16.03.2019, 12:25

Живой товар: заложники как фактор государственной политики

Живой товар: заложники как фактор государственной политики
доктор юридичних наук, професор, науковий консультант адвокатського об’єднання Barristers

Борис Бабин сомневается, что при нынешнем подходе к освобождению взятых Россией в заложники граждан Украины государство способно добиться успеха (укр)

Сумне п’ятиріччя конфлікту призвичаїло нас до слів «політв’язні» та «заручники». Але загальновідомість проблеми не означає зрозумілості її вирішення, хоча певні практики у суспільстві та в публічному управлінні вже склалися, і часто така діяльність стає, на жаль карго-культом чи ерзацем радянської міфології.

Бо саме для соціалістичної пропаганди, як повивальної бабки нинішніх публічно-інформаційних дій більшості політичних структур України, властиво накопичування пантеонів героїв із формуванням навколо них релігійного, замішаного, якщо не на вірі, то на владній проповіді та суспільній звичці поклоніння.

Персоналії святців радянських часів були, як правило, героїчно померлими, їх переліки складалися та оновлювалися десь дуже далеко від реального життя, а потім безапеляційно спускалися для організованого жалю та шанування до грішних громадян. Анекдотична історія про долі справжніх «героїчно загиблих панфіловців», виявлених згодом живими, але в дуже різних негероїчних місцях та ситуаціях, підтверджує вірність пропагандистського підходу до героїзації лише тих, хто вже гарантовано не з нами. Бо якщо вони з нами – то ж й рота зможуть відкрити чи щось вчинити «неканонічне».

Примітно, що якісь зміни з тих часів відбулися. Сучасне інформаційне та вкрай цинічне суспільство вже не задовольниш оповідями про вічно молодих та давно загиблих піонерів, бо лайки та репости така історія набере максимум один раз. Ми потребуємо на розвиток трагедії онлайн, із гострими подробицями. Тому герой має бути живим, страждати та потерпати зараз, але при цьому гарантовано бути не з нами, і якщо хтось таким героєм стає, то включаються застарілі, іржаві але поки незамінні механізми «суспільного інформування». Вірніше, якщо когось таким героєм хтось призначить.

І це сьогодні дуже добре працює. Бо впевнений, що пересічний посполитий не зможе сьогодні без Гуглу назвати десять прізвищ загиблих Небесної сотні, чи п’ять прізвищ справжніх героїв україно-російської війни, що зі зброєю в руках нанесли ворогові значних втрат. Якщо вітчизняного споживача інформаційного порядку денного запитати про героїв сучасності – він назве інші прізвища та згадає про голодування та про паперові кораблики.

То виникає питання – кому це потрібно. Звісно що масове використання заручників у пропаганді не йде на користь ані самим ув’язненим, ані їх близьким. Адже їх справжні інтереси полягають у мінімізації шкоди заручнику, пришвидшенні його звільнення та отриманні матеріальної та моральної підтримки.

Специфіка ж влади та суспільства імперії, яка веде з нами війну на знищення, є такими, що публічність та зірковий характер бранця аж ніяк не нададуть йому там додаткових гарантій здоров’я, більш гуманного ставлення чи скорішого звільнення. Скоріш навпаки, медійно висвітлений бранець стає важливим ресурсом, вкрай цінним живим товаром, та вартість його обміну зростає в рази. І ми самі цьому максимально сприяємо через медійну «канонізацію» захоплених росіянами осіб.

Та усі ми прекрасно розуміємо, що лише обмін є єдиним практично можливим шляхом звільнення заручників. Тому чим більш публічно відомим стає бранець,тим меншають реальні шляхи допомогти йому. Звісно що ніякої додаткової матеріальної підтримки від такої популяризації ані заручники ані їх родини не отримують. Зібрані через медійність кошти та засоби дуже часто не доходять до заручників. І зовсім не тому що їх збирають нечесні люди (на відміну від державної грошової «допомоги політв’язням» ці кошти доволі прозорі), а тому що шляхи отримання такої допомоги під контролем РФ вкрай обмежені. Крім того, упевнений, що суспільний ресурс, який би концентрувався на такі заходи без зайвого розголосу, був би співставним.

Отже, медійне, пропагандистське висвітлювання проблеми бранців не йде їм на користь. То може воно слугує інтересам суспільства чи потребам держави в умовах агресії? Боюся що абсолютно ні. Специфіка заручника як раз перебуває в його безпорадності, безсиллі, неможливості вплинути на ситуацію з боку суспільних та владних інститутів не інакше як через переговори, власні поступки, заклики до милості утримувачів бранців. І саме така позиція транслюється в Україні для внутрішнього споживання та навіть масово виноситься на міжнародний рівень.

