Новая книга | Путь к несвободе: почему Путин выбрал империю вместо интеграции. Рассказывает Тим Снайдер

На початку жовтня, у видавництві Човен побачить світ книга Тімоті Снайдера "Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка" про глобальні політичні виклики останнього десятиліття.

Снайдер – професор Єльського університету, фахівець з історії Східної Європи ХХ століття, зокрема історій України, Польщі, Росії. Дослідник націоналізму, тоталітаризму та Голокосту.

"Шлях до несвободи" – одна із найважливіших для українського читача книг інтелектуала. В ній він аналізує складні та драматичні трансформації в Росії, Україні, Європі та США від 2011-го до 2016 року.

Серед головних подій – російські протести на Болотній площі в Москві, Революція Гідності в Україні, анексія Криму та вторгнення Росії на Донбас, криза біженців, Брекзит і перемога Дональда Трампа на президентських виборах у США.

Снайдер не лише ставить питання про те, чому ж ідея "кінця історії" була помилковою. Він доводить, як закладена в "кінець історії" неуникність, думка про те, що "ідеї не мають значення", могла докластися до створення сучасного політичного клімату.

LIGA.net публікує фрагмент розділу книги Снайдера "Інтеграція чи імперія".

<…>

Росія за Путіна не змогла створити стабільної держави з принципом передавання влади та верховенством права.

Оскільки невдачу варто було змалювати як успіх, Росії довелося заявляти, що це вона є прикладом для Європи, а не навпаки.

Для цього потрібно було окреслити успіх не в термінах заможності та свободи, а в термінах сексуальності та культури.

Європейський Союз (і США) необхідно було змалювати як загрози не тому, що вони щось робили, а через цінності, які вони начебто репрезентували. Коли 2012 року Путін знову став президентом, то здійснив цей маневр вражаюче проворно.

До 2012 року російські лідери схвально відгукувалися про європейську інтеграцію. Єльцин (принаймні риторично) вважав Європу взірцем.

Путін описував розширення ЄС до російського кордону як можливість розширити співпрацю. Він зовсім не змальовував розширення НАТО на схід 1999 року як загрозу.

Натомість намагався залучити США та НАТО до співпраці з Росією, аби розв’язати безпекові проблеми, які видавалися йому спільними.

Після того, як 2001 року США пережили напад терористів-­ісламістів, Путін запропонував співпрацю з НАТО на сусідніх з Росією територіях.

Розширення Європейського Союзу 2004 року Путін також не виставляв як загрозу. Навпаки, тоді він схвально відгукувався про майбутнє членство України в ЄС.

У 2008 році Путін відвідав саміт НАТО в Бухаресті. У 2009 році Медведєв дозволив американському літакові перетнути повітряний простір Росії, щоб забезпечити війська в Афганістані.

У 2010 році російський посол до НАТО, радикальний націоналіст Дмитро Рогозін, висловив занепокоєння, що війська НАТО можуть покинути Афганістан. Рогозін скаржився на брак бойового духу й "капітуляційні настрої" в НАТО. Йому хотілося бачити війська НАТО біля російського кордону.

Упродовж 2011 року центральною темою російської зовнішньої політики зовсім не було твердження, що ЄС і США становлять загрозу.

Радше, що вони повинні співпрацювати з Росією на рівних. Однак упродовж десятиліття 2000­-х років Росія втратила можливість створити державу, яка могла би бути рівною.

У Росії не відбулося демократичних змін у виконавчій владі. Те, що в 1990-­х було олігархією кланів-суперників, перетворилося на клептократію, за якої держава сама стала єдиним олігархічним кланом.

Замість монополізувати закон, російська держава під керівництвом Путіна монополізувала право на корупцію. Без сумніву, у 2000­-х, завдяки експорту газу та нафти держава забезпечувала власним громадянам деяку стабільність. Однак обіцянки соціальних покращень для більшості російського населення не справдилися.

Росіян і росіянок, які створювали бізнеси, могли арештувати (і дуже часто арештовували) будь-коли за будь-які уявні порушення закону.

У питаннях війни та миру Москва також поводилася так, що європейцям стало тільки складніше бачити в ній партнерку.

У квітні 2017 року Естонія кілька тижнів не могла нормально функціонувати через серйозну кібератаку. Хоча на той час подія радше спантеличувала, а потім стало зрозуміло, що це перший залп у російській кібервійні проти Європи та Сполучених Штатів. 

