Зміст:
  1. Живий символ Миколаєва
  2. Миколаїв: портове місто, яке шукає себе
  3. Вісім ракет по миколаївському зоопарку
  4. "Мріємо повернути цю красу місту"

Пів мільйона миколаївців живуть під звуки повітряної тривоги й вибухів, відкривають кафе і щодня виходять по воду на вулиці. Поруч зі знищеними російськими ракетами будівлями тут ростуть LEGO-моделі майбутнього, а старовинну архітектуру повертають до життя волонтери й митці. Репортаж LIGA.net – про Миколаїв, який відмовляється дати собі згаснути.

Жінка з собакою на одній з центральних вулиць Миколаєва. Фото: Марія Пунтус

"Прокидаюся від вибухів, воно жужить і жужжить, жужжить і жужжить десь над будинком. Мені вже надоїло щоночі думати, що це – остання". У Миколаєві – 15 хвилин до комендантської, двоє хлопців перемовляються між собою, поспішаючи додому. Асфальт ще не охолов від серпневого жару, – Миколаїв вважається одним із найспекотніших міст України.

О сьомій ранку місто вже живе, люди сідають у тролейбуси з написом "Миколаїв – місто на хвилі" і поспішають у справах. У 2023 у місті відновилась оренда самокатів, і стало зрозуміло: Миколаїв нарешті трохи ожив після року воєнних потрясінь.

Підлітки спілкуються з видом на річку. Фото: Марія Пунтус

Живий символ Миколаєва

Віталій Кім – голова Миколаївської облдержадміністрації – попри палюче літнє сонце, весь у чорному; він докурює неподалік розбитої будівлі ОВА. Не схожий на себе на легендарному мемі: там Кім сидить, закинувши ноги у різноколірних шкарпетках на стіл і розмовляє по телефону. Це фото зробили на початку березня 2022 року, коли російські війська намагалися оточити та штурмувати місто.

Віталій Кім сьогодні. Фото: Марія Пунтус

Ми з Кімом стоїмо неподалік зруйнованої будівлі. Біля її фасаду – металеві конструкції з банерами з портретами загиблих військових. Це тимчасовий меморіал, який зробили миколаївські волонтери, поки в місті не збудують повноцінний меморіальний комплекс на території найстарішого кладовища – некрополя XVIII століття.

Будівля ОВА після прильоту. Фото: Марія Пунтус

Це сталося десь о 8:46 29 березня 2022 року, – Кім показує рукою на діру від російської ракети, що зіяє у будівлі колишньої ОВА. – Тоді загинуло 37 людей. За два дні до цього наша команда почала періодично виїжджати з ОВА, де з початку повномасштабки жила й працювала майже безперервно. 27 березня ми вперше провели нараду в іншому місці, а 29-го перенесли її з 8:00 на 9:00. Це рішення врятувало життя більшості людей… Зараз через відсутність постійної будівлі робота ОВА ведеться "з коліс".

Меморіал біля будівлі. Фото: Марія Пунтус

До повномасштабного вторгнення у Миколаївській області мешкало 1,1 мільйона людей, у самому Миколаєві – 470 тисяч. У березні 2022 року залишалося менш як 600 тисяч в області та близько 180 тисяч у місті. Сьогодні чисельність відновилася майже до довоєнної, але склад змінився: тепер тут живуть близько 150 тисяч переселенців (з них 50 тисяч – у Миколаєві, переважно з Херсонщини).

"Зараз у нас менше обстрілів, ніж в Одесі чи Києві, – говорить Кім. – Основна загроза – дрони. Моя дружина повернулася в місто наприкінці 2022-го, і за нею – багато інших людей".

Мерія. Фото: Марія Пунтус

Тут відкриваються нові ресторани, діють фонтани і навіть нічні клуби – з обмеженнями щодо комендантської години.

"Миколаїв – лідер в Україні за темпами відновлення, – розповідає голова ОВА. – Із 17,5 тисяч пошкоджених об’єктів відремонтували понад сім тисяч – це 42%. Попри закриті порти, бюджет поповнюється: одне з релокованих підприємств принесло місту 80 мільйонів гривень податків. Активно працює малий бізнес, також і відкритий переселенцями з нуля за гранти й субсидії. Головні проблеми Миколаєва зараз: нестача грошей у бюджеті, брак робочих ресурсів через мобілізацію і питання з водою. У Миколаєві досі відсутнє централізоване водопостачання питної води через зруйнований під час війни росіянами водогін. Місто отримує лише технічну воду з Південного Бугу, непридатну до вживання без додаткового очищення. Проблема має бути розв'язана до осені".