Нас вже п’ять років послідовно виховують на прикладах всемогутності ворога; нас призвичаюють до того, що ключовим шляхом взаємодії з агресором є …переговори про звільнення бранців, що мають сенс якісь спроби достукатись до людяності осіб, які математично та іноді навіть публічно розраховують витрати на вбивства мільйонів українців після повної окупації нашої держави. Звісно, що найбільш небезпечним стало послідовне запровадження такого наративу власного «невиправного безсилля» та олюднення ворога у порядок денний Збройних сил, особливо після листопада 2018 р. Ну й анекдотична, озвучувана МЗС УРСР як мантра, «причина» збереження в умовах війни дипзносин з РФ нібито задля «допомоги бранцям Кремля» за п’ять років вже мабуть вже не дивує нікого з наших міжнародних партнерів.

Звісно, що жодна цивілізована країна світу не може підтримувати захоплення заручників; зрозуміло, що засудження, зокрема й письмове, таких дій агресора з боку світової спільноти та міжнародних структур нам гарантовано та є «легкою перемогою». Але що нам дає такий «успіх» та чи змінить постійне апелювання Україною до питання бранців прагматичне ставлення до Росії, сформоване в європейських та тим більше інших столицях? Особливо зважаючи на практику значно масовішого та жорсткішого, порівняно із росіянами, поводження у багатьох не дуже цивілізованих, але вкрай стратегічно потрібних США та Європі державах із ворогами режиму, з нелояльним населенням чи з громадянами ворожої країни.

Наприклад, черговий «результат» розігрування карти заручників маємо наразі, коли три захоплених екіпажі кораблів ВМС були оцінені країнами Європи у 8 (вісім) представників збройних формувань РФ, включених до санкційного списку. Ну й звісно бранці як зірки пропаганди вкрай вигідні ворогу й поза інформаційною війною. Бо він активно використовує «переговорні процеси» про їх звільнення для легалізації в Україні та для світової спільноти власного порядку денного, та навіть звільняє низку «зіркових» в’язнів – виключно для реалізації власних точкових завдань в українській політиці.

Що можна змінити у ставленні до українських в’язнів в РФ? По-перше слід повністю припинити виконання вітчизняними посадовими особами у цій сфері політико-пропагандистських та журналістських функцій, а також власний самопіар на горі заручників. Всі необхідні процеси – пропозиції обміну, збір та надання гуманітарної допомоги, залучення представників міжнародних організацій, скарги до міжнародних правових інстанцій не мають та не можуть бути публічними за визначенням. Якщо прикладом хтось с посадовців щоночі молиться за звільнення бранців чи пропонує себе агресорові замість підлеглих у полон – це слід робити не перед камерами телеканалів.

Саме процеси, що розвивалися не публічно, іноді приводять до практичних результатів - таких як нещодавня видача на підконтрольну територію ув’язнених з тюрем «ДНР/ЛНР»

Зрозуміло що це не заборониш «авторитетним правозахисникам», які за роки війни освоїли на політв’язнях непогані капітали. Але в рамках держапарату такі самообмеження мають бути запроваджені примусово та негайно, включно з забороною організації всіляких масово-медійних акцій «підтримки в’язнів», що часто формуються в гірших традиціях соцреалізму.

І до речі, саме певні процеси, що розвивалися не публічно, іноді приводять до практичних результатів (таких як нещодавня видача на підконтрольну територію ув’язнених з тюрем «ДНР/ЛНР»).

А також слід один раз та назавжди визначитися - які саме якості громадянина України, що перебуває у місцях несвободи в РФ та на окупованих РФ територіях, роблять з цієї людини заручника, за свободу та захист якого слід витрачати значний та спеціальний ресурс. Якщо це грубі порушення його прав – то усі десятки тисяч громадян України в тюрмах РФ, окупованих Донбасу та Криму мають практично однакові проблеми із цим.

Якщо ж це «громадянська та політична» позиція ув’язненої особи (як нам каже сформоване у 2018 р. поспіхом законодавство про заручників) – то хотілося б встановленої нормативно конкретики. Бо на сьогодні у нас оголошено політв’язнями людей, що добровільно прибували на непідконтрольну Україні територію для відвідин родини (інші члени якої, наприклад, як службові особи, плідно попрацювали на окупантів), або узагалі – для зустрічі з дівчиною чи бізнес-партнерами.

У нас є військовослужбовці, що здалися ворогові, не застосовуючи зброю, не знищуючи відповідні записи та відомості, разом із довіреним їм цінним військовим майном у полон, і є, наприклад, люди репресовані РФ виключно за власні релігійні погляди. Таку діяльність важко розглядати як «громадянську» чи «політичну».

Якщо ж статус заручника має бути зумовленим якимись вимогами РФ – то як правило окупантами публічних вимог не висувається. Єдиними відомими мені бранцями, утримуючи яких держава-агресор публічно, через власних посадових осіб вимагала від України конкретні речі, були рибалки – члени екіпажу «0041». І до речі як раз їх ми офіційно та категорично відмовилися вважати заручниками/бранцями Кремля.

Інше питання, яке ми ніяк не можемо визначити для себе - це особи, уповноважені на переговори. Вже зрозуміло, що РФ не буде вести ніяких розмов на результат з представниками української влади, поки така влада буде українською. Це нормально і це слід прийняти, а не бігати по міжнародним майданчикам та по воркутинській тундрі, хапаючи російських вертухаїв за рукава.

