Назад на роботу після військової служби. Як повертати ветеранів на їх попереднє місце роботи

Олексій Дернов усе життя провів у Знам’янці. Це невеличке місто у Кіровоградській області та важливий залізничний вузол. Через місто щодня проходять десятки поїздів. На вокзалі шум потяга чутно кожні 15-20 хвилин.

Тому Олексій, як і багато інших мешканців Знам'янки, пішов працювати саме на залізницю і працював там до початку повномасштабного вторгнення. Тоді добровольцем пішов у Збройні Сили, згодом отримав поранення, демобілізувався і знову повернувся на Укрзалізницю.

LIGA.net поговорила з ветераном про його досвід повернення до цивільного життя й роботи на залізниці. А також – з експертами й бізнесам, які вже мають ветеранські політики. Вони розповіли, як повертають ветеранів на цивільну роботу й допомагають їм адаптуватися.

"Працювати на залізниці я хотів, напевно, класу з п’ятого. Це була моя дитяча мрія, – розповідає Олексій. – Не знаю, чому так склалось. У мене просто з’явилося дуже сильне бажання бути "машиністом".

Одразу після школи вступив до Кременчуцького професійно-технічного училища. Почав працювати слюсарем на залізниці й паралельно вчився на машиніста в Одеському фаховому коледжі транспортних технологій.

Потім чотири роки пропрацював слюсарем – оглядав локомотиви і якщо знаходив поломку, лагодив її. Далі шість років був помічником машиніста.

"Це як у гонках, є водій і штурман. Моя роль була штурман, тобто допомагати машиністу слідкувати за станом локомотива", – пояснює Олексій.

І лише через десять років його мрія здійснилась, він став машиністом вантажного поїзда.

Кожен рейс був цікавий по-своєму. Ти ніколи не знаєш, що саме тебе очікує: дорога на декілька годин чи нічний рейс на понад десять годин. Не знаєш, що може трапитися цього разу. Але маєш бути готовий до всього.

Насправді велика частина роботи машиніста – усувати поломки під час рейсу, продовжує він. Локомотив – така ж техніка, як і машина, і теж може зламатися.

Єдина відмінність: потяг важить близько чотирьох з половиною тонн. Зупинивши його деінде, а не в спеціальному місці, не так легко знов почати рух. Тому більшість поломок доводиться лагодити у русі.

"Ти постійно в напрузі та маєш пильнувати, коли у рейсі", – говорить Олексій, але додає, що саме це відчуття і приносило йому задоволення.

Він не мав стабільного графіка, як на пасажирських перевезеннях. Йому просто телефонували й казали: "ввечері рейс на 16 годин" або "завтра вранці маєш попрацювати декілька годин".

І хоча багатьом такий нестабільний графік може здатися незручним, Олексію це подобалось. "Я був вільним тоді. Мав декілька вихідних поспіль, міг займатися, чим хочу і коли хочу. А потім хапаю заздалегідь зібраний рюкзак і знов стаю за кермо потяга", – говорить він.

Чоловік встиг пропрацювати машиністом чотири роки, хоча планував займатися цим усе життя. Але розпочалось повномасштабне вторгнення, і він зрозумів, що робота мрії може зачекати. Навіть якщо він ніколи більше не зможе до неї повернутися, все одно мусить захистити свій дім.

Морський піхотинець замість машиніста

Олексій не одразу долучився до війська. Коли Росія напала, його назначили машиністом евакуаційного поїзда. Це вперше він перевозив людей, а не вантажі.

"Я і так ніколи не хотів цього (працювати на пасажирських перевезеннях. – LIGA.net), а тим паче щоб це сталося за таких обставин", – каже він.

Один з таких рейсів cтав найдовшим у кар’єрі Олексія. Він тривав близько 32 годин. Хоча маршрут пролягав із Долинської Кіровоградської області до Знам’янки, відстань приблизно 80 кілометрів. Далі вести людей на Захід країни мала інша бригада.

Але тоді не вистачало ані локомотивів, ані вагонів. У Долинській Олексій просто чекав, коли з’явиться, чим вивезти людей.

"Тоді була практика причіпляти вагони від електричок. Там стандартно трохи понад 50 місць, але тоді в них могло їхати 200-250 людей", – згадує він.

Кількість вантажних перевезень по Україні різко впала. Телефон, що сповіщав Олексія про нові рейси, тепер дзвонив значно рідше – роботи майже не було.

Але Олексія це не дуже хвилювало. Він хотів доєднатися до війська й покинути залізницю. Шукав підрозділ, але постійно отримував відмови. Це був початок вторгнення, і добровольців вистачало.

