Результати президентських та громадські настрої щодо парламенських виборів означають високу імовірність глибокої зміни керівних еліт в Україні. Цього реально не сталося ні у 2004, ні навіть у 2014 році. У той час як у країнах типу Сполученого Королівства, США чи Франції схожі настрої пов'язані із загостренням сприйняття економічної нерівності та іміграції, в Україні ситуація навіть більш критична. Не лише виборці, навіть незаангажовані міжнародні експерти давно вважають що українська керівна еліта від самої незалежності поводиться вкрай безвідповідально по відношенню до власної країни.
У зв'язку з новим політичним циклом в України з'являється ще один шанс зламати пост-радянську інерцію. Зробити те, що, наприклад, зробила Словаччина у 1998 після так само бездарно витрачених перших років незалежності. (Словаччина теж далеко не ідеал, Естонія та Польща взагалі довго не розкачувалися і почали відразу.) Немає ніякої гарантії що цього разу все вийде, але в такому випадку необхідні зміни лише відсунуться на черговий відрізок часу, тому що альтернативи насправді не існує.
Те що Україна зараз знаходиться серед найбідніших країн Європи, зростає на скромні 3% навіть за пристойних цін на експортні руду та зерно, помітно втрачає населення - це не проблеми самі по собі, це лише симптоми глибоких структурних проблем. Не буду їх перераховуати, вони добре відомі і врешті-решт зводяться до суспільних інститутів які не тільки є неефективними, але ще й еволюція яких свідомо гальмується політичною елітою що отримує особистий зиск від їх експлуатації.
В цьому плані ми як суспільство приперті до стіни і нам особливо нема чого втрачати. Багато ключових інститутів легше почати будувати з нуля, ніж реформувати. Каха Бендукідзе сміливо скасовував нормативні акти і ліквідовував установи, користь і необхідність яких не є абсолютно очевидною. Наполеон Бонапарт призначав генералами навіть 18-річних талановитих офіцерів. Так, нові люди будуть робити помилки - але державне управління це все-таки не теорія струн, розберуться у деталях по ходу справи.
Грішні, але розумні
Економічна наука ще дуже багато чого не знає, але вже має певні перевірені практикою навіть не рецепти, а принципи. Можливо не найбільш вдалим, але одним із найвідоміших випадків їх застосування є реформи проведені у 1970-80-х роках у Чилі, які перетворили відсталу латиноамериканську країну на яскравий приклад для наслідування (зараз це вже справжній мем, Піночет і "чиказькі хлопчики").
Загальна логіка дуже проста. Люди заслуговують на повагу, на свободу приймати рішення і нести відповідальність щодо своєї власної долі - адже державні чиновники за визначенням менш зацікавлені у вашій долі, ніж ви самі. Уряд повинен бути невеликим - державний бюджет це завжди спокуса для зловживань, чиновник та й будь-яка жива людина як правило більш ощадлива щодо власних ніж щодо суспільних коштів. Враховуючи певну схильність українців до анархії, і те що український державний апарат не може похвалитися німецькою педантичністю, насправді є великі сумніви що будь-яка інша логіка має шанс спрацювати в Україні.
Трохи більш конкретно:
- Ринкові відносини існують у будь-якому суспільстві (навіть у СРСР перепродавалися місця в чергах). Заборона Україною купівлі-продажу землі по факту не скасовує цей ринок, а лише заганяє його у тінь, шкодячи і селянам-землевласникам, і фермарам-землекористувачам. Елементарна можливість легально віддавати землю під заставу значно здешевить вартість кредитів для сільськогосподарських (і не тільки) підприємств.
- Витрати на ведення бізнесу включають не тільки номінальні ставки податків, але й "головний біль" від спілкування із податковою інспекцією. Податкові ставки в Україні дуже помірні, проблемою є адміністрування податків. Тому і знижувати треба не номінальні ставки, а чинники цього "головного болю".