У серпні 2008 року Росія напала на свою сусідку Грузію й окупувала частину її територій. Конвенційний напад доповнили кібератаки: президент Грузії втратив контроль над власним сайтом, грузинські новинні агенції стали жертвами хакерських атак, і більшість інтернет­-трафіку країни заблокували.

Росія напала на Грузію, щоб унеможливити європейську інтеграцію для своєї сусідки, але фактично відмовила у праві на таку інтеграцію собі.

До 2010-­х олігархія зробила реформи в Російській Федерації не лише неможливими — немислимими. Коли Путін 2010 року писав для німецької преси, то намагався всидіти на двох стільцях, запевняючи, що ЄС повинен інтегрувати Росію та не чекати від неї змін.

І оскільки Російська Федерація, стверджував Путін, не може діяти відповідно до європейських принципів, Європі варто про ці принципи забути. Путін починав унаявнювати зворотну інтеграцію, у процесі якої європейські країни уподібняться Росії: а це означало б кінець ЄС.

Найважливішою відмінністю між Європою інтеграції і Європою імперії було ставлення до закону. Щодо цього Путін притримувався думки філософа Ільїна: рання віра в закон перетворилася на підтримку "патріотичного" беззаконня. Перед революцією в Росії молодий Ільїн був глибоко стурбований проблемою духу законів. Він вірив, що Росії потрібно неухильно дотримуватися його, але не знав як.

Через сто років нудний ЄС розв’язав цю проблему. Виснажливий процес приєднання до Європейського Союзу передбачав імпорт духу законів. 

Європейська інтеграція була способом транспортувати верховенство права з тих місць, де воно функціонувало краще, туди, де воно функціонувало гірше. У 1990­-х роках завдяки угодам про асоціацію між ЄС і країнами, які прагнули членства, ті вступали в правові відносини, які передбачали імпліцитну обіцянку ще глибших правових відносин (тобто повного членства). Перспектива майбутнього членства конкретизувала переваги верховенства права у зрозумілий окремим громадянам спосіб.

Зрілий Ільїн відкинув ідею верховенства права, обравши натомість фашистську сваволю — "произвол".

Позбувшись надій, що в Росії можливе правове врядування, він змалював беззаконня ("произвол") так, наче це була патріотична чеснота. Путін пішов тим самим шляхом, цитуючи Ільїна як авторитетне джерело. У 2000 році, коли він уперше балотувався на президентський пост, то говорив про потребу в "диктатурі закону". Ці дві концепції суперечили одна одній, тож однієї довелось позбутися.

Балотуючись на президентський пост 2012 року, Путін відкинув ідею європейської Росії, тож дозволив собі ігнорувати зовнішні стимули, які підштовхували до верховенства права. Натомість "произвол" почав змальовувати як рятівний патріотизм.

Концепт, яким росіяни послуговуються тепер — "беспредел" — безмежжя, брак кордонів, можливість лідера робити все, що заманеться. Це слово з’явилося із кримінального жаргону.

За цією логікою Путін був не державцем­-невдахою, а національним рятівником. Те, що ЄС міг би описати як провали в урядуванні, тепер переживали як розквіт російської  цнотливості.

Між імперією та інтеграцією Путін обрав імперію

У 2011­-му та 2012 році він пояснив, що, мовляв, якщо ЄС не хоче пристати на російську пропозицію інтегрувати Росію, та допоможе Європі стати більш "євразійською", схожою на себе.

Першого січня 2010 року постав Євразійський митний союз: об’єднання сусідніх пострадянських диктатур Білорусі та Казахстану з Росією, де Путін тоді був прем’єр-міністром. Як кандидат у президенти 2011-­го і на початку 2012 року Путін запропонував більш амбітний Євразійський Союз, альтернативу Євросоюзові.

До Євразійського Союзу мали б увійти члени Євросоюзу, послабивши останній. Путін описав ідею євразійства як початок нової ідеології і геополітики для всього світу.

Путін оголосив про початок нового грандіозного проекту Євразії в газеті "Известия" 3 жовтня 2011 року. Відповідно до його задуму, Росія мала б залучати країни, які були перспективними членами Євросоюзу (і, в майбутньому, країни, які покидали б Євросоюз, призвівши до його розпаду).

