Путин и его пропаганда, или Новые границы идентичности украинцев
Якби граф Ян Потоцький (1761 – 1815 рр. - роки життя) довідався, що саме його колись назвуть людиною, яка "сконструювала" українську ідентичність, він був гранично здивований. Ще більше його здивувало б твердження, що, назвавши українців окремим народом, він нібито здійснив якийсь етно-гео-політичний переворот. Адже це була констатація очевидного (принаймні – з перспективи освіченого поляка XVIII ст.) факту: використання співзвучних самоназв (русини, малороси, русскіє) та приналежність до православ’я не робило українців та росіян "одним народом". Ніяких далекосяжних політичних висновків з цього граф у своїх творах не робив (хоча, можливо, підтекстно "підрозумівав").
До фокусу уваги авторів сучасних російських конспірологічних "досліджень" на кшталт "Кто и зачем придумал украинцев" Потоцький потрапив тільки і виключно тому, що одним з перших вжив етнонім "українці" ("Ukrainiens", граф писав французькою, польську він знав погано).
Дивно, що автори цієї макулатури не згадують про той факт, що в молодості подільський дідич Потоцький служив в австрійській армії – адже це так гарно лягало б в більш традиційний і звичний концепт "украинцев выдумал австрийский Генштаб".
Натомість, найбільш хворобливо налаштовані з них, знаходять сліди "антирусского сговора" у тому, що перший том праці Потоцького "Історичні та географічні матеріали про Скіфію, Сарматію та слов'ян" (де українці й були названі українцями) було опубліковано у Брауншвейгу, в прапорі якого – жовта і синя барви…
Те, що Путін довідався про існування графа Потоцького саме з такого роду "історичних досліджень", свідчить і загальний контекст, в якому він розвинув свою думку про "батьків української ідентичності".
Конспірологи, як правило, "в комплекті" з Яном Потоцьким, згадують Тадеуша Чацького (1765 – 1813), автора публікації ""Про назву "Україна" і зародження козацтва"". Чацький припускав можливість неслов’янського походження українців. І саме з цим постулатом "полемізував" 19 грудня російський президент ("были другие польские исследования, которые вообще отнесли украинцев, даже вычеркнули их из числа славян… Но это все – полная ерунда, а мы должны знать истину").
Власне "джерелознавчий" розбір тирад Путіна не є аж таким цікавим – вкотре підтверджено припущення, що російська верхівка радісно споживає продукти власної пропаганди.
Немає сенсації і в тому, що не лише актуальну навколишню дійсність, але й історичні події російський лідер сприймає/інтерпретує як поле, на якому здійснюються певні "спецоперації". Щодо конкретного випадку, то очевидно: він щиро вважає, що поява української ідентичності – наслідок такої "операції", здійсненної у ХІХ-му столітті польською аристократією та масонерією. Ця "візія" не є ані новою, ані оригінальною (буквально пару місяців тому в Одесі був скандал, у зв’язку з тим, що викладач історії одного з ВУЗів "пропагував" таке бачення української історії студентам).
Проте до путінських тирад варто поставитись серйозно, оскільки саме вони позначають максимальні "межі" російської експансії. Йдеться не про конкретні адміністративні одиниці, створення "коридорів" (До Криму чи Придністров’я), "Україну по Дніпру" і т.п. Справжній "вододіл" проходить саме між особами з чіткою національною самосвідомістю і тими, кого можна переконати/на кого можна впливати сміхотворною еквілібристикою про "триединый народ", "выдумки австрийского Генштаба" и "интриги польских масонов". Росія готова (принаймні – так це виглядає) зупинитися тільки там, де у більшості населення є сформована українська ідентичність.
Питання, де конкретно пролягатиме цей кордон – залишається відкритим. Адже латентну пропаганду "одного народа" у вигляді серіалу "Свати" дивляться в Харкові та Ужгороді, в Києві і Одесі. А в "історичному екскурсі" цьогорічної промови Президента України з Нагоди Дня Незалежності вперше з 1992-го року не було згадано про жоден з епізодів історичного протистояння з Росією…
