Потяг кохання йде на схід. Як Краматорськ стає місцем сили для військових та їхніх рідних
Краматорськ оживає. Торік у місті було проблемою ближче до вечора знайти кафе, що працює, щоб повечеряти хоч чимось гарячим. Але зараз усе змінилося – за останні місяці багато магазинів і точок громадського харчування відновили роботу. Суші, паста з креветками, складні салати – все це тепер доступно.
Впадає в око й доглянутість міста. Чисті парки, охайні газони, кулясті крони кущів біля міського Палацу культури, розкішні клумби троянд, свіжа бруківка на набережній. І – пунктуальні тролейбуси. Разом з тим тут, як і раніше, небезпечно.
У Краматорську – це менше, ніж хвилина. Трапляється, що вибух ракети чути раніше, ніж сигнал тривоги. Від вокзалу до передової близько 30 км. І все ж таки місто розвивається. У чому секрет?
Якщо коротко: у коханні. Тут тил зустрічається з передовою. Дружини й матері приїжджають прямим потягом, їх чоловіки й сини можуть викроїти вільні день-два, щоб – у перервах між бойовими виходами – вирватися до Краматорська та провести час із коханими.
Вокзальний перон – місце максимальної концентрації позитивних емоцій. Обійми, поцілунки, слова любові й букети квітів. Деякі жінки приїжджають з маленькими дітьми, які одразу опиняються на руках у батьків у військовій формі. Репортаж LIGA.net – про місто побачень і про кохання під час війни.
У планах – виграти війну
Софія одягнена як для походу: сірі просторі джинси, черевики на високій шнурівці, безформний светр грубої в'язки. Перекинута через лікоть куртка у стилі "мілітарі". Багаж нехитрий: невеликий округлий рюкзачок. Вона їде на війну – відвідати свого нареченого, солдата ЗСУ. Ми виявилися сусідами по купе в поїзді Київ-Краматорськ.
На пероні Софія знайомить мене зі своїм нареченим Віталієм – артилеристом. Вони із Софією разом навчалися в університеті. Обом 21 рік. Віталій пішов добровольцем з початком повномасштабного вторгнення – у березні 2022 року.
– Він на війні, і спочатку ми спілкувалися уривками: короткі дзвінки, небагатослівні розмови. Не бачилися пів року, – згадує Софія. – А потім я приїхала до нього в Харківську область на кілька днів. І з того часу їжджу регулярно. Щоразу нам вдається провести разом день, іноді два. Вже й не згадаю, скільки зустрічей у нас було: Харків, Лозова, Дніпро…
Спочатку дівчина приховувала свої поїздки від батьків, боячись травмувати їх психологічно: дочка їде до друга на війну... Але це вже в минулому. Батьки, як виявилося, поставилися до цього спокійно.
– До "повномасштабки" ми будували плани – думали разом продовжити навчання за кордоном. Але зараз – які у мене плани? Виграти війну, повернутися з перемогою – після цих слів Віталій "красномовно" обіймає дівчину.
Настя, Влад і Єва
Владислав – солдат, Настя його дружина, Єва їхня донька двох із половиною років. Я зустрів їх у затишній піцерії Краматорська. Декілька років тому вони познайомилися в дитячому таборі, куди на літо влаштувалися вожатими, і їх поставили керувати одним загоном. А за півтора року у них народилася маленька Єва.
Настя родом з Донбасу, але одружена у Києві. Її чоловік Влад – корінний киянин, але воює на Донбасі, куди до нього приїжджають дружина з дочкою.
– Єва весь час питала: де тато, хочу тата, хочу до тата... І я подумала: а чому ні? Почала дізнаватися, як доїхати, де оселитися. Поговорила з чоловіком – він дуже здивувався й дуже зрадів, – згадує Настя.
Вона все зробила сама: знайшла в інтернеті і винайняла квартиру, взяла квиток на потяг, закупилася продуктами, приготувала розкішну вечерю і надіслала чоловікові СМС з адресою квартири в Краматорську, куди він має приїхати. І він приїхав прямо з фронту без пересадки. Пробув ніч, потім знову на війну, потім знову на ніч до сім'ї.
Цей приїзд Насті та Єви до Краматорська – вже п'ятий.
Як згадує сам Влад, його розповідь про домашню вечерю, про доньку й милу Настю просто потряс товаришів по службі. Так просто!
– Це не моя заслуга, це все Настя. Хлопці розповіли своїм дружинам і ті також почали приїжджати. До того ніхто й не думав, що так можна. Тепер уже доводиться черги дотримуватися: кому коли ночувати в Краматорську. Охочих багато, – посміхається Влад.
Додому в Краматорськ
Повномасштабне вторгнення 26-річна краматорчанка Аліна зустріла у Харкові, де перед тим закінчила інститут і працювала кухарем. Інтенсивність обстрілів міста змусила дівчину повернутися до рідного Краматорська, який тоді здавався безпечним.
Але незабаром і до Краматорська почало прилітати. Аліна виїхала до Німеччини, де за програмою біженців отримала допомогу, безплатне житло. Але… все більше сумувала за батьківщиною. Поруч було багато таких самих українських біженок-жінок, але не вистачало чоловічого спілкування. Як бути?
– Я зайшла на сайт знайомств, – розповідає Аліна. – У розділі "Познайомлюся з хлопцем" позначила побажання: "у Краматорську".
Доля розпорядилася несподівано: Аліна познайомилася з 38-річним Назаром з Івано-Франківська, який на тому ж сайті знайомств указав, що хоче познайомитися з дівчиною з Краматорська. Чому?
