8 марта: когда уличный марш лучше, чем миллион слов
Кожного року під 8 березня багато людей починають обговорювати питання гендерної нерівності. Це реальна проблема для економіки багатьох країн і активних громадян турбує питання як саме змінити ситуацію на краще? Оскільки дослідження демонструють, що в Україні багато чоловіків є у полоні стереотипів щодо жінок (результати в інфографіці), то й рецепт часто пропонують простий - а давайте цим чоловікам пояснемо, де вони помиляються і тоді вони змінять свою поведінку. Іншими словами, треба провести чергову інформаційну кампанію. На жаль, ця порада є часто невдалою. А ось вуличні марші можуть спрацювати краще. Чому? Допомогти розібратись може соціологія.
Два типи дискриминації
Соціологи говорять про два різновиди дискримінації: дискримінація-статистична та дискримінація-по-преференціям. У першому випадку мова йде про те, що в суспільстві окремі навички, які затребувані на робочому місці, розподілені нерівномірно. Система виховання, освіти і, навіть, права може робити так, що чоловіки і жінки володіють різними навичками. Наприклад, я в школі мав ходити на уроки праці, де освоював верстатний станок. У той самий час дівчата цього не робили. І хоч на мою особисту кар’єру це ніяк не вплинуло, але на промисловому ринку праці я маю більше переваг, ніж мої однокласниці. І ця перевага ніяк не пов’язана з моєю мотивацією (ну не хочу я працювати на верстаті) — так держава вирішила за нас. Відповідно може статись так, що керівник підприємства буде шукати на робоче місце кого завгодно — і чоловіка, і жінку — аби були спеціалістами. Але суто статистично, роботу отримає, скоріш, чоловік, бо жінка не володіє необхідними навичками.
Зрозуміло, що за таких умов жодна інформаційна кампанія не зможе вплинути на рішення чоловіка, який вирішує, кого наймати, а кого ні. Вибір вже зроблено за нього на інституційному рівні. Тут варто думати не про інформаційні кампанії, а про те, як змінювати законодавство та інститути, щоб нормалізувати розподіл необхідних навичок у суспільстві.
Ще гірша дискримінація
А ось дискримінація-за-преференціями є прикладом саме гендерних упереджень та стереотипів. Чоловіки-керівники можуть помилково вважати, що жінка не здатна виконати якусь роботу. Вони також можуть думати, що ця робота не відповідає призначенню жінки. Тож такі чоловіки вирішують “допомогти” жінкам зробити “правильний вибір” та не наймати їх. Багато активістів та просто небайдужих людей думають, що людину, яка помиляється, можна проінформувати, і тоді вона змінить свою поведінку. На жаль, соціологія давно показала, що так не працює. І ось чому:
- Люди часто замкнені в своїх інформаційних бульбашках та сприймають лише ту інформацію, яка відповідає їх уподобанням. Подумайте — якщо ви не можете переконати деяких батьків, що їх дітям потрібна вакцинація, то чому ви впевнені, що директор підприємства може переглянути свою світоглядну позицію про чоловіків та жінок, як подивиться чергову соціальну рекламу?
- Інформація не працює як “укол”. Не буває такого, що ви “ввели” в когось нову порцію інформації і світогляд людини змінився. Соціологи говорять про дуже складний процес соціалізації. Людина соціалізується протягом життя (особливо протягом ранніх років) — вона знайомиться з правилами життя в спільності, обирає поведінкові моделі для наслідування, починає сприймати цінності спільноти як свої. Відхилення від норми карається, а слідування — спонукається.
- Сім’я, школа, університет, медіа, робоче місце, соціальні мережі — все це впливає на соціалізацію. Наївно думати, що інформаційна кампанія може перебити соціалізацію.
- Ефект соціалізації є настільки сильним, що і самі жінки стають заручниками гендерних стереотипів та упереджень. Українські жінки схильні недооцінювати себе, адже їм з дитинства розповідають, що кар’єра це чоловіча справа. Тож не дивно, що жінки запитують менші зарплати.
Але клин клином вибивають - соціалізацію можна замінити іншою соціалізацією. І це можна робити через те, що в соціології називаються встановленням порядку денного. В цьому плані інформування може зіграти свою роль, але лише допоміжну. Наприклад, не так давно президент підписав закон «Про запобігання і протидію домашньому насильству». Інформаційна компанія не зможе переконати пересічних українців, що домашнє насильство існує чи не існує в їх містах та селах, що з ним треба чи не треба боротись. Але кампанія може проінформувати якомога більше людей, що тепер ми всі граємо по новим правилам гри, відхилення від яких буде каратись. Також така кампанія може дати людям, які дійсно хочуть обговорити цю проблему, більше легітимності, щоб їх слухали та сприймали серйозно. Тож мова не про “хороші факти” з буклетів чи рекламних носіїв, а про цілу інфраструктуру створення нових соціальних інститутів (правила гри та їх засвоєння), де інформаційна кампанія є лише частиною великої мозаїки.
Так само історія з “Невидим батальйоном” - громадським проектом, який продемонстрував всій країні справжню участь жінок в Збройних силах. Але це історія не про те, що чоловікам розказали “правильні факти”. Мова скоріш про те, що активісти змогли поставити важливе питання справедливості на порядок денний. А чи справедливо, що під час бойових дій жінки де-факто займають бойові посади, а де-юре ні? Саме суспільний діалог - в який залучені і активісти, і медіа, і політики, і організації - дає жінкам можливість вибороти право на краще місце в суспільстві.
Саме тому марш за права жінок є надзвичайно важливим інструментом. Марш може відбутись без буклету, але буклет без маршу приречений. Марш мобілізує людей, він ставить на порядок денний важливе питання соціальної справедливості та спричиняє дискусії, які будуть вестись цілий рік. І коли 8-го березня чоловік зупиняється і задає питання: “так я не розумію, чи нормально це купувати квіти, чи ні?” - це і є приклад, що соціальна норма змінилась. Але це лише початок, бо незворотних змін в суспільствах не буває. Тож чекаємо на марш 2020 року.
