Після звільнення указом Президента з посади його Постійного Представника в АРК на початку грудня 2018 року я обіцяв прокоментувати результат моєї роботи з серпня 2017 року. Наразі ажіотаж звісно спав, суспільство має новий порядок денний, який змінюється щотижня, але обіцяний стислий звіт все ж надам. Бо ті, хто хочуть – мають право знати, що саме робило Представництво Президента в АРК на народні гроші п’ятнадцять місяців, тобто майже чверть періоду з початку п’ятирічної окупації Криму.

Наразі мене у ступені відвертості, звісно крім службової таємниці, об’єктивно стримують тільки дві речі: передвиборчі перегони та юридична деонтологія. Я вдруге в житті, після роботи Урядовим Уповноваженим у справах ЄСПЛ, виконував представницькі функції для державного органу і тому як юрист за фахом маю ставитися з повагою до відомостей клієнта, отриманих під час роботи. Ну й звісно не хочеться стати знаряддям чиєїсь політичної пропаганди.

З чого все починалося. Питання роботи Представництва обговорювалося наприкінці 2015-го в Адміністрації Президента з керівним складом тодішньої команди Петра Порошенка. Тих посадовців, що наразі вже в інших кріслах, дійсно дуже цікавили шляхи реальної активізації роботи держави, зокрема й Голови держави, на кримському напрямі. Саме тоді ними було вирішено посилити інституційну спроможність Представництва Президента, переміщеного в Херсон у 2014 році ще паном Турчиновим і фактично там всіма благополучно забутого.

Під таке посилення колективом ентузіастів писався первинний проект нормативного акту, на базі якого з’явився (на жаль доволі «корявий» та «порізаний» у кінцевій версії) указ Президента 2016 р. № 16. Він розширив повноваження органу та дозволив Представництву системно працювати щодо Криму на усій підконтрольній території України та за її межами. Мені тоді, у 2016-му, пропонували прописану в цьому указі посаду заступника Представника, який би знаходився в Києві та тягнув юридичні та зовнішньополітичні виміри роботи органу.

Я в принципі погоджувався, але був категорично проти працювати під керівництвом тодішнього Представника чи нової «людини з Криму» на її місці, що очікувано буде призначена за пропозицією Меджлісу кримськотатарського народу. Адже, на моє щире переконання, Представником мав бути політичний «важковаговик», із можливістю періодичного вільного спілкування як з Президентом України так й з іншими вищими посадовими особами. Вищенаведені варіанти таку можливість виключали за визначенням.

Втім, влітку 2017 мені запропонували зайняти посаду Представника. Я довго вагався – чи варто брати на себе таку відповідальність, адже розумів, що така пропозиція ґрунтується на жорсткому кадровому голоді. Та тверезо оцінював власну «політичну вагу», а також розумів, що шлях Представника містить безліч ризиків, що він явно не стане фундаментом якоїсь подальшої політичної, юридичної чи академічної кар’єри.

До речі така сама ситуація триває й після моєї відставки, бо наразі Представника чи виконувача його обов’язків не призначено, чим робота Представництва поставлена у вкрай складні рамки. Ну й звісно я перед переїздом в Херсон вже бачив та прекрасно розумів рівень «системності» та «спрямованості» роботи окремих державних структур з Криму, «патріотизму» їх уповноважених осіб; тут жодних ілюзій з цього у мене не було. Тому в останній момент, після співбесіди з Президентом України, я передумав та спробував відмовитися від посади, але було вже запізно.

Мене перед призначенням було узгоджено з Меджлісом та Уповноваженим Президента України з питань кримськотатарського народу, які мали на цю посаду власну кандидатуру. Тому умовою узгодження мене на посаді Меджлісом стало призначення пана Ізета Гданова моїм першим заступником із максимально широкими повноваженнями.

З моменту призначення для мене основними, первинними завданнями було запустити роботу Представництва та розробити дорожню карту роботи органу за невідкладними напрямами. Станом на літо 2018 року це було зроблено, штат був укомплектованим, запрацював передбачений указом № 16 київський офіс Представництва Не можу сказати що це було просто, адже наприклад вкрай важко в реальному житті виявилося отримати нібито не потрібний дозвіл на проведення конкурсу на керівника апарату Представництва, цілу епопею становило «вибивання» кабінетів для офісу Представництва в Києві та вирішення інших бюрократично-організаційних питань.

