"Шестая жизнь" внешней политики Украины
Термін “failed state” досить активно використовується у сучасному політичному дискурсі, щоправда, у політичній доктрині й досі немає сталої дефініції “failed foreign policy”. Об’єктивно проблема полягає у тому, що нескладно зрозуміти зміни сутності та векторів зовнішньої політики, наприклад, “Neue Ostpolitik”, політики Віллі Бранта, що позначила зміну риторики у напрямку поліпшення стосунків з тодішньою НДР. Але, у “новій східній політиці Німеччини” чи “Sunshine Policy” Південної Кореї було те, чим не відзначалася українська зовнішня політика упродовж своїх попередніх п’яти життів, а саме – вивірені концепції, перспективні стратегії, врешті-решт, не тільки розуміння механізму відповідних інституцій та прагнення до їх ефективного реформування.
У сучасному є понад 180 вітчизняних посольств, і, враховуючи, що ООН нараховує 193 країни-членів – це непоганий результат. У більшості країн світу посольства працюють за сумісництвом, тому нерідко на невеликий штаб лягає завдання підтримувати стосунки з трьома і більше країнами. Однак, проблема де-факто ігнорування існування цих країн як “наших другорядних” чи навіть “наших третьорядним” партнерів стоїть досить гостро.
Вітчизняна зовнішня політика немовби б застрягла у дискурсі Холодної війни, тобто, далі вибирає між Заходом та Сходом. Вона свідомо не зважає на появу таких нових світових центрів сили як Індія, Індонезія, Бразилія, Китай чи Нігерія. Факт, що світ більше не однополярний і Вашингтон не відіграє роль “світового поліцейського”, немов би звалився нам на голову після криків “зрада” у контексті “братерської” зустрічі Макрона та Путіна й запрошення Трампом Путіна на саміт “групи семи” у 2020 році.
Парадоксально, але наша вітчизняна зовнішня політика продовжує мріяти про “західні гарантії безпеки” чи “активну коаліцію”, які будуть постійно допомагати Україні та надалі захищати Київ від російської агресії, не помічаючи, що вищезгаданої коаліції, як і колишнього трансатлантичного партнерства вже просто не існує. Найкращою ілюстрацією сказаного є саміт знову ж таки “групи семи”, який продемонстрував, що сила переходить до “групи двадцяти” – Індії, Китаю, Індонезії, Туреччини, Саудівської Аравії та Південної Кореї. А західні партнери, втомившись від “5-річної української проблеми”, вже майже готові “злити” Україну, щоби нарешті закрити це питання та налагодити відносини з Росією. У світі політичного реалізму та лобіювання власних національних інтересів, Київ не має так багато “друзів”, які будуть відстоювати інтереси України замість неї та виженуть російські війська з Криму та Донбасу.
Своєрідний поділ зовнішньополітичних курсів визначається не лише фактором персоналією українського Президента, а й ключовим питанням: як та на які виклики у системі міжнародних відносин відповідав той чи інший вектор України. Кожне попереднє життя вітчизняної зовнішньої політики нібито народжувалось та фактично помирало: “смертю” її п’ятої екзистенції стало рішення ПАРЄ про повернення Росії до Ради Європи, яку помилково зараховують до провалу політики вже шостого Президента України Володимира Зеленського.
“Шосте життя” вітчизняної зовнішньої політики тільки почалося і констатувати докорінні зміни українського зовнішньої політики курсу не доводиться: передовсім, тому, що де-факто цих змін немає, як і немає “тотальної зради” чи “тотальної перемоги”. Дивуючись результатам Володимира Зеленського та партії Слуга Народу на виборах 2019 року, Захід майже одразу надав шостому Президенту вагомий кредит довіри. Відверто кажучи, країни ЄС та США втомилися від системних провалів реформ в Україні. Саме тому політика “швидких реформ”, яку декларує В. Зеленський, додає оптимізму сприйняття України Старому Континенту, а у “класних дядьків” таких як Жан-Клод Юнкеру не сталося сердечного нападу від відсутності політичного досвіду нового Президента України.
Під час виборчої кампанії партія Слуга Народу та вітчизняний очільник майже не акцентували увагу на зовнішній політиці – у пріоритеті гостро стояло завдання “зробити систему разом”. Щоправда, Офіс Президента активно взявся за реалізацію тези про домовленості з “чортом лисим”.
Хоча чуда не сталося: Крим й надалі є окупованим РФ, Москва явно і неявно підтримує самопроголошені державоподібні об’єднання на Донбасі, і не збирається виконувати всі вимоги української сторони. У чинній системі міжнародних відносин інститут прямих перемовин України з Росією та рівноцінний механізм обміну “33 на 33”, завдяки якому українські моряки Сенцов, Сущенко, Кольченко, Гриб повернуться додому є реально дієвим дипломатичним кроком нового Президента України. Повернення українських військовополонених та політичних в’язнів має стати початком “боротьби за розуми, а не за територію”.