Це означало теперішні й майбутні диктатури. Двадцять третього січня 2012 року на сторінках "Независимой газеты", цитуючи Ільїна, Путін стверджував, що інтеграція ґрунтувалася не на спільних здобутках (як те робив Євросоюз), а на так званій цивілізації. Відповідно до Путінової логіки, верховенство права перестало бути спільним прагненням і перетворилося на аспект чужорідної західної цивілізації.

Інтеграція по­-путінськи означала не спільну роботу з іншими, а звеличування себе. Вона означала не дії, а буття. Не було потреби робити Росію більш європейською. Це Європі варто було стати схожою на Росію.

Звісно, для Європейського Союзу стати схожим на Росію — означало зникнути. У третій статті, у "Московских новостях", датованій 27 лютого 2012 року, Путін дійшов саме цього висновку.

Росія ніколи не могла стати членом Європейського Союзу через її "унікальне місце на світовій політичній карті, її роль в історії і розвитку цивілізації". Отже, Євразія "інтегрує" своїх майбутніх членів без жодних неприємних ускладнень, яких вимагає Європейський Союз.

Жодному диктаторові не доведеться зректись; не потрібно буде проводити жодних вільних виборів; не потрібно буде дотримуватися жодних законів.

Євразія була зіпсутою системою, покликаною зупинити країни, які могли б захотіти вступити до ЄС, і не дозволити суспільствам думати, що таке взагалі можливо.

У довготерміновій перспективі, пояснив Путін, Євразія перевершить Євросоюз, створивши більший Союз Європи, "простір" між Атлантичним та Тихим океанами, "від Лісабона до Владивостока". Не долучитися до Євразії, стверджував Путін, означало "підтримувати сепаратизм у якнайширшому сенсі слова"

У 2011-­му та 2012 році, як кандидат у президенти, Путін пообіцяв звільнити Росію від загальних стандартів і поширити російські особливості на інших.

Якщо Росію можна було змалювати як незаймане джерело цивілізаційних цінностей, які втратили інші, то питання реформування російської клептократії вже не мали значення. Росію, маяк для інших, варто було не змінювати, а звеличувати.

Путін діяв відповідно до власних слів і унеможливив європейську інтеграцію для власних громадян. Спосіб, у який Путін отримав пост президента, зробив його євразійський шлях незворотним.

Заперечення демократичних процедур у 2011­-му та 2012 році зневажило базові критерії, необхідні, щоб претендувати на членство в ЄС. А насильницькі розгони учасників та учасниць вуличних протестів і звинувачення їх у тому, що вони — "європейські агенти", прирівняло Європейський Союз до ворога.

Росія не мала вартого довіри принципу передачі влади, майбутнє російської державності було непевним, але цього не можна було говорити вголос.

Путін міг контролювати країну, але не міг реформувати її. Тож внутрішню політику довелося замінити зовнішньою, а в дипломатії наголошувати на питаннях культури, а не на питаннях безпеки. Внаслідок цього почався експорт російського хаосу, що супроводжувався розмовами про російський порядок, і поширення дезінтеграції в ім’я інтеграції.

Після президентської інавгурації у травні 2012 року, Путін змалював Євразію як інструмент, що допоможе розвалити ЄС. Це спростило би світовий порядок і дало б імперіям змогу змагатися за території.

Чорну діру в центрі цієї системи неможливо було заповнити. Але ця чорна діра могла притягнути своїх сусідів. На інавгурації Путін запропонував, щоб Росія стала "лідером і центром тяжіння для всієї Євразії".

У грудні, звертаючись до парламенту, він заговорив про прийдешню катастрофу, з якої розпочнеться нова ера колоніальних воєн за ресурси. У таку мить пропонувати реформи чи уявляти прогрес — легковажно. А впродовж цього постійного надзвичайного стану, заявив Путін, Росія покладатиметься на вроджений геній "великих російських просторів".

Найразючішим моментом цього послання було навіть не покликання на "великі простори", концепт, запозичений у нацистського теоретика права Карла Шмітта. Використавши дивне слово "пасіонарність", Путін звернувся до особливої російської здатності процвітати серед глобального хаосу.

Така "пасіонарність", на думку Путіна, мала б визначати, хто "стане провідником, а хто залишиться аутсайдером і неуникно втратить незалежність".

<…>