Обыкновенный тоталитаризм. Еще один взгляд на советское прошлое
Тоталітаризм — кепська штука. Він несе тотальне зубожіння, а разом з ним — повну втрату будь-яких прав та свобод. Щоправда, такий соціальний устрій підступний: його жертви часто навіть не усвідомлюють, яке зло чинить щодо них режим. Це чорні воронки, каральна психіатрія, євгенічні досліди, газові камери та інші бузувірства, яких зазнають одиниці. А ось обиватель — мовчить, бо благоденствує. От і виходить, що тоталітаризм — це завжди інші. Чи ні? Саме про це нова книжка історика Сергія Єкельчика «Повсякденний сталінізм: Київ та кияни після Великої війни».
Середньостатистичний мешканець нашої країни, який у свідомому віці застав Радянський Союз, щиро не може прийняти, що він народився і жив у тоталітарному світі. Повсякденний суспільний тиск вдало стирав межі особистостей, залучаючи їх до загального ритуального дійства. С. Єкельчик зосереджується на повоєнному часі не просто так. Партійні функціонери відчули загрозу від «отих двох років у Києві при німцях» і подвоїли чи навіть потроїли зусилля на ідеологічному фронті: весь час минав у демонстраціях, подяках і ретельному вивченні історії ВКП(б). Директорів заводів карали, якщо вони не відряджали людей на мітинги, а робітникам не видавали матеріали, змушуючи за кілька днів виконати та перевиконати місячний план; по суті, разом з постійним святкуванням насаджувалася ідея постійної роботи, адже головною чеснотою радянського громадянина була праця на благо вітчизни.
Особливу увагу автор приділяє процедурі виборів. С. Єкельчик демонструє, з якою фанатичністю людей змушували кидати до урн бюлетені з іменами правильних кандидатів (інших не пропонували). Імітуючи виборчий процес з неймовірною завзятістю, радянська влада скидалися на маніяка, що повсякчас вимагає від жертви запевнень у любові. І найдивніше — вона ці запевнення отримувала. Спорадичні протести, звісно ж, траплялися, але вони носили безсистемний і побутовий характер — мовляв, є чим зайнятися, окрім партійних зборів. А ось коли доходило до опору системі, бунтівників топили в крові.
Можливо, книга С. Єкельчика лякає навіть більше, ніж «Сад Гетсиманський» І. Багряного, головний герой якого боровся з системою. Для більшості «правильних» громадян країни совєтів тоталітаризм був затишним. Показово, скільки людей після звільнення Києва прагнули прочитати радянські газети: щоб не тільки дізнатися про події, які відбулися за останні два роки, а й ознайомитися з правильною їх інтерпретацією. Хоча формально книга С. Єкельчика охоплює конкретний період радянської історії, а саме сталінізм, описані автором моделі ритуальної взаємодії влади громадян пережили свого ідейного засновника й існували аж до розвалу Імперії. Помер тиран, але стоїть тюрма. Навіть перед самим розвалом СРСР звичайних громадян (навіть не правозахисників) могли арештовувати в кіно, перукарні чи туалеті за відсутність на робочому місці. Але це не викликало опору: якщо слухатися, усе буде гаразд.
Найстрашніше, що сьогодні ми бачимо, як зі старих практик дбайливо струшують пил, повертаючи їх у повсякденне життя. Привид бродить по Європі — привид сталінізму.