А потім раптово друг запропонував доєднатися до морської піхоти. Їхати на навчання треба було вже наступного дня – 13 січня 2023 року.

Такий поспіх спантеличив Олексія. Спочатку відмовився, але за десять хвилин перетелефонував товаришу та сказав, що згоден. Почав збирати речі, щоб зранку вирушити на навчання.

"Я тоді проспав і випадково схопив свій робочий рюкзак, а не той, що збирав на службу, – розповідає Олексій. – Тому перші кілька днів у мене з особистих речей були самі лише інструменти. А потім мені звичайно передали "правильний рюкзак" з моїми речами".

Морський піхотинець має вміти працювати на воді, у повітрі й на суходолі. Але в Україні є можливість тренувати лише перше, тому Олексія й відправили за кордон – до Великої Британії.

Досвід машиніста, на здивування Олексія, виявився корисним на службі. Звиклий носити рюкзак з інструменти вагою близько 12 кілограмів, він без проблем бігав і рухався в повному екіпіруванні.

Також допомагала навичка орієнтуватись на місцевості, що з’явилася за роки роботи на залізниці.

"Коли ти в рейсі, то маєш знати ділянки, де треба змінити швидкість. Для цього є спеціальні знаки, але з часом ти все одно починаєш орієнтуватися по деревах навколо чи ландшафту, – пояснює Олексій. – І вочевидь цей досвід корисний у війську".

Далі були ще навчання. А після них Олексія та його побратимів відправили воювати на Донеччину. І він, який усе життя марив залізницею, тепер став морським піхотинцем і штурмовиком.

"Я тоді подумав, що збулася ще одна моя мрія, – жартома каже Олексій. – Бо я думав, якщо не вийде з залізницею, то подамся на флот. Флоту я, звичайно, так і не побачив, але матросом став. Треба бути обережним зі своїми мріями".

Де моя рука?

Від самого початку служби Олексій просився в артилеристи. Хотів знову працювати з машинами. Проте коли командир побачив його фізичну форму, то сказав: "Який ти артилерист? Ти ж бігаєш, як кінь. Будеш штурмовиком".

25 червня 2023 року Олексій пішов на черговий штурм. Треба було пройти чотири кілометри до ворожих окопів, зачистити їх і закріпитися там. Але з самого початку все пішло не за планом.

Група Олексія потрапила у засідку. По них відкрили вогонь два кулеметних розрахунки. Чотири людини одразу отримали поранення. "Мені кулею зрізало плече, іншим перебило ноги", – пригадує Олексій. Його група йшла першою.

Після цього вони зайняли безпечні позиції й почали обстрілювати росіян у відповідь. Ніхто не збирався закінчувати операцію. Навпаки, розраховували подавити супротивника вогнем, щоб наступна група зачистила окопи.

Раптово глухий звук обірвав ці плани. Це був вибух. За спину Олексія щось прилетіло. Він лежав і не міг поворухнутися. По очах побратима зрозумів, що сталось щось жахливе.

Олексій намагався не заплющувати очі, щоб лишатися в свідомості. Побратими теж не давали йому заснути. Але це не допомагало.

Усе, що відбувалось далі, він пам’ятає лише уривками. Пам’ятає, як його несуть, і він ще у формі, а вже за мить – повністю перебинтований і без руки.

– Де моя рука? – питав він. – Треба точно забрати руку.

Руку все ж таки вдалося забрати. Побратими знайшли її та примотали до тіла Олексія.

Тепер знов треба було пройти чотири кілометри, але в інший бік. Увесь цей час побратими несли Олексія на руках. Почався дощ, іти ставало все складніше.

Він час від часу приходив до свідомості, і в один з таких моментів побачив турнікет на лівій нозі. Він був міцно затягнутий, через це ліва ступня здавалася більшою за праву, тож Олексій зрозумів, що має не одне поранення.

Коли шок пройшов, чоловік відчув нестерпний біль. Він благав побратимів дати йому знеболювальне.

– Дайте знеболювальне! – кричав Олексій.

– Уже, – відповідали побратими, але біль ставав лише сильнішим.

– Дайте води! – благав Олексій.

– Не можна, кров стане рідка.

Далі Олексій прокинувся в машині евакуації. Якщо раніше його тіло горіло, то тепер навпаки – почало трусити від холоду. Він лежав, закутаний термоковдрою.

Продовжував постійно втрачати свідомість. Лікар бив його по обличчю, щоб він не засинав. Це не допомагало.

Наступний спогад – як його витягують з машини та переносять до стабілізаційного пункту. Це сталося десь між лінією фронту та Запоріжжям, але де саме, він не пам’ятає.