Із затримкою на півроку, після тривалих, але всеохоплюючих погоджень, був схвалений розроблений нами План невідкладних заходів з протидії російської агресії з тимчасово окупованої території України в Криму, захисту інтересів держави, громадян України та українських юридичних осіб в Криму на 2018-2019 роки. Цей документ містить стільки незручних для ворога, а також й для окремих посадовців та відповідних бізнес-інтересів приписів, що після моєї відставки заборонений в багатьох структурах не лише до реалізації, але й до згадування. Втім, як відомо, рукописи не горять, вочевидь й нормативні акти також. Коли хтось всерйоз розпочне обійматися Кримом, упевнений, що цей документ стане в нагоді.

Також з самого початку в 2017 р. було необхідно налагодити взаємодію Представництва із практично усіма органами влади, що обіймаються питаннями Криму, переміщених осіб та російської агресії. Або хоча б вжити вичерпних заходів щодо такого налагодження з мого боку.

Одразу хочу відзначити, що практично усі державні органи, які складаються з військовослужбовців, ніколи не відмовляли нам у належній співпраці, ми могли мати з ними з окремих питань різні позиції, але розуміли, що в умовах ворожої агресії єдиний можливий шлях роботи – це постійна та максимальна спільна робота для спільної перемоги.

Певними виключеннями можна було вважати лише найвище керівництво Нацгвардії та Херсонський облвійсккомат. Ми так й не спромоглися не лише добитися передислокації підрозділів НГУ у наближені до Криму місцевості (де вони вкрай необхідні), але й хоча б обговорення цієї проблеми з керівництвом Нацгвардії. Керівництво облвійськкомату наближеного до Криму регіону загалом дивувало своєю позицією – але тут рятував ситуацію діалог з вищестоящими над ним структурами. Адже ми підняли «табу» з простого питання потреби ефективного військового обліку внутрішньо переміщених осіб та громадян, що тимчасово прибувають з Криму. Думаю що Міноборони, попре наявний спротив, обов’язково «додавить» це питання, бо алгоритми на час моєї відставки вже було спільними зусиллями винайдено. Хотілося б відзначити співпрацю з трьома суміжними з окупованими морськими просторами та Кримом регіональними управліннями Державної прикордонної служби, особливо з Азово-Чорноморським. Повне порозуміння із вирішенням поточних питань тут суміщалося із проблемами системного характеру.

Адже не можна забувати факти викрадення «з-під носу» прикордонників росіянами татарбунарських та очаківських рибалок з наближених до материка морських просторів, про сумнозвісну «цигарковою баржу» з Криму та про усунення прикордонників від очевидної для них проблеми перекачування водних ресурсів для хімзаводів півострова через адмінмежу. Тому слід вітати утворення нового морського управління ДПСУ, та визнати кричущу потребу покращення як матеріально-технічного, так й кадрового забезпечення прикордонників, удосконалення системного облаштування охорони та оборони адмінмежі з Кримом.

У перші місяці моєї роботи спілкування з Нацполіцією ускладнювалося її... відсутністю у наближених до Криму місцевостях. Головне управління НП в АРК та Севастополі обіймалося героїчним перекладанням папірців у Одесі, у той час коли в сусідніх з Кримом селах не було навіть дільничних інспекторів, а на дорогах, що ведуть в Крим – патрульної поліції. До літа 2018 року ситуацію було докорінно змінено, пропре шалений спротив відповідної регіональної прокуратури, насамперед – завдяки адекватній позиції керівництва Нацполіції України.

Упевнений що довгоочікувана зміна наприкінці 2018 року керівника кримського поліцейського главку пришвидшить остаточну передислокацію цього підрозділу в Херсонську область та забезпечить саме поліцейську, а не якусь іншу роботу відповідної структури.

Цікавим феноменом стала діяльність прокуратури. Після передачі у 2016-2017 роках практично всіх «кримських» проваджень з структур Генпрокуратури до прокуратури АРК саме цей орган мав очолити координацію правоохоронців з питань окупованого півострову. На практиці це вилилося в політичні претензії окремих посадовців на ключову роль у кримських справах з усіх напрямів, часто дуже далеких від правоохорони.

