Руины VS шанс на развитие: как спасать жизни и привлекать миллионы от медтуризма

Пандемія, з якою бореться світ, оголила усі проблеми, на які країни і їхні уряди не звертали належної уваги, і які тепер довелось вирішувати в екстреному режимі. В Україні одна з таких проблем – багаторічне затягування зі створенням власної системи трансплантації.

Адже коронавірус не зупинив розвиток всіх інших захворювань. Можна перенести відпустку і навіть чемпіонат з футболу, але не можна вмовити злоякісні клітини зробити паузу чи переконати організм, змучений повною непрацездатністю одного з органів, протягнути додаткові місяць-півтора.

На сьогодні у Міністерстві охорони здоров’я чекають розгляду понад 500 заявок від пацієнтів, які сподіваються потрапити до державної програми лікування за кордоном, до 99% з них – це ті, хто потребують трансплантації органів або кісткового мозку. За звичайних обставин щороку за цією програмою отримують лікування 350-400 наших співвітчизників. Проте пандемія порушила звичний плин речей - країни закрили свої кордони, а всі ресурси "внутрішньої" медицини спрямовано на боротьбу з новим вірусом.

І хоча в Україні навіть зараз, за відсутності системної трансплантології, є можливості для проведення подібних операцій і вони проводяться, усі ресурси все ще кинуті на боротьбу з коронавірусом. Це означає, що вже два місяці в Україні майже не проводиться планові операції, крім абсолютно невідкладних випадків, у яких йдеться про пряму загрозу життю пацієнта.

Проте, трансплантація - це і є порятунок життя, коли інших способів лікування вже не залишилось. У деяких пацієнтів, які чекають на пересадку, уже не залишається часу, на який може бути відкладено операцію. Особливо це стосується трансплантації кісткового мозку – тих випадків, коли пацієнт уже пройшов певні етапи лікування, хіміотерапію, і переривати процес не можна. До того ж, люди, яким показана трансплантація, належать до найвищої групи ризику щодо ускладнень у разі зараження COVID-19.

Якби зараз у державі трансплантація органів від неродинного донора працювала на систематичній основі, нам би, можливо, не довелось відкладати операції з пересадки. Україна має практично все для лідерських позицій у сфері трансплантації - талановитих фахівців, медичні заклади з усім необхідним устаткуванням, але не має головного – цілісної мережі, яка б поєднала усі ці розрізнені елементи в єдиний злагоджений механізм з повним безперервним ланцюжком.

Однак, є й хороші новини. Робота над створенням цієї мережі не зупинилась навіть під час карантину. Триває впровадження ЄДІСТ (Єдина інформаційна система трансплантації) - тієї самої бази даних, що міститиме повну інформацію про появу того чи іншого донорського матеріалу у лікарнях усіх рівнів та про потреби в цих донорських матеріалах медцентрів, які безпосередньо проводитимуть операції з пересадки.

Власне, саме до готовності цієї бази прив’язано запуск у дію закону про трансплантацію, який, нагадаю, було ухвалено торік, але цілком логічно відтерміновано до того часу, коли буде готова і запрацює ЄДІСТ.

ЄДІСТ, за цим документом, має бути запущена не пізніше 1 січня 2021 року, цієї весни вона розпочала роботу в тестовому режимі.

Більш того, ми бачимо, що ситуація з COVІD-19 привернула увагу до проблем української медицини. Зокрема, змінами до держбюджету на 2020 рік було суттєво збільшено фінансування окремих напрямів медицини, як-от екстрена медицина. Кожен з цих напрямів уже багато років занедбаний, і нинішня ситуація наочно показала, до чого призводить хронічне недофінансування. Тому є надія, що у спадок від пандемії медичні заклади отримають оновлення технічної бази, поліпшення умов роботи лікарів та підвищення рівня оплати праці.

Що ж до конкретно трансплантації, то ми маємо унікальну ситуацію, коли пандемія поставила всі країни в рівні умови, а вітчизняні медзаклади, особливо реанімаційні відділення, вперше за багато років можуть бути модернізовані.

Для України буде величезною і трагічною помилкою змарнувати можливість, що зараз склалась для створення власної системи трансплантації. З урахуванням того, що вартість подібних операцій у нашій державі у 5-10 разів нижча, ніж в інших країнах світу, а потенціал галузі – величезний, ми маємо унікальний шанс стати країною, що не лише рятуватиме життя власних громадян, які потребують трансплантації, а й отримуватиме мільйонні надходження від в’їзного медичного туризму.

Чи скористаємось ми цим шансом? Наш хід.