24.11.2018, 09:00

"Люди, Анюто, з ума сходили од голоду". Чотири історії Голодомору

Відібране у селян зерно, Херсонська область, 1932 (фото: memory.gov.ua)

Пам'ять роду. Що старенькі розповідали дітям й онукам про штучний голод 1932-33 років - та чому здебільшого мовчали за радянських часів

Сьогодні українці запалять на підвіконнях свічки в пам'ять про жертв штучного Голодомору, організованого радянською владою для придушення і помсти за тисячі селянських повстань в Україні. 79% українців наразі вважають Голодомор геноцидом, 47% відповідальність за його організацію покладають особисто на Сталіна, - такі результати жовтневого соціологічного опитування групи Рейтинг.

І це не дивно. Чи не в кожній українській сім'ї є родичі, які померли від страшного голоду. А ті свідки трагедії, яким пощастило вижити, через усе життя пронесли страх - мовчали і дорослі, й діти. Проте відкладали, накопичували, запасали, мішками зберігали продукти на горищах та в підвалах. Тільки найближчим рідним, дітям чи онукам, переповідали свої історії: як виживали в 1932-1933 роках.

У 85-ту річницю Голодомору редакція LIGA.net публікує чотири такі історії - мовою оповідачів.

Жертви Голодомору на Харківщині, 1933 (фото: Національна книга пам'яті)

Ганна Поляк: "МАЛЕНЬКИЙ З ГОЛОДУ КРИЧАВ-КРИЧАВ, А ТОДІ Й ПЕРЕСТАВ"

Моя бабуся багато розказувала мені. Я загубила касету з диктофону, але голову ще загубила не зовсім, тому розкажу трохи, що пам'ятається.

РЕКВІЗИЦІЯ.
Перед реквізицією всіх чоловіків повезли в далеке село - там будували якесь велике колгоспне приміщення і сказали, що потрібні теслі та різнороби. Жінки були на роботі в своєму колгоспному полі. Словом, коли "прийшли забирати" - вдома тільки діти.

Реквізиторська команда вибила ляду в погребі, вигребла все що було - навіть горщики з печі з кашею для дітей. Кілька чоловіків, якими командувала жінка. Казали, що жінка зветься Олена Іванівна, і вся ця команда - "із району, з Броварів". Потім вони приїздили ще кілька разів - теж лазили в погреб, обстукували стіни, оглядали всі закутки. Батько в цей час уже був удома. "Але в Олени Іванівни був наган, сказала батьку: будеш тут сокирою махать - дітей постріляю". Словом, забрали все, що можна було навіть теоретично з'їсти. Зовсім-зовсім усе.

ДІТИ
Дівчинка звалась Надя, хлопці - Коля і Гриша. Найменшому, Гриші, ще року не було - але в матері пропало молоко від голоду, а баланди зі шкіряних ремінців він не їв. Спочатку схуд, а живіт був круглий, як барабан. Бабуся каже: "Він маленький з голоду кричав-кричав, а потім тільки очками водив і стогнав тихенько. А тоді перестав. Мати загорнула в ряднину і понесла закопала в саду. Старші двоє теж повмирали, так було жалко. Батько теж закопав у дворі, шоб підвода не забрала. Не хотів, шоб дітей положили в канаву і дустом присипали".

ПІДВОДА
Люди вмирали щодня. Кожні кілька днів крізь село проїздила підвода з двома дядьками. Вони збирали померлих - з хат і з вулиці. На вулиці померлі лежали покотом. Бо найслабших і опухлих від голоду, особливо дітей, люди виносили під двір зі сподіванням: мо' хто шо дасть. Але дати було нічого. "А якби в кого було, то хіба б хто дав - як у каждого в хаті свої пухнуть?" Словом, зазвичай ці розкладені під парканами ледь живі люди швидко перетворювались на мертвих. Підвода їх забирала і везла в ярок - довгий рів, куди зсипали тіла і перетрушували дустом.