На вулицях Миколаєва. Фото: Марія Пунтус

Кім народився й виріс у Миколаєві, працював у Києві кілька років, але повернувся додому. Для нього Миколаїв – це люди з особливим характером і "південним темпераментом". Серед улюблених місць Віталія – Восьмий причал (сучасний громадський простір на місці колишнього річкового вокзалу, популярний завдяки краєвидам та культурним подіям. – LIGA.net), тимчасово окупована Кінбурнська коса, пороги річки Південний Буг.

Миколаїв – це мій дім, – каже він. – Наші люди мають трохи суворий характер, але вміють жартувати й відпочивати. Це наш особливий вайб. Я мрію про велику набережну від Восьмого причалу до БАМу (так місцеві називають Флотський бульвар. – LIGA.net). Сподіваюся повернутись до цього проєкту після війни. А зараз Миколаєву бажаю стійкості й холодного розуму. Ми прифронтовий регіон – і маємо залишатися згуртованими.

Миколаїв. Фото: Марія Пунтус

Миколаїв: портове місто, яке шукає себе

У центрі міста у сквері зупинилась відпочити група дітлахів. У панамах, з різноколірними рюкзаками, вони стоять у колоні по двоє й тримаються за руки; їм щось пояснює вожата або шкільна вчителька. У кав'ярні, де ми зустрічаємося з миколаївською журналісткою, дідусь колише немовля, аж поки до них не приєднується молода вагітна жінка. Тоді вони йдуть у справах. Для міста за 60 кілометрів від лінії фронту у Миколаєві багато дітей. У нас з Катериною Середою, головною редакторкою МикВісті, починається розмова про Миколаїв.

Катерина працює в журналістиці з 2013 року, почавши в МикВісти. Вона мала можливість жити у Львові й Києві, але вирішила лишитися в рідному Миколаєві.

Катерина Середа. Фото: Марія Пунтус

"У Львові чи Києві я зрозуміла, що це не моє, – каже вона. – Тут, у Миколаєві, все своє, все рідне. Ми будемо протестувати, сваритись, але будемо робити все, щоб покращити наше місто".

"У 2022–2023 роках Миколаїв був фактично військовим містом, базою кількох бригад. Багато людей, особливо тих, у кого є діти, виїхали. Наша родина теж була серед них. Коли лінія фронту відсунулась, люди почали повертатися", – розповідає Катерина. У 2022 році вона керувала медіа віддалено, МикВісті об’єднувалися з іншими медіа, працювали з підвалів. Будівля редакції пережила вибухову хвилю, що вибила вікна.

Журналістка називає Миколаїв містом річок з великим потенціалом для судноплавства та яхтингу. Однак останні 30 років, вважає жінка, воно втратило свою ідентичність.

Історично Миколаїв був закритим містом, створеним для будівництва російського флоту, – каже журналістка. – Після розпаду СРСР великі суднобудівні підприємства – гіганти, де працювали десятки тисяч містян, – почали занепадати. Це спричинило масове безробіття, місто перетворилося на осередок дрібної торгівлі, стихійних ринків і кіосків.

Написи на OSB. Фото: Марія Пунтус

У 2010-х Миколаєву дав надію розвиток портової інфраструктури: заходили міжнародні інвестори, серед яких і катарці в порт "Ольвія". Але повномасштабна війна зупинила морське сполучення, порти закрили, а економічне життя різко пригальмувало.

Однак війна залишила глибокі проблеми. Середи них – вода – уже три роки в кранах лише технічна, жовта, з неприємним запахом. Для питної води люди щодня йдуть до свердловин – це стало частиною повсякденного життя. Містяни носять питну воду в баклажках, замовляють доставлення або возять візочками. Водопровідні мережі постійно прориває.

"Суднобудівні заводи фактично не працюють, – розповідає журналістка. – Портові оператори перенесли діяльність на Дунай і в Одесу".

Попри труднощі, каже Катерина, у Миколаєві є свої принади: яхт-клуб, річкові трамвайчики, унікальний Музей суднобудування і флоту. Річка та близькість до води – те, чого найбільше бракує миколаївцям, які переїхали в інші міста.

"Головне побажання – щоб Миколаїв знайшов свою ідентичність і розвивався, як місто з інфраструктурою для життя: місцями відпочинку, якісною освітою, просторами для дітей і дорослих, – каже головна редакторка МикВісті. – Але для цього передусім потрібна перемога та завершення війни".

Миколаївські дітлахи. Фото: Марія Пунтус

Вісім ракет по миколаївському зоопарку

Миколаївський зоопарк – найбільший в Україні. У 2026 році він святкуватиме 125-річчя, а зараз тут мешкає понад 4 тисячі тварин 500 різних видів.