Для відповідних конфіденційних переговорів можуть залучатися виключно нейтральні та неполітичні особи, і якщо ми цим питанням за п’ять років ми всерйоз не зайнялися, то не слід дивуватися (особливо публічно) тому що у росіян вже є чимало таких «нейтральних та неполітичних осіб». Так, влада РФ у цій сфері буде робити провокації та вирішувати власні завдання. Це природно та не має нікого дивувати. Але чим більше надалі ми будемо займатися безвідповідальним піаром та політиканством щодо заручників – тим успішніше у агресора будуть реалізовуватися їх плани.

Окремим питанням є «обмінний фонд», бо тут ми, здається, робимо максимальну кількість помилок з можливих, будучи нерішучими там, де маємо демонструвати непохитну волю, та навпаки, публічно демонструючи замість показного гуманізму дріб’язкову помсту рядовим чи лейтенантам за дії їх найвищого командування.

По-перше, в умовах відсутності (за п’ять років!!!) чітко визначеної кримінальної політики стосовно колаборантів та кваліфікації дій на окупованих територіях, ми так й не отримали великої кількості осіб із процесуальним статусом в українських СІЗО, які могли б цікавити РФ. Маємо на жаль лише очевидні корупційні ризики (якщо хтось наївно думає що виявлених колаборантів на підконтрольній території масово не «обілечують» то нехай подивиться пару відео Бігуса) та негласне правило, за яким наявність чи відсутність небезпеки від співпраці з окупаційною владою РФ в Криму для українських правоохоронців визначає національність колаборанта.

В умовах відсутності (за п’ять років!) чітко визначеної кримінальної політики стосовно колаборантів та кваліфікації дій на окупованих територіях, ми так й не отримали великої кількості осіб із процесуальним статусом в українських СІЗО, які могли б цікавити РФ

По-друге, не маючи (знов-таки за п’ять років в умовах війни!!!) великої кількості таких притягнутих до відповідальності чи засуджених осіб, ми примудряємося робити з тими, кого маємо, все не так як треба, починаючи від іноді ідіотських кваліфікацій вчинених ними злочинів, до випадків загибелі учасників збройних формувань ворога в українських місцях несвободи «від закручування лампочки».

Ну й звісно ми нікого з утримуваних громадян РФ не визнали військовополоненими та не застосували до них норм міжнародного гуманітарного права – але чомусь вимагаємо зробити це від РФ. Не думаючи про те, що зміна керівництва цієї країни на трохи менш упороте означатиме величезну кількість не фейкових як наразі, а об’єктивних вимог до нас щодо дотримання правил ведення війни. А окремі факти затримань через криворукість та процесуальні ляпи виконавців загалом перетворюються у жахливі оповіді ворожої пропаганди про «таємні тюрми» та «ескадрони смерті».

Окремою сумною історією є роль омбудсменів у питанні заручників. Шкода, що нічого кращого ніж омбудсмен-політик у тандем для «генерал-лейтенанта з прав людини», якою є в РФ пані Москалькова, ми не придумали. Не визначено й ніякої модальності нашого ставлення до «омбудсменів», призначених РФ для окупованого Криму та Донбасу. Ні, ми звісно також призначили представника пані Денісової в АРК, але займається він, як можна побачити з публічних заяв, насамперед питаннями пришвидшення процедур переклеювання фотокарток у паспорти. Що ж, doing business це звісно добре, але як нам тепер та з ким будувати мережу квазіофіційних правозахисних контактів на горизонтальному рівні?

Звісно в ідеальному світі апарат нашого омбудсмена мав би ініціативно та масово опікуватися питаннями «обмінного фонду» в українських місцях несвободи, станом їх безпеки та здоров’я, контактами з родинами, мав би пропагувати владу України як гуманну та таку, що поважає права людини навіть якщо це ворог держави.

Звісно без заяв про те що хтось не буде оперуватися поки росіяне когось не прооперують. Та без гибелі росіян від закручування лампочок. Зрозуміло що така робота відповідає саме завданням омбудсмена а не прагненням виборців, вона медійно та партійно «нецікава». Тому на жаль нам слід думати хто буде нею займатися замість «омбудсмена-за-квотою» перед парламентськими виборами (і, на превеликий жаль, після них також).

Отже у вищеописаній ситуації є багато сумного, але є й віконце можливостей для посадовців та структур громадського суспільства. Якщо хтось в Україні нарешті почне займатися питанням бранців так як це роблять цивілізовані держави світу – то він може досягти значних успіхів. Особливо на фоні нинішньої трагікомедії що не може за пятиріччя добігти й антракту.

Статьи, публикуемые в разделе "Мнения", отражают точку зрения автора и могут не совпадать с позицией редакции LIGA.net
Отправить:
Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Реклама
Реклама
Популярное
Реклама
Реклама
Реклама
Загрузка...