Шоу Путина и Макрона: встреча в Бергансоне и выводы для Украины
На фоні традиційного серпневого політичного затишшя зустріч лідерів Франції і РФ на побережжі Середземного моря мала в будь-якому випадку стати об’єктом підвищеної уваги і обговорення. Проте переговори 19 серпня в Брегансоні перевершили всі очікування. Здавалося, що риторика і уява Еманюеля Макрона не знала своїх меж – лідер Франції говорив про нові можливості і перспективи в взаємодії Європи із РФ. І лише питання журналістів змушували французького керманича неохоче згадувати про суперечності, які на сьогодні все таки розділяють Європу і Росію. Перш за все про українсько-російський конфлікт, який Еманюель Макрон відмовлявся називати інакше як «українська криза». Що стояло за відповідною риторикою і чого хоче досягнути президент Франції?
1. Вибудовування відносин довіри. Схоже на те, що президент Франції хоче вибудувати відносини довіри із своїм російським візаві. Власне для цього і народилася ідея запросили Володимира Путіна в літню резиденцію французьких президентів та іще і напередодні саміту G7, який пройде в Біаріцці вже 24-26 серпня. Так само саме для цього Еманюель Макрон погодився відвідати наступного року Москву під час святкування 75-річниці перемоги у війні із нацистами. Як відомо, відповідні святкування ігноруються західними лідерами після початку українсько-російського конфлікту. Хоча 9 травня 2015 року в Москві перебував Си Цзиньпін, а через три роки Беньямін Нетаньягу, які вибудовують власну політику щодо Москви.
Не виключено, що президент Франції вважає, що такі жести і відносини довіри та поваги можуть стати міцною основою для подальшого розвитку міждержавних взаємин і врегулювання суперечностей. Проте на скільки такий підхід буде успішним це відкрите питання. Прем’єр-міністр Японії Сіндзо Абе намагається будувати політику щодо РФ на подібній основі. Проте чотири острови Північних територій як перебували під російським контролем так і продовжують бути під ним.
2. Діалог і залучення. Риторика президента Франції 19 серпня теж яскраво показала, що європейський підхід щодо діалогу і залучення РФ живий як ніколи. Після окупації Криму і початку активних бойових дій на Донбасі колективний Захід вирішив зробити ставку на тиск і примус. Вважалося, що економічні санкції, допомога Україні і посилення військової присутності НАТО на східному фланзі переконають Москву міняти свою політику. Ідеї необхідності діалогу для поступових змін політики РФ всередині і зовні були в маргінесі. Тепер же схоже на те, що підхід щодо діалогу і залучення РФ відвойовує свої позиції.
Проте слід згадати, що такий підхід Європа вже намагалася застосувати щодо РФ в 2000-ні роки – звідси і ідеї щодо партнерства заради модернізації. Не зважаючи на наростання авторитарних тенденцій всередині РФ і війну проти Грузії європейці воліли закривати на це очі, вважаючи що розширення бізнес-контактів (економічна модернізація) в кінці кінців призведе до позитивних політичних перетворень (політична модернізація). Тепер Еманюель Макрон пропонує спробувати цей підхід знову. Президент Франції готовий повірити в те, що демократія може прижитися в РФ, хоча для цього може і знадобитися значно більше часу. Адже чому в іншому разі імператриця Катерина ІІ вела переписку із французькими просвітниками?
3. Безпека Європи без Росії не можлива, а сама Росія це частина європейського культурного і цивілізаційного простору. Схоже на те, що Еманюель Макрон вірить і в це. Саме для цього цитування Достоєвського і згадування факту перебування численних російських інтелектуалів і митців на французькому Середземномор’ї. Правда РФ сьогоднішня це навіть не РФ 2000-х вже не кажучи про РФ 1990-х. Сьогодні росіяни бачать себе окремою євразійською цивілізацією, якій немає сенсу інтегруватися до західних структур. Радше Кремль хотів би щоб до РФ ставилися так як до КНР – прагматична співпраця по питаннях спільного інтересу без жодних спроб втручання в російські внутрішні справи. Так само європейська безпека має вибудовуватися із врахуванням думки РФ, а не в опозиції щодо неї – та як це було починаючи із XIX століття. Цим Еманюель Макрон виправдовував рішення повернути РФ до Парламентської асамблеї ради Європи.