Якось бабуня моя бачила, як на підводу завантажили іще живу дитину: "Воно таке ворушиться, хоче на землю сповзти. А вони кажуть - куди ти повзеш? Лежи вже, шоб оце завтра за тобой і такими як ти ще раз не їхати... І повезли її в ярок із трупами".

КІНЬ
Пройшла чутка, що за селом в кущах лежить мертвий кінь. Кілька чоловіків взялись піти перевірити - а раптом можна його з'їсти. Прадід теж пішов. Подивився і сказав, що кінь давно здох, і ним можна насмерть отруїтися. Прабабця злилась, але батько коня не взяв. "Дак нам і так смерть" - сказали його друзі і розібрали собі коня на частини. Наварили якоїсь юшки і всіма сім'ями перемерли за дві доби - таки отруїлись.

І вони далі жили, але про голод не згадували вголос. Бабуня казала, що її матір жодного разу не згадала трьох померлих дітей. Тільки раз бабуня побачила, як вона плаче в саду, де закопала найменшого. Але, як тільки побачила, що старші діти дивляться - нашуміла на них і пішла в хату

ЗАХІД
Один із планів виживання - сходити "туди на запад" (тобто на західну Україну, де голоду такого не було) - і виміняти їжі. Прабаба походила із заможної родини. В неї були золоті сережки "такими великими ковтунами", коралі, кілька красивих одежинок. Словом, мати це зібрала і пішла з кількома іншими жінками: близький світ - з Броварського району Київської області теліпати через півкраїни. Кудись вони таки дійшли, але бабуня не могла розповісти, куди саме. За всі ці багатства прабабуся виміняла кілька мішечків зерна, принесла в маленьких торбинках на собі. А були ще якісь хлібці чи коржики, то їх у неї дорогою хтось відібрав, а частинку сама з'їла, щоб не вмерти з голоду.

ТЕ, ЩО ЗОВСІМ СТРАШНО
"Люди, Анюто, з ума сходили од голоду". Сусідка за стіною вбила своє немовля і зварила опухлим старшим дітям. У будь-якому разі, вона збожеволіла і сама кричала про це, бігала селом - наскільки виснажена людина взагалі може бігати, і зрештою впала в річку і втопилась. Так і невідомо, випадково чи навмисно. Її діти опухли з голоду і вмерли: "П'ятеро було діток, а з тим наймешеньким шість". Бабуня бачила, як їх скидали на підводу і везли в той самий ярок. Прабаба боялась, щоб її найменшого хлопця "ніхто не вкрав і не з'їв", але він швидко вмер. Чоловік із тієї сусідської родини десь ходив ("мо' щось вимінять"), а як повернувся - застав порожню хату. Куди потім він дівся - бабуня не пам'ятає, але із села він кудись подівся назавжди. І в хаті довгий час ніхто не жив...

ВЕСНА
Коли я питала "Що ж ви їли?", бабуня часто відповідала лаконічно: "Що їли? Траву їли..." І вони справді їли траву. Взимку - запарювали якесь сіно, вимели з сараю рештки висівок - теж запарювали. А як настала весна - скрізь повилазила молода трава. І її з'їдали не те що під корінь, а разом із корінням. Тепер слабеньких дітей викладали не під паркан, а на городи і луги - "хай воно повзає і пасеться потроху". І вони паслись.

Чи то в їхньому, чи то в сусідньому селі з'явився "базар". Там люди продавали і мінялися чимось, що можна було з'їсти або посадити. Погано уявляю собі базар після Голодомору, якщо чесно, але переказую, як було... Словом, там прабаба зустріла жінку, яка продавала щось схоже на в'ялений горох. Дві жмені. "Це картопля, - сказала продавчиня. - Тіко треба намочити, а потім, як посадите, так виросте. Повірте, в мене з неї отака, як голови, росла. Тіки ж зараз не з'їжте. Наїдку з неї ніякого". Чим розрахувалась мати за цю мікрокартоплю, бабуня не пам'ятає. Але вона принесла її додому і замочила в кориті. Бабуня з братом хотіла її тихцем зжерти сирою, але батьки помітили це діло, бабуні надавали по одному місцю, а посадкову картоплю спасли. Вона набухла у воді, і справді було видно, що це картопля! Тіко маленька дуже.