Тому що він – військовий, з 2015 року воює на Донбасі, а в рідному Прикарпатті буває лише під час відпусток. На момент "інтернет-знайомства" з Аліною Назар служив у Краматорську і дівчину шукав місцеву – щоб не лише переписуватись, а й спілкуватися під час зустрічі.
Як результат, Аліна покинула Німеччину і повернулася до Краматорська – не так додому, як заради Назара. Вже три місяці вони разом. Про весілля поки що не думали, але стосунки у них найсерйозніші.
– Назар сказав, якщо на фронті буде загострення і залишатися в Краматорську стане небезпечно – він відправить мене до своїх батьків до Івано-Франківська, – підсумовує Аліна.
Історія Аліни цікава оригінальним сюжетом. Але ж вона підтверджує тренд: до Краматорська повертаються жителі.
Прифронтова економіка
Краматорськ – досить велике місто Донбасу, до повномасштабного вторгнення його населення становило близько 250 000 осіб. Але з наближенням російських військ люди активно виїжджали – вглиб країни чи за кордон, – так що на літо минулого року в місті залишалося близько 50 000. Але сьогодні в Краматорську населення явно зростає.
"У порівнянні з тим, що було рік тому, у нас зараз просто вавилонське стовпотворіння", – сміючись, розповідає продавець зоомагазину, який нещодавно відновив свою роботу після тривалої перерви. На корм для тварин існує стійкий попит.
І все ж війна близько: рання комендантська година, заборона на продаж спиртного, у темний час не працює освітлення вулиць. Водночас один із бізнесів, що стабільно функціонує у місті, – подобова оренда квартир.
Магазини, що масово закрилися минулого року, відновлюють роботу, але далеко не всі: як і раніше не поспішають відкриватися салони весільних суконь, посуду, меблеві тощо. Однак з'явився і розвивається новий напрямок – магазини військової амуніції. На кількох центральних вулицях – у радіусі не більше кілометра – я нарахував сім "воєнторгів".
У місті багато доглянутих клумб. Для когось це привід для критики: невже за 30 км від фронту так важливо садити квіти та стригти газони, чи не краще б купити снаряди? Це питання я переадресував начальнику відділу військової адміністрації Краматорська Ігореві Єськову.
– Якщо комусь не подобаються квіти під час війни, то він точно не військовий. Жоден боєць не дорікнув міській владі за гарні парки. Краматорськ – це ще й про релаксацію. Солдат приїжджає з фронту на кілька годин, щоб просто годинку посидіти в парку на лавці, випити кави поруч із доглянутими квітниками, погодувати голубів. Він "перезавантажується", фронтовий жах відступає, життя продовжується, – каже Ігор Єськов.
За словами чиновника, гроші на озеленення – це виключно цільові кошти екологічного фонду, використовувати які на інші потреби законодавчо заборонено.
Проте, навіть за помітної активності у торгівлі та чіткому ритмі комунальних служб, робочих місць у місті не так багато. Зупинені заводи. І життя більшості городян теж поставлене якщо не "на паузу", то на "холості оберти".
Війна та кава
Особливий потяг бійців до гарної кави й десертів – шарм нинішньої війни.
– На "передку" ми аж ніяк не голодуємо, – розповідає сержант-розвідник Олександр із позивним "Мауглі". – Годують добре, але по-воєнному: каша з тушкованкою, макарони. Мало тобі тушкованки – відкривай ще банку, їх достатньо. Але хочеться згадати "запах" цивільного життя.
А ось розповідь Дениса, баристи у кав'ярні на вулиці Стуса:
– Я пам'ятаю хлопців минулої зими, коли була заруба під Бахмутом. Вони змінювалися після трьох днів у окопах під дощем. Приїжджали стомлені. Пальці збиті в кров, автомати в багнюці... Їх ставили біля колін, вони ковзали й падали на підлогу, а солдатам не було сил підняти. Просили лише каву. А поки чекали, засинали від утоми.
Але зараз усе інакше. "Мауглі" доєднується до розмови й пояснює:
– Візьмеш шматочок піци, покладеш на язик – і ніби повернувся до свого київського офісу. А капучино з намальованим на піні серцем, а шматочок тирамісу – це просто космос!
Кохання не лише у білому
Ще одна історія з поїзда Київ – Краматорськ. Нетвереза пасажирка своїми нескінченними монологами "за життя" не давала спокою попутникам – розповідала й розповідала про себе.
Звати Світлана, 38 років, явно хвора на алкоголізм. 15 років живе цивільним шлюбом із Сашком, який зараз воює. До нього вона й їде.
– Ми бухали по-чорному. Жили на 200 гривень на тиждень, які давала його мати. А потім він пішов на війну і кинув пити, бо йому там давали п* ди за бухалово. Добре йому. А я так довго трималася, купила квиток на цей поїзд і… зірвалася, напилась, с* ка така…, – голосила Світлана.
Вона то лаяла свого Сашка, то за секунду клялася йому в коханні – називала святим ангелом, а себе у сльозах просила прибити й викинути з поїзда.
З одного боку – п'яне марення. А з іншого – може це теж кохання? Кохання, воно ж не завжди в білому.
Варто сказати, що не всі дружини з легкістю відвідують своїх чоловіків на війні, багато хто боїться, що цілком зрозуміло. Можливо, і Світлані довелося горілкою залити свій страх їхати у бік війни. Але ж вона їде. Поїзд кохання йде за розкладом – іде на схід.