Треба адекватно дистанціюватися від вже звичних недієвих штампів дипломатичної поведінки, головним та нескінченними сподіваннями на допомогу Заходу, з іншого, і спробувати перезавантажити формат діалогу з Російською Федерацією.
Безумовно, що Києву не треба йти на поступки Москві, які б справді зрадили вітчизняні національні інтереси, тобто “бездарно дарувати”, те за що боролися, але пошук новою владою нового формату, включно з телефонними розмовами, швидким обміном полонених та реальне припинення вогню – те, з чого треба невідкладно починати Шосте життя української зовнішньої політики. Будапештський формат, Будапешт+ чи Мінськ++ із залученням навіть десятка зовнішніх гравців не стане дієвим, допоки Україна не зможе самостійно ефективно провадити зовнішній діалог.
Часткового оптимізму додає коротка промова новопризначеного міністра закордонних справ України Вадима Пристайка у стінах Верховної Ради. До незмінної формули трьох “П” колишній представник України при НАТО запропонував додати четверте “П” – прагматизм. Окрім цього, кар’єрний дипломат згадав про рожевий колір “західних гарантій”, відбудову відносин з сусідами та навіть сказав такі слова як Індія чи Африка. Не можна не погодитися з Вадимом Володимировичем: прагматизм, це саме те, чого не вистачає українській зовнішній політиці. “Чорне називати чорне, а біле називати білим”, як зазначав прем’єр-міністр Олексій Гончарук, головне, щоби не було рожевого та безпідставної віри у те, що хтось окрім нас, зможе розв’язати власні проблеми.
Щоправда, тільки прагматизм не стане панацеєю вітчизняної дипломатії та не поверне Крим та Донбас за найближчі 6 місяців. Без розуміння однієї архіважливої речі, зовнішня політика Володимира Зеленського ризикує стати невиразною, та згодом просто шостим за рахунком життям вітчизняної дипломатії, яке змінить сьоме та восьме. Найважливіша річ, яку, на наше переконання, варто зрозуміти – це те, що українська зовнішня політика ризикує бути хаотичним набором дій з інцидентами типу присутності українських літаків у Лівії чи залученості Києва у виготовлення ядерної зброї у КНДР без послідовної стратегії розвитку.
Провали та невдачі вітчизняної дипломатії пов’язані також з тим, що немає загального бачення, не існує стратегії зовнішньополітичного розвитку України. Натомість є декларативне закріплення у Конституції України курсу до ЄС та НАТО. Немає також вироблених концептуальних засад зовнішньої політики, тобто вся вітчизняна політика – це всього лише набір ситуативних епізодичних рішень МЗС чи Президента України.
За 28 років незалежності Україна не створила концепцію розвитку відносин між Україною та арабськими країнами чи, наприклад, Сполученими Штатами, нашим ключовим, на даний момент, партнером. Новий вітчизняний закон про дипломатичну службу – це реформа, але, безперечно, не зміна парадигми, з причини, що української зовнішньополітичної парадигми не існує як такої, оскільки вона замінена спорадичними рішеннями та адаптацією до кризових ситуацій.
Українська зовнішня політика працює за принципом міської ради, яка виділяє гроші на пожежників, щоби ті ефективніше гасили вогонь, замість того, щоби виявити причини пожеж. Саме тому, поки не буде сформульована вітчизняна зовнішньополітична стратегія, “Доктрина Зеленського”, “Доктрина Пристайка” чи “Доктрина Кулеби”, яка б остаточно визначила регіональні та світові, короткострокові та довгострокові, першочергові та другочергові, економічні, культурні та політичні завдання цілі та завдання зовнішньої політики, Україна приречена спостерігати свої різні за формою, але однакові за змістом короткі життя зовнішньої політики.
У випадку появи вказаної доктрини та сталого бачення міжнародної політики загалом, Київ зможе запропонувати набагато більше, ніж може зараз. Великі гравці міжнародних відносин можуть бути ворогами в одному, але активно співпрацювати у чомусь іншому, як, наприклад, Франції кооперує з РФ у Лівії. Знаходячись тільки в чинній парадигмі Захід-Схід, Україна краде у себе можливість запропонувати на переговорах дії, наприклад, не поступки і щодо Донбасу, а щодо вищезгаданої Лівії.
Одразу можна апелювати, що в Києва немає сил чи ресурсів “гратися у велику політику”, в Києва немає стратегій та сталого бачення, і це почасти вірно – але інше ж, теж стратегічно важливе, за умови прагматичної зовнішньої політики, цілком реально отримати.