Кожен раз, коли бабуня це переказувала, її обличчя сяяло.

Словом, вони посадили її, і вона виросла. Справжня картопля. Коли десь у перші дні червня вони мати викопала перший кущ, бабуня зрозуміла, що "голод уже закончився, вже не вернеться". І стало так.

Читайте також: Какие страны признали Голодомор геноцидом - инфографика

ЩОБ НЕ ЗАБРАЛИ
І вони далі жили, але про голод не згадували вголос. Бабуня казала, що її матір жодного разу не згадала трьох померлих дітей. Тільки раз бабуня побачила, як вона плаче в саду, де закопала найменшого. Але, як тільки побачила, що старші діти дивляться - нашуміла на них і пішла в хату. Мені весь час в голові не вкладалося: як же так - не згадувати. "Хотілося жить так, наче того всього й не було. Всі ж усе собі помнять, що його споминать у хаті. А як із чужим побалакаєш - так іще гляди буде що. Всі боялись, щоб не забрали. А забирали ж ночами їх багато".

Забирали - це увечері чи вночі приїздила підвода, а кілька разів навіть машина, якісь люди садили в неї чоловіка-батька родини, і кудись везли. Ніхто після цього не повертався. "Іде мати на роботу - а та Валя, що на нашій вулиці жили, йде і плаче. Чоловіка забрали, каже. То скажуть: от біда, - а далі мовчать, і не перепитують даже, вернувся чи ні". Словом, людей арештовували не тільки в містах, а й у селах. І загалом політично не дуже просунуті селяни розуміли чи відчували якось, що ці "забрачі" пов'язані із зайвими розовами, і чи не найбільш зайва серед них - розмова про голод. Дивно, що мовчали не лише дорослі, а й діти. Я питала: чи не говорила про все, що сталося, з друзями, з однолітками. "Нє, - каже. - Ніколи. Тільки спитаєш, якщо когось давно не бачив: а де сестра? вмерла, скаже, або "вже нема". Ото й усе".

Ото й усе....

Наскільки я розумію, бабуся з мамою про голод не говорила. Картоплю вона чистила тонко-тонко, ці картопляні шкурки були аж напівпрозорі. Коли вона споглядала результати моїх картоплеочисних трудів, то тільки хитала головою і бурчала: "Руки б вам поодбивать, картоплю мені переводите... Як голод був - ці шкурки сім'я б тиждень їла".

А мені вона розказувала багато - змалечку серед оповідей про те, що вони їли в дитинстві, як гралися, які були прабаба і прадід, що бабуня робила під час війни, впліталися і розповіді про Голодомор. А записувати всі ці оповіді я взялась, коли стало відомо, що в нас залишилось мало часу. В бабусі був рак молочної залози з метастазами в печінку. Ясно було, що фініш буде скоро. Зараз я пам'ятаю її інтонації, усмішку і сльози в очах, і пам'ятаю, як сонце падало крізь вікно на її несподівано посивіле волосся.

Досі не можу собі пробачити, що загубила свій шкілький диктофон. Але добре, що залишилась ця пам'ять. Переказую щось своїм дітям, але ясно, що воно вже для них трохи абстрактна історія. А для мене вона ще не абстрактна, а жива...

Головне забула: бабусю звали Юрченко Ганна Пантелеймонівна - або Галина Пантеліївна, документи у війну горіли, відновили неправильно. Народилася в 1921 році в с.Літки, Київська обл, Броварський р-н. А померла у 2000-му, в с.Вища Дубечня, Київська обл, Вишгородський р-н.

Голодомор став наслідком опору, який чинили українці сталінському режимові у 1920-х і на початку 1930-х років (фото: memory.gov.ua)

Віталій Добровольський: "МАМА ВПЕРШЕ НАЇЛАСЯ ХЛІБА У 1952-му"

Страшний слід пам’яті. На горищі у маминій хаті в Ширяєвому, в якій я прожив 27 років, завжди зберігалися мішок борошна, мішок рису, упаковка солі, - здається 20-кілограмова, і фанерний короб сірників (старші люди мають такі пам’ятати). Все це купувалося поодинці з її зарплати у 31 рубль, - яка, правда, згодом зросла до 60, а потім до 80, - або й у борг.

