UA

Цель Украины – получить ПДЧ в НАТО уже в 2021-м. Хватит ли в этот раз времени и аргументов

Цель Украины – получить ПДЧ в НАТО уже в 2021-м. Хватит ли в этот раз времени и аргументов

политолог
03.12.2020, 09:07

Альянс ожидает от Украины реформ не только сектора безопасности и обороны, но и политической и экономической модернизации (укр.)

Кінець року в Україні – це період, коли всі спокійно підбивають підсумки і плавно входять в період різдвяно-новорічних свят. Одним словом, не час, коли очікуються якісь радикальні заяви чи кроки. Проте 2020 рік, певно, стане винятком і в цьому.

В даному випадку мова йде про заяву очільника МОУ Андрія Тарана щодо того, що Україна ставить за ціль отримання Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) вже в 2021 році на наступному саміті Північноатлантичного альянсу.

Заява нетривіальна, адже до цього позиція поточного вищого політичного керівництва країни зводилася до уникання розмов про точні терміни як отримання ПДЧ, так і набуття повноправного членства. Справді, діюча Стратегія національної безпеки України (вересень 2020 року) чітко говорить про отримання ПДЧ як одну із складових плану співробітництва з НАТО на наступні роки. Проте все ж у більшості випадків мова йшла про поточну співпрацю, її розширення і виконання Україною власного домашнього завдання по реформі сектору безпеки і оборони. На цьому фоні заява Тарана радикально вирізняється і кидається в очі.

Не виключено, що така чіткість в його заявах пояснюється нещодавніми новинами про те, що Грузія як ніколи близька до отримання ПДЧ. Саме по собі отримання Тбілісі відповідного інструменту у взаємодії з НАТО буде позитивним сигналом і для України. Адже демонструватиме, що Альянс готовий до кроку, до якого не був готовий в далекому 2008 році на саміті в Бухаресті. І це не зважаючи на зростання здатності РФ до ескалації по периметру своїх кордонів за останні 12 років шляхом реформ і переозброєння. Проте не виключено що цього позитиву керівництву МОУ було мало, і воно вирішило піти далі, по суті форсуючи відповідне питання.

Проте звичайно важливіше те, які наслідки матиме відповідний крок в нинішніх умовах.

Перш за все варто наголосити на тому, що відповідну заяву зробив очільник МОУ. Це звичайно добре, адже відповідне міністерство несе значну частку відповідальності за успіх нашого поступу до Альянсу. Але для більшої переконливості відповідні тези мають йти від найвищого політичного керівництва країни – президента, спікера парламенту і очільника Кабміну, зважаючи на парламентсько-президентську форму правління.

В цьому контексті згадується як раз відомий лист трьох – коли в січні 2008 року вище політичне керівництво України звернулося листом до Генсека НАТО із проханням надати Києву ПДЧ на Бухарестському саміті. Заяви відповідного рівня сприйматимуться більш переконливо і не виглядатимуть як якийсь експромт окремого бюрократа – хай і такого високого рівня.

Далі варто зробити певний екскурс в історію, щоб краще оцінити наскільки ефективною може бути відповідна позиція у взаємодії з НАТО тут і зараз.

До війни з РФ найближче Україна до отримання ПДЧ підійшла за президентства Віктора Ющенка. Проте це мало місце не в 2008 році під час Бухарестського саміту як вважає більшість. Набагато ближчою до ПДЧ Україна була в 2006 році.

Після перемоги Помаранчевої революції МОУ очолив перший цивільний міністр оборони Анатолій Гриценко, а його першим заступником став Леонід Поляков. Даний тандем на час приходу в відомство мав напрацьовані уявлення і план щодо того як реформувати армію по принципам і стандартам НАТО. В умовах браку фінансових ресурсів мова йшла більше про зміни в організації і управлінні. Проте таких речей як запровадження зваженого середньо- і довгострокового планування, реформування системи управління і покращення використання обмежених фінансових ресурсів було більш чим достатньо для того, щоб в 2006 році сподіватися отримати ПДЧ.

Так у червні 2006 року, в комюніке по результатам засідання керівників оборонних відомств країн-членів Альянсу, було чітко відзначено прогрес України в оборонній реформі. Також там містився натяк на те, що збереження відповідних темпів реформ збільшує шанси на отримання ПДЧ Україною. Київ з оптимізмом дивився на майбутній Ризький саміт Альянсу. І справа із ПДЧ виглядала практично вирішеною.

Проте паралельно, як відомо, в Україні тривала непроста коаліціада після виборів до парламенту 2006 року. Цей процес завершився Універсалом національної єдності і урядом на чолі із Віктором Януковичем, який у вересні 2006 року в рамках візиту до Брюсселю недвозначно заявив, що ПДЧ не на часі тим самим остаточно поховавши будь-які надії отримати цей інструмент на Ризькому саміті. Хоча всі умови на той час були – Україна, завдяки роботі тандему Гриценко-Поляков, продемонструвала необхідну динаміку змін в секторів оборони, на чому чітко наголошували американці, які тоді активно підтримувати Київ в питанні Євроатлантичної інтеграції.

