Часи руйнівників стабільності. Як впливає на політику посилення глобального ревізіонізму

У сучасній історії важко знайти часи, коли б глобальну систему міжнародних відносин можна було б назвати стабільною, справедливою і прогнозованою. Відома максима "немає нічого більш сталого, ніж зміни" повною мірою відображає стан речей: прагнення до змін завжди було основною рушійною силою трансформацій світового устрою.

Воно цілком відповідає розумінню такого явища, як ревізіонізм, коли ревізіоністські держави діють більш потужно і цілеспрямовано у напрямку змін, ніж держави статус-кво, які намагаються зберегти поточний стан справ.

Проте ера ревізіонізму, яку ми спостерігаємо у реальному масштабі часу, є лише перехідним етапом між старим світовим ладом і новим біполярним світом, основні закони якого ще не писані.

Існує реальна загроза, що такими законами стануть право сильного, обмеження свободи вибору, примус до адаптації вигідних метрополіям суспільних норм і економічного укладу – своєрідний неоколоніалізм, тільки політичний, без фізичного захоплення земель і рабської експлуатації населення новітніх колоній.

Ревізіонізм, як і біполярність, не є новим феноменом, так само як і прагнення до лідерства. Ба більше, протягом осяжного історичного періоду навколо міжнародного олімпу завжди було достатньо кандидатів у "небожителі".

Американоцентричне десятиліття після розпаду СРСР, коли США виконували роль лідера одноосібно, виглядає відокремлено, хоча навіть тоді Китай і Росія вже готувалися кинути виклик світовому гегемону.

Ще у 1997 році від імені Росії та Китаю на адресу генерального секретаря ООН було надіслано текст "Спільної декларації щодо мультиполярного світу і встановлення нового міжнародного устрою" – одну з перших ластівок майбутньої грози.

Але тоді "союз ревізіоністів" був занадто слабким, щоб вимагати свій шмат світового пирога. США – держава статус-кво на той момент – цілком впевнено контролювала глобальні процеси, хоча для багатьох країн той час став "втраченим десятиліттям".

Нинішня ситуація разюче відрізняється від відносно стабільних для Заходу 1990-х.

Після чотирьох десятиліть економічного зростання сучасний Китай почуває себе незрівнянно впевненіше, ніж навіть СРСР часів Карибської кризи. Нова біполярність США – Китай, яка змінить стару США – СРСР, не копіює часи холодної війни.

Сучасний Китай – потужний політичний і економічний гравець, тому багатополярність є лише однією, але далеко не єдиною характеристикою нової реальності. Інша – це питання про можливість встановлення нового балансу сил, яке поки що відповіді немає.

Росія, яка ніколи не вміла і так і не навчилася створювати корисні продукти, вдалася до єдиного, що вона вміє – війни. Вона спромоглася втягнути у війну Білорусь і Північну Корею, ангажувати Іран, запропонувати Китаю партнерство, яке дозволяє йому легше протистояти спробам США залишитись лідером: дешева нафта в обмін на політичну й економічну підтримку. Коло ревізіоністів розширилося, у той час як табір держав статус-кво не збільшився.

Реалізм пояснює перманентну нестабільність світового устрою агресивною сутністю людини, яка трансформується у волю держав змінювати статус-кво силою. Тобто ревізіонізм у міжнародних відносинах присутній завжди, і питання не в тому, чи можливо запобігти конфліктам, радше варто говорити про час, коли вони виникнуть.

Світова система є досить інерційною, її зміни не відбуваються спонтанно, тому досить неочікувано виникає аналогія із законами механіки.

Перший закон Ньютона розкриває сутність глобальної (не)стабільності: якщо сума сил, що діють на тіло (світовий устрій), дорівнює нулю, тіло залишається в стані спокою або в стані рівномірного прямолінійного руху (зберігається статус-кво). Тобто якщо прагнення різних гравців до змін і протидія цим змінам взаємно компенсуються, світовий устрій залишається у спокої (тіло продовжуватиме цей рух, якщо на нього не діють сили, що змінюють цей стан). 

Другий закон Ньютона для міжнародних відносин можна сформулювати так: сила держави дорівнює добутку політичної волі діяти й обсягу наявних ресурсів, потрібних для досягнення мети цієї дії.

Третій закон великого англійця говорить, що кожна дія викликає протидію, і саме їх дисбаланс визначає напрямок руху, а баланс гарантуватиме збереження статус-кво.

Навіть така спрощена модель взаємодії держав у контексті формування міжнародного ладу дозволяє зрозуміти механізм дії та протидії краще, ніж штучно вигадані теорії зіткнення цивілізацій чи "пастки Фукідіда".

Війни у Вʼєтнамі, Кореї, Афганістані жодним чином не відповідали баченню виникнення війн внаслідок викликів, які держава, що зростає, кидає гегемону, що діє. Водночас всі вони були спробою створити вектор протидії силам, які прагнули змін статус-кво за допомогою ідеологічних або терористичних дій. Іншим важливим наслідком "механістичного" бачення процесу змін світового устрою є усвідомлення важливості колективних зусиль, вектори яких спрямованих в один і той самий бік.

Так само вигравати сучасні війни можна і потрібно шляхом асиметричних стратегій, які враховують технологічні зміни та трансформацію природи людини.

Коли людина прагне миру, а не влади – демони війни безсилі.