– Красунчик, що руку взяв з собою! Зараз ми щось придумаємо і все буде гаразд, – казав лікар Олексію, поки його везли довгим лікарняним коридором.

Лише через декілька днів він прокинувся у лікарні в Запоріжжі. Увесь у трубках і датчиках. Що відбувалося до цього, він не пам’ятав, але побачив, що руку йому так і не пришили – "рука була так перебита, що не було до чого пришивати".

Ніхто не сподівався, що Олексій виживе та прийде до тями. Поранення були занадто сильні. Але стан вдалося стабілізувати, і його відправили у Дніпро.

– Ногу доведеться ампутувати, — казав під час огляду лікар.

– Док у Запоріжжі сказав, що ногу можна врятувати. Не треба різати, – відповідав Олексій лікарю.

– Скільки часу був накладений турнікет? – питав той.

– Дві години, – брехав Олексій.

– Не обманюй мене…

Сварка продовжилась, але Олексій наполіг на своєму. Лікар почав промацувати ногу.

– Щось відчуваєш? – питав він.

– Так, так, – знову брехав Олексій. Насправді він не відчував абсолютно нічого.

– Якщо завтра зможеш ворухнути хоча б одним пальцем, будемо рятувати ногу. Якщо ні, то вже пізно.

Олексій зміг це зробити. Замість однієї ампутації, чоловік пережив 15 операцій, але зберіг кінцівку.

Далі на нього чекали місяці реабілітації. "Я продовжив свій тур Україною, що почався спершу на фронті, потім по лікарнях і тепер на реабілітації", – жартує він.

Під час реабілітації, він зрозумів, що після звільнення зі служби хоче повернутись на роботу на залізниці, але який машиніст без руки?

Чому ветерани не повертаються на попереднє місце роботи

За результатами опитування, проведеного Державною службою зайнятості, до 80% з опитаних військових були цивільними до початку служби. Близько половини були працевлаштовані. Але понад 35% зазначили, що після демобілізації не повернулися до минулого місця роботи або не планують повертатись, розповіла LIGA.net Юлія Жовтяк, директорка Державної служби зайнятості.

"Факторів, що впливають на це, багато. Найперше – фізичний або психоемоційний стан. Людина може бути фізично ззовні здорова, але ментально – ще в окопі й не готова виходити працювати на цивільній посаді", – додає вона.

Проте це не єдина причина. Серед інших – нерелевантна зарплата. Чимало ветеранів у війську отримували значно вищу заробітну плату, ніж на цивільній роботі. І після демобілізації не хочуть отримувати менші гроші.

Часто ветерани не повертаються на попередню роботу через те, що робоче місце виявляється не адаптованим під нові потреби, або роботодавець не створює комфортних для ветерана умов.

Ще одна причина – зміна особистих цінностей. Багато хто перестає бачити сенс у попередній роботі. Водночас військовий досвід часто надихає ветеранів зайнятися власною справою.

"Ми бачимо новий тренд – ветерани все частіше шукають інші ролі: керівні, підприємницькі або ті, що мають більший сенс. Це нормально. Адже під час служби кожен і кожна з них набули важливих скілів – оперативне ухвалення рішень, робота в надзвичайних умовах, відповідальність", – каже Юлія Жовтяк.

Військовий досвід можна адаптувати до цивільних сфер, наприклад, управління, безпека, кризове реагування чи логістика, додає вона. Остання – одна з найпоширеніших професій серед ветеранів.

Натомість ветеран буде більш схильний повернутися на попереднє місце роботи, якщо роботодавець підтримував зв’язок з працівником під час служби, вважає карʼєрний консультант Lobby X та ветеран Андрій Лазаренко.

"Ветерани частіше повертаються на попередню роботу, якщо це вузькопрофільна галузь, наприклад, як ядерна енергетика. Вузькопрофільним спеціалістам складніше знайти нову роботу", – додає він.

Це і стало однією з причин повернення Олексія на залізницю. Він фахівець з обслуговування локомотивів, а такі спеціалісти потрібні лише в Укрзалізниці.

Знов локомотиви й поломки, але вже в офісі

"Я міг би звільнитись і сидіти вдома, але розумів, що це до добра не доведе, – Олексій пояснює свою мотивацію повернутися на роботу. – Удома я з'їдав сам себе. Не хотілось нічого робити й нікуди виходити. Хотілося заховатися від усіх".

Ще під час реабілітації Олексій приїздив додому в Знам'янку на 30 днів. І якщо в інших містах він разом з іншими ветеранами чи волонтерами виходив на прогулянки містом, то тут зміг вийти на вулицю лише декілька разів.