У віці, коли став розуміти, що від тривалого зберігання продукти мають властивість псуватися, спитав у мами: навіщо? Мама обняла мене так, як вміла лише вона, і тихо відповіла: "Краще я їх викину і куплю нові, аніж не буде ніяких". Зміст цього зрозумів трохи пізніше, коли у маминих розповідях про її дитинство, бесідах-спогадах зі знайомими прозвучало слово "голодовка". Воно було не просто назвою факту в їх біографіях. У багатьох випадках це була точка відліку у хронології тих чи інших подій у їх житті.

Ні арешт батька у 1937-му, який був звичайним сільським балагуром, ні німецько-румунська окупація у 1941-44 не залишили в маминій пам’яті такого сліду. Вперше, розповідала мама, вони по-справжньому наїлися хліба у 1952-му, коли їй було вже 25 років.

Страх голоду, який в’ївся у свідомість тоді шестирічної дівчинки, супроводжував маму все життя. І ні хрущовська відлига, ні брежнєвський розвинутий соціалізм не змогли викорінити його. Сьогодні ми лише починаємо пізнавати всю глибину тієї трагедії, втрат тих часів. Дається це дуже непросто. Та як там не було, запаліть о 16:00 свічку пам’яті у своєму вікні.

Як вилучали продукти на півдні України, осінь 1932 (фото - оприлюднений архів СБУ)

Олена Ільницька: "НАТАЛКА ВІДДАЛА СВОГО СИНОЧКА, А ВОНИ ДИТИНУ ЗВАРИЛИ І З'ЇЛИ"

Мою свічку пам'яті запалила моя бабуся. Я дізналася про Голодомор з її розповіді ще тоді, коли про це заборонено було говорити.

Мені було років п'ять чи шість. Бабуся вперше взяла мене з собою в село, в якому вона народилася, в чудове село Таборів на березі річки Раставиця. Там я була вперше, і мене дивувало все, але більш за все те, що мою баб-Марусю всі називали Явдохою. Це ім'я здалося мені дуже смішним. Я спитала бабусі, чому її тут так називають, але у відповідь почула лише - колись розкажу. Це колись настало зовсім скоро.

Через кілька днів ми йшли з бабусею селом і зустріли дивну жінку. Вона йшла трохи похитуючись, наче п'яна, і бурмотіла щось схоже на пісню. Я засміялась, а бабуся раптом смикнула мене за руку так, що стало аж боляче, і суворим голосом сказала: "Не смій!" Від несподіванки я заплакала. Бабуся взяла мене за руку і сказала: "Не плач. Послухай мене. Це Наталка, з неї не можна сміятись! Ходім, поговоримо".

Ми сіли біля Раставиці на тепле каміння, і бабуся показала мені місце на протилежному березі, де колись стояла хата її батьків: "Дивись, яка тут чудова земля, але тут була страшна голодовка". Вона розповіла, що у людей відбирали все. Люди змушені були їсти бур'яни, кору, навіть ворон і щурів. Від того хворіли, пухли і вмирали. Вижили лише ті, хто встиг виїхати з сіл, або хто мав родичів в Києві чи Білій Церкві. Бо там працюючим на заводах давали продовольчі пайки, які вони усіма неправдами намагалися передати в село родичам.

