епоксидної смоли, продає і витрачає ці гроші на волонтерку. А перший час заспокоювалась 50 грамами коньяку чи віскі.

"В якийсь момент я зрозуміла, що це відбувається занадто часто, і я так зіп'юсь до чортової матері, — каже Анна. — Відмовилась від алкоголю взагалі. Ми тут живемо рандомним життям. Або рандомною смертю".

З початку повномасштабної війни Анна зайнялась волонтерством. "Приходить фура з ліками на фронт, я їх сортувала і підписувала хлопцям – "від срачки", "від температури", і розвозила, куди треба", – розповідає Анна. Якось їй написали підписниці із Харкова, які переїхали в Італію, що зібрали 350 євро і хочуть допомогти шпиталю, — щоб Анна зконтактувала.

"У госпіталі розвели руками: за 350 євро пораненим особливо нічим не допоможеш, але мені сказали: "Слухайте, купіть нам тєлік у хол. Скоро футбол, пацанам буде, де подивитись", — розповідає Анна Гін. – Я так зраділа! А дівчата ті з'їхали, це для них здалось чимось несерйозним. А я розуміла, що сама не потягну купити той тєлік, і написала пост. Так і зібрала гроші, щоб купити той телевізор". Загалом все закрутилось настільки, що підписники допомогли Анні зібрати аж на 80 телевізорів, і тепер вони у кожній палаті госпіталя. 

Ми прогулюємось гідропарком, на місто потроху спускаються сутінки. Цієї ночі тут знов буде гучно, але ми поки не знаємо про це. Гектор випрошує собачі ласощі і тільки тоді погоджується сфотографуватись.

Анна народилась у цьому місті, одружилась, народила й виростила дитину, розлучилась і все ж таки не змогла жити не тут, хоча виїжджала ненадовго у Дніпро. У 2022-му у Харкові були порожні магазини, майже не працювали салони краси, банки, крафтові крамнички. Не було дітей.

"Ти розумієш, діти — вони ж такі яскраві зі своїми бантиками і самокатами. Коли ніхто не регоче там на гойдалці чи на пісочниці, місто наче неживе".

У 2023-му почали повертатись сім'ї з дітьми, і місто стало оживати.

"Я не хочу здаватись героїнею, — каже Анна Гін. — Так, я волонтерю і кожен день спілкуюсь із нашими й іноземними журналістами. Дивись, я вже не молода мама, у мене доросла дитина, але я ще й не стара. Тож можу бути корисною і допомагати. Мені, буває, донька часто пише: "Мамо, що там, що там?" Вона дивиться стрічку новин, де вибухи й прильоти, а ми сидимо з Гектором, іноді й не чуємо нічого, чай п'ємо, розумієш?".

Харків змінився за останні три роки, вважає Анна Гін. Найпомітніше — він став значно більш українськомовним.

"У мене є сусід, ми з ним спілкуємось усно російською — ми ж харків’яни, ну вибачте, — говорить Анна. — Але нещодавно він написав мені в Telegram: "Вікно забула зачинити в машині". Це ж цікаво, правда? Говоримо ще російською, а пишемо українською".

"Більше не буде великих заводів". Яким буде майбутнє Харкова?

У вихідний у харківському саду Шевченка надзвичайно багато народу. Якщо у Саржиному Яру ловлять рибу і слухають спів пташок, тут стоять у чергах за капуоранжами і годують дітей морозивом. Із архітектором і головою громадської організації "Платформа урбаністичного розвитку" Віктором Дворніковим ми зустрілись неподалік, на площі Свободи.

"Майдан свободи — фактично точка перезапуску Харкова у радянський час, — каже архітектор. — Тут з’явився Держпром. Вся структура міста тоді була перебудована навколо цієї площі. Звідси променями розходяться головні вулиці — Сумська, проспект Героїв Харкова (колишній Московський), Полтавський шлях".