4. Росія як потенційний союзник Європи в світовій політиці. Врешті решт Еманюель Макрон дозволив собі говорити про Москву як партнера, який дозволить ЄС стати більш впливовим гравцем світової політики. Ситуація для Європи справді виглядає неоднозначно. З’являється низка нових центрів сили в світі – перш за все мова йде про КНР. Із іншого боку США за Дональда Трампа ведуть себе щодо європейців так наче вони один із головних їх супротивників, а не партнерів в підтриманні існуючого світового порядку. Більше того сьогодні європейців і американців розділяють не менш глибокі протиріччя ніж європейців і росіян – це і торгівельні питання, політика щодо Ірану, майбутнє ЄС і НАТО, політика щодо змін клімату. Дійшло до того, що Дональд Трамп користується меншою популярністю серед жителів країн ЄС чим Володимир Путін. Лідер РФ зі свого боку під час розмови із ЗМІ постійно намагався підкреслити, що американці, а не росіяни джерело багатьох європейських проблем – в першу чергу щодо ракетних озброєнь. А росіяни навпаки надійний економічний партнер, який до того ж готовий до виконання положень Паризької кліматичної угоди. І як тут не піддатися такій спокусі, щоб не заговорити про Європу під Лісабону до Владивостоку?
Справді ЄС прийдеться будувати власні ситуативні коаліції для вирішення нагальних проблем. Але роль РФ в вирішенні більшості ключових питань світової політики значно перебільшена. Добрі ж відносини із будь-якою країною не можуть бути ціллю в собі. В чому тоді їх додана вартість із точки зору прагматичного французького лідера?
Не менш цікавим є те, які висновки президент РФ міг зробити після переговорів в Брегансоні. Так Еманюель Макрон заявив про те, що із Володимиром Путіним будуть обговорюватися ті ж самі питання, які після цього стануть предметом дискусій на саміті G7 через декілька днів. Що це не як м’яке повернення РФ до відповідного формату, із якого росіян вигнали іще в березні 2014 року на фоні окупації і анексії Криму? Хоча сам Володимир Путін намагався показати, що для РФ немає дефіциту в багатосторонніх форматах глобального управління – а тому символізм G7/8 росіян не особливо цікавить. Самі ж переговори в Брегансоні це символ того, що діалог із РФ хай і не вийшов іще на рівень до 2014 року, проте і ніякої дипломатичної ізоляції Москви точно вже давно немає.
Відносини між Францією і РФ в економічній і гуманітарній сфері розвиваються, як заявив сам Еманюель Макрон, не зважаючи на санкції ЄС, які кожні півроку пролонгують. Тому який сенс щось міняти в російській зовнішній політиці, коли і так практично все відбувається наче немає окупації Криму і війни на Донбасі? Кремлю достатньо міцно триматися зайнятих позицій і лише чекати поки Європа почне міняти свій підхід, роблячи ставку на діалог і залучення замість конфронтації. Схоже на те, що такі розрахунки починають давати плоди. Адже саме такі враження могли виникнути в Володимира Путіна на фоні вище означених моментів французької риторики і бачення.
Не менш важливим є питання, які висновки зробить українська зовнішня політика на фоні переговорів лідерів Франції і РФ 19 серпня. Із 2014 року в Києві будували політику виходячи із припущення, що західні санкції змінять калькуляції Кремля і змусять щонайменше вийти із Донбасу. Так само в Україні очікували, що колективний Захід обере виключно конфронтаційну модель взаємодії із Москвою по типу тої, яка була протягом Холодної війни – ніякого діалогу і спроби порозумітися. Будь-які натяки на це в Києві зустрічали нагадуванням про небезпеку політики умиротворення агресора.
Зустріч в Брегансоні гарно фіксує те, що Києву треба терміново переглядати підвалини, на яких будується наша зовнішня політика і стратегія. Нові заклики посилити санкції щодо РФ, про які вже встиг зробити і Володимир Зеленський в діалозі із лідерами ФРН і Франції, виглядатимуть як мінімум як наївність. Україні треба готуватися до того, що Європа, традиційно пролонгуючи антиросійські санкції, при цьому буде вибудовувати прагматичну співпрацю із РФ де це можливо.
Ні це ніяким чином не означає, що Україна не зможе далі відстоювати власні національні інтереси та як ми бачимо їх – в першу чергу це стосується відмови інтегрувати до свого складу окуповані частини Донбасу за збереження там російського контролю. Але в реалізації такої політики треба буде виходити із того, що ми можемо розраховувати лише на власні ресурси. В принципі так відбувається вже шостий рік – пряма допомога окремих західних урядів є важливою, але точно не критичною в процесі посилення нашої обороноздатності і загальної стійкості. Але критичним питанням буде в такому випадку збільшення наших силових ресурсів. А це вже стосується реалізації на практиці ідеї Володимира Зеленського щодо посилення темпів росту економіки до 5-7% на рік. В іншому випадку уникнути «важких компромісів» буде значно важче.