Миколаївський зоопарк. Фото: Марія Пунтус

Прямо на території, за кілька метрів від вольєрів, із землі стирчать уламки російських ракет. Перша впала сюди вже на четвертий день повномасштабного вторгнення, потім було ще сім. Тварини тоді дивом не постраждали, а знешкоджені уламки залишили на видноті – як нагадування всім, хто сюди приходить. Російські обстріли тварини переживали по-різному. Одні ховалися й тремтіли, інші припиняли їсти. Особливо важко було хижакам і копитним, які гостро реагують на гучні звуки. З часом звикли, але під час ударів тривога в їхніх вольєрах відчувається й досі.

Ракети на території зоопарку. Фото: Марія Пунтус

У кабінеті директора Володимира Топчія – великий акваріум, полиці з фігурками звірів і плакат із написом: "Навіть якщо тебе оточили гієни, це не привід перестати бути левом".

"Зараз це вже третя війна в історії нашого зоопарку, – каже Володимир. – Троє наших працівників загинули на фронті. Це найбільший і найболючіший виклик для нас сьогодні. Нічого іншого з цим не можна порівняти".

Директор зоопарку. Фото: Марія Пунтус

Володимир керує зоопарком уже 23 роки. Ще у жовтні 2021-го він почав готуватися до можливої війни: запасав корми, сухофрукти, крупи. Коли вторгнення стало реальністю, постачальники опинилися на окупованих територіях, і корм швидко закінчувався. Директор звернувся до містян і фермерів – і люди приносили все, що могли: хліб, яблука, яйця, мед, молоко. У перший рік повномасштабного вторгнення зоопарк фактично годувало місто, поки не змогли організувати нові постачання з-за кордону. Після того як росіяни підірвали водозабір, води у кранах взагалі не стало. Згодом допомога почала надходити з-за кордону.

Головним зараз, каже директор, є збереження колективу і життів тварин. Володимир каже: це ускладнюється тим, що державні зоопарки – їх в Україні сім – не підпорядковуються жодному міністерству, тобто ніхто не бере за них відповідальність.

Слон на прогулянці. Фото: Марія Пунтус

Через це виникає безліч проблем, зокрема фінансових, – пояснює директор зоопарку. – 90% колективу отримує мінімальну зарплату – менше ніж 8 тисяч гривень. Люди працюють по вісім-дев’ять годин на день, але жити на такі гроші в нашій країні неможливо. Це величезна несправедливість.

Частина чоловіків колективу пішла на фронт, 12 фахівців вдалося забронювати як критично важливих. Зараз у зоопарку переважно працюють жінки й чоловіки пенсійного віку.

Сьогодні директор зайнятий побутовими справами, без яких життя звіринця неможливе. Наприклад, чищенням великих ставків, де живуть водоплавні птахи, риби й черепахи. Три тижні спускають воду, два місяці вивозять мул і ремонтують дно, а ще місяць потрібно, щоб знову наповнити водойму. Востаннє чистили два роки тому, але тепер вода у Миколаєві технічна, без хлорування, і в спеку вона швидше цвіте.

На день зоопарку потрібно десять кубометрів води, – каже Володимир Топчій. – Ми возили воду з Одеси, Кропивницького цистернами. Згодом зробили дві свердловини, і тепер використовуємо підземну воду – вона жорстка, не питна, але ми очищаємо її спеціальними установками. Світло теж часто вимикали, а це загрожує загибеллю риб в акваріумах. У нас є дизель-генератори, зокрема подарований від Празького зоопарку, що буквально рятує цих риб.

До війни зоопарк щороку приймав близько 125 тисяч відвідувачів. Тепер їх менше, особливо після масованих атак, але щодня приходять і місцеві, і переселенці, і військові з родинами.

Левам спекотно. Фото: Марія Пунтус

Тут понад 15 років працюють програми терапії з тваринами для дітей з інвалідністю, зокрема з синдромом Дауна та ДЦП. Під наглядом фахівців діти спілкуються з тваринами, годують їх і беруть участь у догляді. Це допомагає їм розвивати дрібну моторику.

У березні 2022-го, коли біля міста точилися бої, директору миколаївського зоопарку зателефонували: "Чи не хотіли б ви поговорити з кореспондентом Голосу Америки з Вашингтона?" Він просто розповів, що відбувається: про зоопарк, про війну, про потребу в підтримці.

"Інтерв’ю виклали у Facebook, і несподівано воно набрало понад 600 тисяч переглядів, – згадує Володимир. – Там я звернувся до людей з проханням: "Купіть квиток онлайн. Це допоможе зоопарку вижити".