Відповідні заяви Віктора Януковича були однією із причин початку нового витка політичної кризи – протистояння між урядом і президентом. Даний етап завершився лише в грудні 2007 року після дострокових виборів до парламенту і формування другого кабінету міністрів Юлії Тимошенко. І лише після цього вище політичне керівництво країни могло повернутися до питання Євроатлантичної інтеграції України, результатом чого і став вже згаданий лист трьох.

Проте до саміту в Бухаресті залишалося менше трьох місяців. При цьому українська дипломатія мала провести потужну підготовчу роботу щодо переконання таких скептиків як керівництво ФРН і Франції в питанні доцільності надання Україні ПДЧ. Але питання було не лише в браці часу, але і браці аргументів. Позитивна динаміка реформування МОУ 2005-2006 років в сферах планування, управління і організації вже була історією. Та і не могла продовжуватися до безкінечності, зважаючи на брак ресурсів.

Більше того, перманентна політична криза в Україні на той час була головним контраргументом. І в цьому контексті варто згадати, що Альянс очікує реформ не лише сектору безпеки і оборони, а і політичної та економічної модернізації, забезпечення верховенства права, свободи слова і захисту меншин. Саме цих речей і стосується ПДЧ. Або як часто люблять говорити – в НАТО вступає країна загалом, а не лише армія.

Тому те, що Україна в 2008 році не отримала ПДЧ, можна пояснити не лише відповідною позицією Франції і ФРН, на яких активно впливала РФ. Фактично офіційний Київ не провів достатньої підготовки серед країн-скептиків, втратив темп оборонних реформ і знаходився в стані перманентної політичної кризи.

Тепер саме час повернутися до нинішньої ситуації із заявами Тарана. Попередні спроби України отримати ПДЧ дають нам декілька важливих уроків.

Перш за все, в цьому питанні не поспішають. Очікується, що НАТО планує провести саміт глав держав і урядів якомога раніше в 2021 році. Іншими словами, в Києва практично не залишається часу, щоб ретельно підготуватися – в першу чергу провести необхідну підготовчу роботу в столицях тих країн, які скептично налаштовані щодо надання Україні ПДЧ. Є всі ризики повторення ситуації 2008 року.

З іншого боку, треба мати серйозні аргументи, які будуть обеззброювати навіть найбільш затятих скептиків. Україна може на сьогодні звичайно апелювати до виконання закону про нацбезпеку 2018 року в частині розділення функцій генерування та застосування сил в ЗСУ, переході на J-структуру органів управління, прийняття закону про оборонні закупівлі чи розвідку. Проте цього явно недостатньо.

Перш за все в НАТО чекають реформ не лише ЗСУ, але і з СБУ – а із останнім все дуже важко, не залежно від того, хто конкретно знаходиться при владі.

У випадку із ЗСУ, від нас чекають максимально ефективного використання обмежених ресурсів, які дозволять забезпечити не лише поточну роботу, але і перспективний розвиток. І мова йде не лише про переозброєння, але і про якісну кадрову політику, яка дозволятиме залучати до армії кращих із кращих.

Лише маючи переконливі аргументи можна починати працювати із державами-скептиками, розраховуючи на успіх. Паралельно треба вести кампанію по деполітизації ПДЧ як в Україні, так і серед держав членів.

Мова йде про те, що отримання ПДЧ не означає членства і не є його гарантією – як чітко йдеться в документах НАТО. Проте в 2008 році, такі держави як ФРН чи Франція ставили ледь не знак дорівнює між ПДЧ і повноправним членством.

Тому поряд із напрацюванням переконливих аргументів щодо якісних змін, необхідно максимально деполітизувати ПДЧ, який є лише робочим інструментом на шляху до членства.

Як наслідок, досвід попередньої взаємодії із НАТО дає нам дуже гарний урок – гірше чим не прагнути членства в Альянсі може бути лише робити такі заяви/кроки, які не враховують поточний стан відносин. Останнє лише дискредитує нас в очах наших партнерів і є основою для невдач.

Проте закінчити хотілося б на позитивній ноті.

Група експертів нещодавно представила Генсеку НАТО бачення Альянсу до 2030 року. Експерти рекомендують зберегти політику відкритих дверей, що зберігає саму основу для приєднання України до НАТО. Це надзвичайно важливо в умовах того, що в останні роки все частіше піднімалася ідея, хай і на рівні окремих експертів, припинити відповідну політику як основу майбутніх домовленостей із Кремлем.

По друге, експерти радять Альянсу розширювати співробітництво із такими країнами як Україна, які прагнуть членства і проводять критично важливі реформи.

Як наслідок, вікно можливостей для організації взаємовигідного співробітництва, яке наближатиме нас до членства, зберігається. Хоч звичайно вибудовувати співпрацю із Альянсом тепер приходиться в значно гіршому геополітичному середовищі, ніж це було в 2000-ні роки.

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Статьи, публикуемые в разделе "Мнения", отражают точку зрения автора и могут не совпадать с позицией редакции LIGA.net
Вакансии
Больше вакансий
Керівник редакції Ліга.Money
Киев Медіа холдинг Ligamedia
Менеджер з продажів
Киев Медіа холдинг Ligamedia
Разместить вакансию

Комментарии

Последние новости
Популярное