- Власні інтереси і відповідні стимули визначають поведінку людей. Якщо корупціонер може вкрасти мільйон, а максимальне покарання яке йому реально загрожує це повернути той самий мільйон назад (та й то тільки якщо зловлять), чисто математично його рішення очевидне. Якщо контракт підприємства, яке обслуговує і ремонтує міську інфраструктуру, передбачає оплату за ремонт у разі аварій, а не за поточну підтримку безаварійної діяльності, якісний ремонт не лише становить мало сенсу для такого підприємства, а й безпосередньо позбавляє останнє доходів.
- Складно оцінювати зі сторони зусилля будь-якого працівника, чи то чиновника, чи то слюсаря. Це особливо важко у випадку кваліфікованих праціників, тому контракт із менеджером без вказування об'єктивних результатів по яким він буде оцінюватися -- це гра в рулетку. І так, ефективна праця чиновників чи менеджерів держпідприємств заслуговує на ринкову оплату, але в свою чергу й найм таких працівників повинен бути прозорим і конкурсним (інакше не уникнути суспільного обурення як у випадку бонусів менеджменту Нафтогазу).
- Коли громадяни скаржаться на високі тарифи, насправді вони висловлюють незадоволення своїми низькими доходами. Просто у соціологічних опитування люди часто відповідають не зовсім на те питання, яке ставиться. Підвищення доходів у країні це звичайно саме по собі непросте завдання, економічна альфа і омега, але принаймні розуміння пріоритетів вже є першим кроком до їх реалізації. Більше того, незважаючи на економічну привабливість ідеї зниження ставок податків, у нашій ситуації, коли бідність співіснує з демократією, це може бути надто безрозсудно з політичної точки зору: неспроможність забезпечення прийнятних соціальних стандартів становить прямо-таки екзистенційний ризик для держави.
- Варто забути про податок на виведений капітал, це зайвий галас з нічого і лише відволікає увагу від більш важливих речей. За великим рахунком це просто відстрочення платежів у бюджет, якого за необхідності можна досягнути наявними методами з меншими законодавчими зусиллями без перевинаходження велосипеду.
- Так само варто забути про підтримку "точок зростання". Якби державні чиновники могли їх ідентифікувати, імена цих візіонерів уже б давно були в переліку успішних венчурних капіталістів Сан-Франциської Затоки. І взагалі, не треба надто перейматися про інвестиції в матеріальний капітал. Визначальним є так званий людський капітал (освіта, культура, здоров'я). За наявності високого людського капіталу і мінімально достатньої базової інфраструктури (доріг, поліції), матеріальний капітал сам прийде туди, де він потрібен.
Зміна свідомості і лідерство
Усі ці мантри про чесні суди, приборкання корупції, прості і прозорі правила, приватизацію, забезпечення конкуренції роками повторювалися українськими політиками і давно викликають оскомину. Але без відповідального лідерства (мається на увазі не одна особа, а ціла команда таких осіб), яке б мало реальну політичну волю на зміни, успіху доведеться чекати поколіннями. Якщо політики при владі не демонструють на власному прикладі гру за тими ж правилами які вони самі пропагують, це дорога до поразки. Правду не приховаєш, "пропетляти" не вийде. Хтось із близького кола бачить перші окремі випадки зловживань, починає зловживати і сам; інші беруть з нього приклад; наступні може самі зловживань і не спостерігають, але чутки які до них доходять надто настирливі; і все, з часом "зіпсовані" практично усі хто щось важить, адже мало хто готовий бути єдиним лузером який грає за правилами. Ми уже спостерігали цю динаміку надто багато разів в українській історії.