У Харківському національному університеті імені Василя Каразіна, наприклад, зараз навчається 14,5 тис. студентів. Про це каже Анатолій Бабічев, проректор з науково-педагогічної роботи. Серед них невелика частина іноземців. Ще у 2021-му, наприклад, тут навчалось 23 000 студентів, чотири із них були іноземці. "Найбільше охочих зараз навчатися психології — триста кандидатур на одне місце, — каже Анатолій. — Далі за популярністю — факультет іноземних мов і міжнародні відносини".

Хоч університет працює онлайн, тут все одно з'являється щось нове — наприклад, один із перших в Україні центрів ветеранського розвитку. Це короткотермінові програми, коли до університету звертаються військові підрозділи, щоб отримати якісь компетенції: наприклад, із меддопомоги або вивчити особливості роботи РЕБу.

"Ще кілька років тому Майдан Свободи був, без перебільшення, головною міською площею. Ми б із вами просто так не сіли б на лавку ще п’ять років тому, тут завжди було повно студентів. Зараз університет офлайн не працює, тож все інакше".

Харків, розповідає архітектор Віктор Дворніков, завжди тримався на трьох опорах: студенти, промисловість і логістика.

"Щороку до повномасштабної війни тут було понад 300 000 студентів. Промисловість — це окрема тема, більшість великих заводів уже були неконкурентноздатними через застарілу технологію. А логістика — Харків завжди розвивався саме завдяки вдалому логістичному розташуванню на перетині шляхів із Києва на Донбас і з Москви на Крим. Цього також більше не буде, тому що ми зараз у логістичному тупіку", — каже Віктор.

Тому Харкову, вважає архітектор, треба змінювати фокус.

"Більше не буде великих заводів. А от культура, наука, креатив — це те, що може працювати тут і зараз", — каже Віктор.

Він розповідає про неочевидні харківські місця: Захарківська слобода неподалік центру — майже заповідник XIX століття. Будинки, поверховість, геометрія — збережені. Тоді люди селилися в слободах, бо тут не було податків і кріпацтва. А ще можна було займатись винокурінням і продавати алкоголь без мита. Це притягувало людей, які звикли жити вільно: козаків та інших авантюристів. Є ще Москалівка ближче до Південного вокзалу, де так само є багато старовинних об'єктів XIX століття.

Ще один зразок цікавої архітектури — район ХТЗ (про який у пісні "Мальви" співали "Жадан і собаки"). З одного боку — заводи, далі зелена зона, потім будинки. І між усім цим — вузька смуга транспорту. В будинках зручності — спільні, не було навіть кухонь. Їдальня, садок, школа — все під одним дахом. Людина жила в системі. Як маленький гвинтик радянської системи. Про сучасну забудову Дворніков відгукується коротко: "Кернесанс".

"Ще я вважаю, що про меседж, який звучить на всю Україну, про "Фортецю-Харків", як в нас любить казати місцева влада, це більше піар, — каже Дворніков. — Харків фортецею ніколи не був. Насправді місто працює як мережа — багато горизонтальних зв’язків. І в цьому його сила. Не в стінах".

***

"Вас вітає місто-герой Харків", — напис на табло на в’їзді в місто. На білбордах і в метро: "Пишаюсь бути харків’янином". Доросла жінка свариться із підлітками за мат на зупинці, поки всі інші скромно стоять у черзі на тролейбус "Богдан". GPS тут постійно збивається під час повітряної тривоги.

У Саржиному Яру люди в суботу ловлять рибу та теплі сонячні промінчики весни. Таксист, що везе мене на вокзал, каже: "Я сприймаю це місто як кохану людину". І пояснює: це значить – бачити недоліки, але не звертати на них увагу.

На вокзалі я чую розмову двох хлопців у військові формі, один каже іншому: "А я перший раз у Харкові, хоча сам родом із Донбасу. Не скажеш, де тут кінотеатр? Хочу подивитись кіно "Раша, гудбай".

Харків — як фірмовий харківський торт. Смакує по-різному, якийсь смак можна не любити. Але голодним точно не залишишся.