Йому було важко прийняти себе. Він ще невпевнено ходив на милицях. У нього тільки нещодавно з’явився протез. Олексій був зневірений і розгублений. Він не був готовий повертатись у суспільство, і воно не завжди було готово прийняти його.

"На жаль, у нас більшість людей ще не розуміють, як говорити з ветеранами – про що варто питати, а про що ні, – говорить Олексій. – Часто ти просто втомлюєшся пояснювати одні й ті ж речі. Я хочу відійти від цього, забути, а ви мене повертаєте в це".

Натомість підтримку він знаходив у друзях, які також пройшли війну, або у родичах загиблих побратимів. Олексій згадує про друга, з яким разом училися на машиніста. Він теж ветеран і розуміє його з пів слова – "саме таке спілкування лікує та приводить до тями".

Щоб не сидіти вдома наодинці з собою, Олексій пішов у депо залізниці та спитав, чи може повернутися. Звісно, працювати машиністом він більше не міг.

У депо зібрали спеціальну комісію, щоб підібрати Олексію нову посаду. Тепер він працює інженером технологом і замість локомотива та спонтанних рейсів, тепер офіс з комп'ютером і фіксований робочий графік.

Якщо раніше він розв'язував проблеми буквально в процесі руху потяга, то зараз має займатися їх аналізом уже після закінчення рейсів. Олексій визначає причини поломок локомотива та пропонує план дій, як уникнути цього в майбутньому. Попереднього досвіду вистачило, тож він не проходив перенавчання.

"У цієї посади є плюси. Тепер я гарантовано кожну ніч удома. Працюю з 8:00 до 17:00. Прямо, як офісний працівник, – розповідає Олексій. – Але мені не вистачає екстриму, не вистачає краєвидів з вікна, не вистачає несподіванки".

Як зробити повернення ветерана комфортнішим

Перше, що має зробити роботодавець, – не заважати повноцінній реабілітації ветерана. Роботодавець має дати ветерану достатньо часу для власного відновлення. Навіть якщо це потребує додаткової відпустки.

Не менш важливе ставлення до ветерана. Він не потребує особливої уваги, співчуття чи жалю від колег, вважає Андрій Лазаренко, карʼєрний консультант Lobby X. Достатньо лише поваги, як і до будь-якої іншої людини.

"Повага не дорівнює жалю. Ветеранам не треба, щоб їх жаліли за їхній свідомий вибір. Його варто поважати", – говорить експерт.

Ветерани, як і люди загалом, різні, й роботодавці мають розуміти, що хтось увійде в робочий ритм за пару тижнів, а комусь може знадобитись час на адаптацію. За спостереженнями Андрія, це займає від шести місяців до двох років. Є і зворотний бік медалі.

"На фронті вони мали вирішувати за секунди, щоб вижити. І тому зараз ветерани щиро можуть не розуміти, чому підписати один папірець, займає стільки часу", – пояснює Андрій Лазаренко.

Юлія Жовтяк радить не ставити болісних запитань, не жартувати про війну, не нав’язувати свою допомогу, але й не уникати розмови з ветераном. Якщо спілкування довірливе, можна спитати, чи потребує він підтримки і якої.

Краще уникати тактильних контактів: обійми, доторки, активна жестикуляція можуть викликати негативні емоції.

Ці речі не потребують нічого, окрім емпатії, тому їх можуть впроваджувати у будь-яких компаніях, навіть маленьких, вважає Юлія Жовтяк. Більші компанії мають створювати власні ветеранські політики.

"В українських компаніях уже з’являються посади Veteran Officer. Це людина, наближена до HR-відділу, яка займається роботою з ветеранською спільнотою в команді. В ідеалі, щоб це і був ветеран або принаймні людина, якій довіряють ветерани", – каже Андрій Лазаренко.

Наприклад, в УкрСиббанку цим займається Михайло Драпогуз, керівник програм роботи з ветеранами. Мобілізованим працівникам у компанії зберігають зарплати й підвищують їх на 20% на час служби. Військовим також допомагають з купівлею амуніції та надають розширене медичне страхування. Такою допомогою можуть скористатися не тільки мобілізовані працівники, але й ті, чиї родичі долучилися до війська.

Зараз у банку працюють 17 демобілізованих з понад 130 мобілізованих колег, а також нові працівники, які приєдналися після служби.

Після демобілізації УкрСиббанк надає ветеранам оплачувану відпустку на 30 днів і дає можливість працювати дистанційно або у змішаному форматі. Компанія зберігає розширене медичне страхування для ветеранів.