Ця певною мірою комічна ситуація набула рис драми – бо коли керівництво зайнято чимось іншим, ключові правоохоронні справи з кримського виміру «розсипаються».

Варто згадати, наприклад провадження щодо геноциду кримськотатарського народу про яке, після гучного телепіару із підозрами духу Берії у 2017 р., наразі усі «забули». Або ж провадження призводили до штампування умовних термінів колаборантам «за красиві очі» або – ні до чого загалом, або й не починалися. Крім того, абсолютно реальні злочини, пов’язані з Кримом, але вчинені у суміжних територіях, загалом на тривалий час «зависли» в повітрі між кримською та херсонською прокуратурами. Втім сподіваюсь, що не горять не лише рукописи та нормативні акти, але й матеріали оперативно-розшукових та контррозвідувальних проваджень.

Величезні питання без отриманих відповідей є наразі й щодо руху повідомлень України та окремих осіб у Міжнародному кримінальному суді з питань вчинених окупантами міжнародних злочинів. Адже де-юре саме прокуратура АРК, але «спільно з правозахисниками», наразі збирає відповідні кейси для Гааги. Втім, у судовому провадженні відповідні матеріали стануть публічними, а функція комунікації з МКС буде передана Мінюсту, що зробить ситуацію більш оптимістичною.

Упевнений що відповідні кадрові зміни рано чи пізно відбудуться, що прокуратура АРК переміститься у наближені до півострову місцевості та позбавиться невластивих цьому органу політичних рис, а відповідні ризики будуть мінімізовані хоча б до рівня «звичайної» регіональної прокуратури.

Ключовою у цьому процесі має стати зміна судової юрисдикції «кримських» кримінальних, адміністративних та цивільних проваджень – з Києва на Херсон, яка, упевнений, неминуча. Адже доступ до суду має бути географічно зручним для громадян, а не для окремих посадовців, що вросли в київські бізнес-питання, чи для «авторитетних київських правозахисників». Водночас хотів би застерегти від загальної переоцінки процесуальної ролі органів поліції, СБУ та прокуратури у протидії російській агресії з Криму, адже вона насправді є доволі обмеженою, хоч і невід’ємною складовою роботи з кримських питань.

Якщо ж взяти палітру «цивільних» органів, то в позитивному ключі можу згадати налагоджену співпрацю Представництва з Державною міграційною службою, Фондом держмайна, Рахунковою палатою, Міністерством молоді та спорту. Зокрема завдяки конструктивній позиції ДМС у 2018 р. було кількісно та якісно змінено умови для паспортизації кримчан у Херсонщині, що матиме стратегічні позитивні наслідки.

Додам, що для кримських питань значну роль грала та грає позиція Мінінфраструктури та підпорядкованих цьому органу структур. Зокрема вона мала проявитися в організації легальних автобусних перевезень до КПВВ, оптимізації залізничного сполучення із наближеними до КПВВ місцевостями, протидії незаконному судноплавству та авіасполученню з Кримом.

На жаль у транспортних питаннях наразі маємо ситуацію, що порівняно із 2017 роком ще погіршилася. І самі по собі цивільні органи влади її вже не виправлять, особливо за умов управлінської кризи в системі профільного міністерства. Також слід вказати на робочий діалог, що тривав з кримської тематики із Мінінформполітики, Мінсоцполітики, Міністерством освіти і науки та Міністерством охорони здоров’я, але, на жаль, не призвів до істотних змін ситуації.

Можна як мінімум казати про провалля, попре бравурні заяви окремих київських посадовців (а за сумісництвом – кримських бізнесменів), у справі поширення телерадіомовлення окупантів з Криму на Херсонщину (а не нашого на Крим), про кризу інформполітики щодо Криму, про свідоме гальмування прозорих систем обліку ВПО, та про тривалу відсутність відповідей з питань медичної реформі для мешканців окупованих територій.