Потім сказала: "В ту голодовку з’їли Наталчиного сина. Від того вона збожеволіла і з тих пір така. За чим вона живе - ніхто і не знає, бо майже не їсть нічого, все ховає для синочка". Наталчин чоловік був в армії, а вона зосталася одна з дитиною. Голод уже почався. У неї не було ніде нікого, розповідала бабуся. А знайомі сказали, що мають родичів в Києві і тому зможуть допомогти їй врятувати дитину. От вона і віддала їм свого синочка. Виявилося, що все неправда. Вони її дитину вбили, зварили і нагодували своїх дітей. Наталка, коли дізналася про це, то збожеволіла, а вони наїлися і вмерли, бо до того довго не їли. (Я намагаюся зберегти бабусину лексику)

Ми йшли з бабусею селом і зустріли дивну жінку. Вона йшла трохи похитуючись, наче п'яна, і бурмотіла пісню. Я засміялась, а бабуся смикнула мене за руку і суворим голосом сказала: "Не смій! В ту голодовку з’їли Наталчиного сина. Від того вона збожеволіла і з тих пір така"

Далі вона розповіла про себе. Що її справжнє ім'я - Явдоха. Їй було всього 24 роки: "Я мала двох дітей. Твоїй мамі було 2 роки, а Петя був на рік старший. Паспорта не мала, бо в селі паспортів не давали, і тому виїхати з села, щоб врятувати дітей, я не могла. Тоді я пішла в Сквиру, там працювала моя сестра, яка дала мені свій паспорт. Так я стала Марусею. Я забрала дітей, і ми з чоловіком пішки дійшли до Фастова, звідти товарними вагонами добиралися до Москви, бо у Київ вже не пускали. По дорозі Петя захворів і вмер, а твоя мама вижила. З Москви я поверталася з твоєю мамою сама, бо з чоловіком розійшлися, все звинувачували один одного, хто синочка не вберіг. Льоня (Оляна, бабусина зовиця) вижила, бо встигла з дітьми до Києва втекти, поки пускали. Її чоловік Андрій там на заводі працював. Тося (друга зовиця) вижила, бо в Білій Церкві робила. Як баба вижила - і сама не знає, бо вже вмирала. Мабуть, того що перезимувала, а весною траву почала їсти".

"В село я більше не повернулася, - завершувала бабуся. - Оце тільки до баби (свекрухи) іноді приїжджаю. Це все було не так вже і давно, тільки про це нікому не можна розказувати, але ти повинна пам'ятати. Чуєш, повинна!"

І я запам'ятала. Від почутого я ще довго, лякаючи маму, прокидалась і плакала вночі, бо мені снився Голод.

Це не вигадана історія. Це - правда. Таке забути неможливо. Запалена бабусею свічка горить.

Голодні діти шукають їжу: 1932-33 роки (фото: tsdkffa.archives.gov.ua)

Олена Балаба: "ПРАБАБЦЯ МОГО ЧОЛОВІКА КУПИЛА НАЧАЛЬНИКА ГПУ"

Якщо генетична пам'ять таки існує, то у кожного українця на підкірці сидить той ген голодного жаху, який пережили наші предки. У когось бабусі-дідусі, у когось вже прародичі. Історія голоду є в кожній родині.

Хтось повірив у "хто був нічим - той стане всім" та помер. Хтось став купляти червоних комісарів: так, вони теж продавалися, навіть після того, як забирали весь хліб у хаті. Родина моєї бабусі, якій восени 32-го було п'ять рочків, змогла виїхати - прадід як почув небезпеку, коли все забрали - весь врожай, а кордони ще тільки ставили. Не став чекати, що буде щось "хороше". Як чув. Родинна інтуїція.

Прабабця мого чоловіка купила начальника ГПУ - віднесла розшите покривало його дружині та отримала бажану довідку-пропуск на виїзд з голодного району. Для себе та для доньки. Вижили.

Хто не став чекати та терпіти, хто розумів, що треба спочатку діяти та не вірити обіцянкам - мав жити.

Це дуже страшна історія. Страшна генетична пам'ять. Її треба розказувати дітям не як казку-трилер, а проводячи паралель з усіма геноцидами XX століття, починаючи з вірменської різні та ставлячи знак рівності з Голокостом. Не пошепки, як розказувала моя бабуся, а голосно.

Імперія нас знищувала. Ми вижили. Ми вперті. Ми пам'ятаємо. Ми ніколи не здамося.

"Мы помним. Мы сильные": ВСУ сняли видео в память о Голодоморе


специальный корреспондент Liga.net
Отправить:
Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Популярное
Загрузка...