Після цього почали приходити перекази з усього світу – з Ізраїлю, Америки, Іспанії, Австралії. Люди просто хотіли допомогти. Тоді ж Європейська асоціація зоопарків і акваріумів створила спеціальний фонд підтримки українських зоопарків і зібрала 2,5 мільйона євро. Ці кошти розподілили між зоопарками України, і ще й досі Миколаївський зоопарк використовує їх, щоб продовжувати роботу.

"Мріємо повернути цю красу місту"

Вказівник "Миколаїв" простріляний з обох боків. Він зберігається на подвір'ї ДОФу, колишнього Будинку офіцерів флоту в Миколаєві, як постійне нагадування про перші дні вторгнення. За час війни ця будівля стала і волонтерським штабом, і культурно-освітнім простором.

Вказівник "Миколаїв". Фото: Марія Пунтус

ДОФ – найстаріший культурний центр міста. Закладений 1820 року офіцером Чорноморського флоту Олександром Грейгом і збудований у 1824-му архітектором німецького походження Теодором Вуншем у стилі суворого класицизму, він десятиліттями був місцем, де формувалася культурна еліта Миколаєва. Тут проводили бали, концерти, сімейні вечори, працювали гуртки, музичні школи, бібліотека. У ті часи його називали Будинком флагманів і капітанів.

ДОФ. Фото: Марія Пунтус

Після більшовицької революції будівлю перетворили на звичайний Будинок культури. Під час Другої світової війни вона була зруйнована до каркаса, але після відбудови отримала сучасну назву – Будинок офіцерів флоту. В останні десятиліття ДОФ занепадав: не ремонтувався і не опалювався. Нове життя ДОФ отримав у 2022 році.

Оцей знак "Миколаїв" ми привезли зі Снігурівки – вона була окупована після тижневих бомбардувань у березні 2022 і звільнена у листопаді того року. Він стояв просто на лінії розмежування, – розповідає Володимир Алексєєв, музикант і співзасновник громадської організації "ДОФ". – Коли ми возили туди допомогу, побачили: знак побитий з обох сторін – кулі летіли і звідси, і звідти. Бачите, навіть одна куля досі тут є.

Володимир на мить замовкає і ще раз показує на знак: "Покажіть це тим, хто каже, що в Миколаєві не було війни. Це така річ… яка оживає, коли ти на неї дивишся".

Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, Алексєєв разом із друзями прийшов до будівлі. "Ми просто почали щось робити, тому що нам було не все одно", – згадує він.

Усередині ДОФу. Фото: Марія Пунтус

У перші дні тут виготовляли коктейлі Молотова та допомагали облаштовувати блокпости. Згодом простір перетворився на волонтерський хаб, куди приносили речі, медикаменти, допомогу для військових.

"Щодень через це місце проходило близько 300 малозабезпечених і переселенців, які отримують допомогу. Будь-яка людина могла прийти та отримати ліки", – каже Володимир.

Поступово у Штабі з’явилися тематичні ініціативи: хаб для переселенців, артпростір, дитяча зона, місце для перформансів і лекцій. Одним з важливих напрямів стало відновлення історичної пам’яті – активісти збирали архівні фото, карти, свідчення старожилів. Сьогодні ДОФ – одне з небагатьох місць у Миколаєві, де можна безпечно зібратися, створювати культурні проєкти, проводити виставки й концерти, навчати дітей і просто відпочити від постійної тривоги.

Це потрібно відновлювати. Фото: Марія Пунтус

Як і під час Другої світової війни, у 2022 році Будинок офіцерів флоту постраждав від обстрілів. Унаслідок ракетних ударів у будівлі вибило вікна; волонтери закрили отвори плівкою. Ремонт і обладнання роблять власним коштом або завдяки поодиноким грантам.

Улітку в ДОФ організовують табори для дітей, а культурні події відвідують сотні людей. "Людям потрібна культура, потрібне безпечне місце, де можна зустрітись і відпочити. Тому ми закриваємо цю потребу", – каже Алексєєв.

Майбутнє ДОФу. Фото: Марія Пунтус

У 2023 році ми думали над проєктом, яким ми бачимо відновлений ДОФ. Мій друг зробив цю LEGO-модель, – показує Володимир. – Деталі надсилали з Данії, з LEGO Foundation. ДОФ історично був білим – його так і називали, Білий дім. І ми мріємо повернути цю красу місту, відновити будівлю. Це місце, де ми пам’ятаємо загиблих і водночас живемо далі. І ми не збираємось опустити руки або зламатися.