Попре активну співпрацю з регіональними органами юстиції щодо узагальнення практичних «кримських справ» на материку, мені не вдалося вийти на конструктивний рівень взаємодії з центральним апаратом міністерства. Так само плідна тактична співпраця з окремими закордонними посольствами та місіями України, з окремими департаментами МЗС не призвела до спільних результатів роботи з МЗС, особливо в міжнародно-правових питаннях. Тому потенціал Представництва у міжнародних «кримських» провадженнях (Міжнародний суд ООН, арбітраж при трибуналі з морського права, Європейський суд з прав людини), а також у роботі з питань Криму в ключових міжнародних організаціях (таких як Рада Європи, ЄС, НАТО та ООН) у 2017-2018 роках не був задіяним.

Втім і в такій ситуації можна навести приклади успіхів Представництва у сфері міжнародних зв’язків. Насамперед це робота зі структурами ОБСЄ в Україні а також в Відні та Варшаві, що дала низку практичних результатів. Водночас не варто забувати про шалені кошти, які РФ у той самий час вкладає у власних «друзів Криму» – як в цивілізованих так і не дуже державах та територіях. І така наполеглива робота агресора, на жаль, поступово дає свій негативний результат, за яким змушені спостерігати наші дипломати в багатьох країнах світу, у той час коли запропонована Президентом ініціатива утворення групи друзів деокупації Криму поки не стала запровадженою в практику дій МЗС.

Вважаю особливо важливим підняття нами питання роботи Міжнародного Комітету Червоного Хреста в Криму із де-факто визнанням цією структурою анексії півострову (достатньо вказати що голова місії МКЧХ в Москві отримав «нагороду» від окупаційної влади РФ в Севастополі). До кінця 2018 р. ця контроверсійна діяльність МКЧХ в Криму, спрямована на «підтримку Російського товариства Червоного Хреста» та на «допомогу біженцям зі Сходу України», яка аж ніяк не була спрямована на захист населення окупованої території, мала бути згорнутою.

Також досягненням вважаю документальне підняття Представництвом, задовго до загострення ситуації, проблематики Керченської протоки, мілітаризації агресором Азову та потреби зміни режиму відповідних двосторонніх угод з РФ, досі чинних за дивним збігом обставин.

Рік нашого листування в усі інстанції з цих питань призвів серед іншого, в умовах відсутності реагування на пропозиції Представництва, до зриву народними депутатами 30-ї сесії україно-російської комісії щодо рибальства на Азові восени 2018 та до відкладання підписання чергового щорічного протоколу про розподіл квот до лютого 2019 р. Втім зрозуміло, що на практиці така наша робота призвела насамперед не до позитивного результату, а до постійних скарг нашому найвищому керівництву на таку активність Представництва з боку очільників центральних органів влади та їх заступників.

«Найцікавішими» ж у Представництва склалися відносини із Мінокупації. Достатньо вказати, що у профільного міністра за весь час моєї роботи Представником можливості поспілкуватися зі мною не знайшлося.

Це було дуже дивно, особливо в умовах, коли час скаржитися на мене особисто та на діяльність Представництва на усіх рівнях був завжди. Попре наші постійні спроби налагодити взаємодію з МінТОТ нічого конструктивного, крім величезної пачки відписок за 2017-2018 роки ми не отримали. Мінокупації послідовно було проти залучення Представництва в будь-які ініціативи, робочі групи, заходи з питань Криму, що проводилися Кабінетом Міністрів України чи під його егідою. Кульмінацією цієї протиприродної ситуації стало схвалення Урядом 28 березня 2018 р. розробленого МінТОТ Плану заходів, спрямованих на реалізацію деяких засад державної внутрішньої політики щодо тимчасово окупованої території АРК та м. Севастополя.

Представництву, серед десятків виконавців цього (насправді доволі обмеженого за напрямами та змістом) документу, місця не знайшлося. Наші ж подальші спроби ініціативно виконувати власні повноваження з цього Плану були підтримані Урядом та практично усіма виконавцями документу – але не МінТОТ.

Дві ж практичні ініціативи які лобіював Мінокупації з питань Криму у 2017-2018 роках (облаштування двох КПВВ на межі з Кримом та бюджетні виплати політв’язням та заручникам) також провадилися із залученням «усіх бажаючих», крім Представництва. До речі облаштування КПВВ у 2018 році, попре виділені Урядом бюджетні кошти, так й не відбулося. Виділенню ж коштів політв`язням в грудні 2018 р. варто вже присвоїти гасло «роздамо швидко та дуже конфіденційно а кому саме – не скажемо». Думаю цей процес ще приверне увагу низки уповноважених органів та примітно, що Мінфін в цій цікавій процедурі брати участь категорично відмовився.