"Особливо пишаємося нашою ветеранською спільнотою. Це внутрішній простір, де демобілізовані працівники, нові колеги з досвідом служби, а також родини військових можуть відчувати себе не наодинці. Спільнота допомагає ділитися досвідом, підтримувати новачків і, головне – впливати на ветеранську політику банку", – каже Михайло Драпогуз.

У Fozzy Group ветеранською політикою теж займається окрема команда. Її очолив один з ветеранів компанії, оскільки вона керується принципом: нічого для ветеранів без ветеранів.

Тут схожі умови матеріальної підтримки. Ветеранам також оплачують чекап після демобілізації. Також ветерани можуть пройти програми емоційного відновлення у Fozzy Camp і скористатись безлімітними консультаціями з психологами й коучами.

У компанії також розробили комплексну програму адаптації ветеранів, що охоплює як роботу з демобілізованими працівниками, так і з рештою колективу. Вона передбачає:

• Персоналізований онбординг і перекваліфікацію

• Навчання для керівників і HR

• Серія вебінарів з військовим психологом для ветерана

• Чеклісти й one-to-one (підтримка членами команди з реадаптації ветеранів)

• Інклюзивні робочі місця (адаптація форматів роботи та за потреби впровадження спеціальних технічних рішень)

В Укрзалізниці, де працює Олексій, немає окремого ветеранського відділу. Але з ветеранами там працює Департамент соціального захисту. Вони розробляють стратегії, як краще приймати ветеранів після демобілізації, та впроваджують це на всіх рівнях компанії. Також співробітники департаменту постійно на зв’язку з мобілізованими працівниками.

На місцях з демобілізованими ветеранами працюють представники відділу кадрів. Якщо підрозділ малий і там немає кадровиків, то цим займається його начальник. Вони слідкують, чи не виникає проблем у ветерана чи колективу. Якщо є, то шукають шляхи вирішення.

Проте чимало ветеранів все одно прагнуть більшого й хочуть відкрити власний бізнес чи займатися соціальною діяльністю – допомагати фронту або повертати до цивільного життя інших ветеранів. Цього хоче й Олексій.

Я хочу більшого

Олексій хоч і радий повернутися на роботу у своє депо, в майбутньому мріє відкрити власний бізнес. На новій посаді його зарплата менше, ніж була у війську. І менша, ніж коли він був машиністом, – "це непогані гроші, але недостатні для людини у 30 років".

Проте гроші не основна причина. Олексій відчуває, що вже набрався досвіду й готовий створити щось своє. А ще – для нього важливо, щоб його робота приносила пряму користь війську та державі.

"Я ще точно не вирішив, чим саме хочу займатися, але розумію, що бізнес – це можливість більше допомагати війську. Я зможу донатити більші суми або взагалі запустити власне виробництво дронів", – каже Олексій.

У свою компанію він точно хоче наймати й інших ветеранів – щоб допомагати тим, кому складно повертатися до цивільного життя.

Ще одна мрія Олексія – відкрити першу в Знам'янці спортивну секцію для ветеранів.

"Але я маю й особисті амбіції в спорті. Хочу взяти участь в Іграх Нескорених наступного року, – зізнається він. – Не знаю, який саме вид спорту обрати, але я ще маю трохи часу на роздуми".

***

Під час роботи над матеріалом Олексій все ж вирішив звільнитися з Укрзалізниці. Він пропрацював там близько року після звільнення зі служби – з серпня 2024 року до серпня 2025.

"Мені шкода йти із залізниці. Особливо маючи 19 років стажу за плечима, – каже Олексій. – Але, на жаль, державні компанії не можуть запропонувати конкурентну зарплату. А я прагну більшого".

Чоловік почав працювати у благодійному фонді Future for Ukraine, що займається протезуванням ветеранів, допомогою жінкам, постраждалим від сексуального насилля й дітям з аутизмом. Саме тут Олексію допомогли зробити протез для руки.

Олексій відповідає за розширення фонду. Шукає для нього приміщення у Миколаєві та Львові, перевіряє їх технічний стан. Зізнається, що й тут досвід залізниці стає у пригоді.

"Ця робота має більш гнучкий графік, я працюю віддалено і більшість питань можу вирішити телефоном, – розповідає Олексій. – Іноді їжджу у відрядження на день чи два, як раніше у рейси. Буває, за день проїду понад 1000 кілометрів, чим тобі не машиніст".

Матеріал створено LIGA.net за підтримки Фонду "Аскольд і Дір", що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту "Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії" за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю LIGA.net і не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.