Насправді, є тут іще один критичний інгредієнт. Будь-яка фундаментальна зміна правил гри (чи то нетерпимість до корупуці, чи то дисциплінованість на робочому місці) потребує змін не тільки правових, але й психологічних, культурних. Зміна свідомості можливо навіть важливіша за зміни законодавчі. Але для зміни поведінки потрібен поштовх, поштовх який би прямо-таки розділив час на "до" і "після". (Це нетривіальна задача навіть з чисто наукової точки зору: економічна теорія розглядає цю ситуацію як проблему координації і переходу в іншу точку суспільної рівноваги.) Історія бачила такі зміни ментальної парадигми у випадку рузвельтівського Нового Курсу під час Великої Депресії або Кількісного Пом'якшення центробанків розвинених країн під час фінансової кризи 2008 року. В Україні ми бачимо елементи цього процесу у раптовій добровільній зміні політичних орієнтацій і навіть мови спілкування унаслідок російської аргесії. Коли сінгапурський лідер Лі Кван Ю говорив про важливість покарання трьох своїх друзів, це теж варто розуміти як спосіб спалити за собою мости і надати поштовх супільству до зміни свідомості.
Олігархи
Справді, втручання олігархів у політику, їх домінування у ключових секторах економіки, інформаційні маніпуляції за допомогою своїх медіа є перешкодою для розвитку. Але знову-таки, це лише наслідок більш фундаментальних проблем. Головним є подолати політичну корупцію в парламенті, уряді (в тому числі антимонопольному комітеті), судах. (Тоді навіть маніпуляції в інформаційному полі перестануть мати особливий сенс, і нинішні олігархи самі залюбки припинять витрачатись на збиткові медіа.)
Що стосується нерівного розподілу багатства, велика частина якого з'явилася внаслідок неконкурентної приватизації та уникнення оподаткування, вирішення цієї проблеми державним втручанням і перерозподілом навряд чи можливе на практиці, незважачи на будь-які солодкі аргументи "за" мотивовані справедливістю чи мораллю. Олігархи може і не сильніші за державу, але вони набагато сфокусованіші на своєму приватному інтересі, тоді як суспільний інтерес захищається чиновниками, особиста доля яких набагато менше залежить від успіху такого протистояння.
Більш прагматичним підходом є кваліфікована амністія капіталів. Гарантування прав на сумнівну власність (капітали набуті завдяки агресивній податковій оптимізації, можливо навіть усі капітали непоясненого походження) у обмін на її повернення у країну і відрахування розумної частки до бюджету є цивілізованою світовою практикою.
Гарантії прав власності і референдуми
У випадку амністії капіталів може стати у нагоді механізм референдуму. На практиці референдуми дуже рідко мають сенс, адже вони потребують масштабної інформаційної підготовки і несуть багато ризиків (згадаємо референдум щодо Брекзиту, при підготовці до якого одне з критичних зараз питань Північної Ірландії майже не згадувалося). Проте інколи вони дійсно корисні для схвалення історичних рішень типу українського референдуму 1991 року, коли всі області (включаючи Крим) проголосували за незалежність України. Референдум для легітимізації одноразової амністії капіталів потенційно виглядає як один із таких виняткових випадків. Це може бути ефективним політичним супроводженням процесу закріплення майнових прав у країні. Адже після всенародного рішення на будь-які претензії як незаможних прошарків населення, незадоволених багатством інших, так і олігархів, які можуть бути зацікавлені "переграти" угоду за сприятливої зміни владі (такі випадки були у Грузії), коректною відповіддю буде: суспільство вже прийняло рішення, давайте рухатися далі.
А спроможність держави гарантувати непорушність прав власності - це хоча і не достатня, але без сумніву необхідна умова спонукання внутрішніх підприємців та закордонних інвесторів вкладати у країну свої капітали. І знову-таки, ця подія може бути одним із поштовхів до зміни поведінкової парадигми (як олігархів, так і решти громадян).
Словами із заголовку часто говорять про Україну на Заході. Ну що ж, зате це означає що лаври руйнівників нашого зачарованого кола іще чекають на команду достойних цієї честі.