Особливо ж «теплі» відносини склалися у Представництва у 2018 р. із керівництвом Херсонської облдержадміністрації, а також й окремих райдержадміністрацій, що межують з АРК. І це за умов, коли від цих локальних структур ми просили чи вимагали не дуже великих «подвигів» – лише періодично надавати відомості щодо подій пов’язаних із Кримом та ВПО, налагодити легальні перевезення до КПВВ, припинити хижацьке знищення ресурсів Сивашу та постачання мінеральної сировини з Херсонщини на кримські заводи, сприяти утворенню центрів надання адміністративних послуг.

До речі із більшістю голів відповідних «прикримських» територіальних громад Представництво налагодило діалог, який був в цілому результативним для задоволення потреб кримчан.

Підкреслю, що я не є записним «боротьбистом» із корупцією, не був за фахом та завданнями роботи контррозвідником, не маю загостреної бридливості та можу терпіти від партнера по роботі багато – аби б робота була. Я навіть був готовий й надалі «з захопленням» спостерігати становлення на відповідних землях Таврії ранньофеодального ладу з елементами родоплемінної злочинності.

Але коли при цьому нічого по суті з потреб кримчан та реалізації інтересів держави щодо Криму не робилося – миритися із цим було неможливо. Мабуть тому навесні 2018 р. тамтешній (та наразі широко відомий) губернатор «дружньо» порадив забути його номер телефону, а з літа 2018 р. було припинено спілкування з «ексцентричним» керівництвом одної з локальних адміністрацій – просто для уникнення можливих, запланованих їх засиваськими спонсорами, провокацій. Загалом «слізні» скарги на мене моєму керівництву з боку керманичів місцевого рівня а також депутатів-мажоритарників, які вже давно нарізали собі, дітям та онукам виборчі округи Таврії, у 2018 році не припинялися.

Характерно, що при цьому абсолютно нормальні, робочі відносини склалися у Представництва з усіма іншими ОДА, а із низкою їх керівників з питань допомоги переміщеним особам склалося конструктивне та змістовне спілкування, що призвело до реальних результатів.

Зрозуміло, за таких умов було дуже важко доводити, що хтось «такий білий та пухнастий а усі навколо негідники». Крім того, восени 2018 року стало зрозуміло, що повноцінно реалізувати пропозиції Плану невідкладних заходів з протидії російської агресії буде у більшій частині, зважаючи на вищенаведене, просто неможливо. А іншого порядку денного для Представництва та для себе у ньому я не бачив.

Тому восени 2018 року я сконцентрував зусилля на доповідях парламентським комітетам про реальну ситуацію з окупованим Кримом. Принагідно хочу подякувати за підтримку та увагу комітети Верховної Ради у закордонних справах, з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення, з питань інформатизації та зв`язку, з питань культури і духовності, з державного будівництва та місцевого самоврядування, окремих нардепів з інших комітетів та фракцій. Це вже було більше «вмивання рук» аніж спроби реально змінити управлінську ситуацію у галузевому та регіональному вимірах. З цією ж метою влітку 2018-го я мав відверту розмову про ситуацію, що склалася, із Мустафою Джемілевим та керівництвом Меджлісу.

Адже будь-які представницькі функції передбачають довіру до особи, яка їх виконує. Упевнений що Представництво Президента України запрацює надалі ефективно лише за умов призначення Представником дуже вагомої політичної фігури. Мій негативний досвід є тому найкращим підтвердженням.

Дозволю собі саме через отриманий досвід декілька порад усім патріотично налаштованим народним депутатам, посадовцям та офіцерам, активістам, волонтерам, громадським діячам та громадянам, тобто усім тим, хто хоче зупинити російську агресію та пришвидшити звільнення Криму.

Перед президентськими та парламентськими виборами варто підтримувати особу чи партію яка має послідовне бачення вирішення хоча б поточних питань, пов’язаних із Кримом та заохочувати «кримську» передвиборчу дискусію. На жаль політична позиція, шлях та бенефіціари лідерів виборних перегонів на сьогодні (крім нинішнього Глави держави) дозволяють стверджувати, що їх обрання у найкращому випадку відтермінує деокупацію півострову (і це якщо ми узагалі не втратимо державність).

Звісно що слід всіляко підтримувати Збройні Сили та інші військові державні органи та формування України. Лише їх могутність та ефективність є практичною гарантією майбутньої деокупації Криму, як би це не відбувалося на папері, у юридичних чи політичних рішеннях. Та лише ці органи, як не сумно, на сьогодні мають реальне бачення загроз для усіх нас, пов’язаних з окупованим півостровом.

Не очікуйте від «цивільних» центральних та від правоохоронних органів влади великих успіхів чи радикальних рішень у справі звільнення Криму. Водночас у цьому сегменті багато що можна тут і зараз зробити без турбування їх самозайнятих керманичей, на рівні громадських ініціатив. Наприклад будь-яка потужна громадська (експертна) структура зможе обрати та реалізувати захід із передбачених Планом невідкладних заходів з протидії російської агресії з тимчасово окупованої території України в Криму, захисту інтересів держави, громадян України та українських юридичних осіб в Криму на 2018-2019 роки. Головне тут – бути максимально конкретним, ретельним та послідовним у задумі та діях, не намагатися одним заходом чи акцією вирішити усі «кримські» проблеми, як це у нас часто буває.

Також на сьогодні не варто гратися у демагогічні «стратегії деокупації», на які немає та найближчим часом й не буде ані реальної спільної політичної волі парламенту та Уряду, ані підготовлених кадрових, ані накопичених матеріальних ресурсів. Ми біжимо тривалий «кримський» марафон і на сьогодні, в умовах, що склалися – головне хоча б не зійти з дистанції, а не робити «красиві ривки» на камеру.

Не можна перекладати справу деокупації Криму на Меджліс кримськотатарського народу та на чисельних посадовців, призначених з 2014 року за пропозиціями Меджлісу в органах державної влади. Бо захист прав кримськотатарського та інших корінних народів України є нашим обов’язком, але через такий захист ми півострів не звільнимо. Водночас сприяти реалізації прав кримськотатарського народу, збереженню його самобутності – має не тільки держава, але й українське суспільство.

Також не слід змішувати питання боротьби за Крим та правозахисну діяльність, бачити у правозахисниках якихось «деокупаторів». Адже вони мають абсолютно інші (хоча безумовно важливі та витребувані) завдання в суспільстві. А їх спонсори (навіть ті, що наразі не пов’язані з державою-агресором) здебільшого не мають жодного бажання сприяти боротьбі України за Крим. Тому боротьба за права людини (так само як і боротьба за права корінних народів) – це святі справи. Які на практиці дуже опосередковано впливають на протидію російській агресії та на майбутню деокупацію Криму.

Діяльність окремих вищезгаданих міністерств, регіональних та місцевих органів влади з кримських питань має стати предметом максимально ретельного та неухильного парламентського та громадського контролю. Лише це може мінімізувати відповідні ризики, а також попередити негативні наслідки діяльності відповідних посадовців. Можливо у 2019 році в цих структурах відбудуться кадрові зміни, що трохи оздоровить ситуацію.

Протягом 2019 року також варто максимально тиснути на старий та новий склади парламенту з метою скасування закону про вільну економічну зону «Крим» та запобігання запровадження «вільної економічної зони» на суміжних з Кримом територіях, яку під соусом «облаштування сервісної зони КПВВ» лобіюють херсонські феодали для торгівлі з окупантами. Варто контролювати спроби пустити в Крим воду Північно-Кримським каналом та відновлення постачання на заводи півострову ропу Сивашу через розташовані на Херсонщині об’єкти.

Про сумнозвісну роботу україно-російській комісії з рибальства на Азові, яка фактично легітимізує «спільні води» та повзучу окупацію моря росіянами, я вже багаторазово казав та писав й тут не повторятимусь. Але додам що без відновлення контролю над акваторіями обох українських морів Крим залишиться недосяжним у багатьох вимірах обрієм.

І я упевнений, що кожен, хто хоче, зможе знайти собі, й без моїх порад, шлях сприяти деокупації Криму. Було б бажання та звісно якщо ми хочемо перемоги. Бо ця справа є загальнонародною і лише так вона й буде успішно здійснена.