Украина и РФ в 2020: Кремлю выгодно продолжать оккупацию Донбасса
Нескладно передбачити, що українсько-російський конфлікт на Донбасі буде однією із головних тем 2020 року в житті нашої країни. Питання миру, яке було анонсоване президентом України під час інавгураційної промови, залишиться на порядку денному керівництва держави і в прийдешньому році. В рамках зустрічі в Парижі 9 грудня 2019 року, лунали тези про наступний саміт Нормандського формату на найвищому рівні через чотири місяці.
Саме гіпотетичний саміт на найвищому рівні буде визначальним, адже там обговорюватися питання, які майже п’ять років викликають головні розбіжності між Україною і Росією. Мова йде про черговість виконання політичної і безпекової частини других Мінських угод. Саміт в Парижі відбувся, адже Київ і Москва вирішити не чіпати принципові розбіжності, які, як показала прес-конференція лідерів Нормандського формату, продовжують зберігатися.
В 2020 році проблематики контролю над кордоном, проведення місцевих виборів в ОРДЛО, суті «особливостей місцевого самоврядування» на непідконтрольних територіях Донбасу не уникнути. В цих умовах, щоб краще зрозуміти, на що може сподіватися Україна, слід розглянути переговорні позиції Москви і Києва.
Статус-кво, який склався на Донбасі в середині 2015 року, сприймається РФ як на загал прийнятний. Вартість утримання окупованих територій на сході України за різними підрахунками обходиться Москві в $2-3 млрд на рік. Санкції колективного Заходу, які стосуються агресії на Донбасі, обмежують перспективи росту російської економіки.
Але РФ загалом пристосувалася до західних санкцій через консервативну фінансово-економічну політику. Як наслідок, золотовалютні резерви Росії на кінець грудня 2019 року складали майже $550 млрд, що на $40 млрд більше, ніж на 1 січня 2014 року. Бюджет РФ формується, виходячи із консервативної ціни на нафту. Це дозволяє поповнювати золотовалютні резерви і мати профіцитний бюджет в останні два роки, а також на наступну трирічку.
Як наслідок, Кремль почуває себе доволі впевнено, не зважаючи на наростання кризових явищ в російській економіці.
Десятиліття ознаменувалося застоєм в російській економіці, яка в середньому росла не більше 1,8% на рік, скороченням середнього класу і реальних доходів населення.
Модель нафтової економіки, яка працювала в 2000-2008 роках вичерпалася, а іншої в Росії не винайшли. Національні проекти, які були оголошені в 2018 році, не призведуть до радикального прискорення росту ВВП. В найкращому випадку мова йде про +0,8-1% додаткового росту.
Проте, саме консервативна економічна політика дозволяє Кремлю більш-менш впевнено дивитися в завтрашній день. Тому і маємо звичну непоступливість Москви в питаннях врегулювання конфлікту на Донбасі. РФ не бачить причини виходити із сходу України із обличчям через миротворчу місію ООН, на що продовжують натякати ті ж американці. В Кремлі, як і раніше, продовжують вважати, що час грає на їх боці. Тому чекати поступок від України - краща лінія поведінки, ніж самим вмикати задню, особливо, коли економічно картинка, хоч і не райдужна, проте і не катастрофічна.
2019 рік приніс Кремлю нові докази правильності обраної поведінки.
Мова, звичайно ж, про заяви президента Франції Емануеля Макрона, який відкрито сигналізує про своє бажання "перезавантажити" відносини із РФ. Париж вбачає в Москві не загрозу, а потенційного партнера ЄС в умовах переформатування системи міжнародних відносин, де КНР все більше посилює свої позиції, а США не розглядають об’єднану Європу в якості свого головного партнера.
Зустріч Володимира Путіна і Макрона в форті Брегансон в серпні 2019 року була гарним сигналом Москві, що РФ в Європі все більше починають сприймати такою як вона є, включно із агресивністю щодо сусідів. В умовах таких політичних сигналів, тим паче марно сподіватися, що РФ ввімкне задню по Донбасу в 2020 році.
Проте і Україна по об’єктивним показникам почувається сьогодні набагато краще, ніж на початку вересня 2014 року чи початку лютого 2015 року, коли Київ був змушений підписувати перші і другі Мінські угоди.
Співвідношення боргу до ВВП зменшується, інфляція теж падає, держава накопичує золотовалютні резерви. Головне ж, що щомісячна зарплата в доларах наближається до показників довоєнного 2013 року, як і ВВП країни, – і це, не зважаючи на втрату Криму і частин Донбасу. Таких показників вдалося досягнути завдяки тій же консервативній економічній політиці, що є однією із вимог співпраці із МВФ, а також на загал позитивній кон’юнктурі світової економіки.
Читайте также - Когда украинцы жили хорошо? (видеоколонка)
Такий стан економік України і РФ є основою для патової ситуації, яка триває вже майже п'ять років. РФ достатньо сильна, щоб продовжувати окупацію Донбасу. При цьому РФ не може змусити Україну повністю грати за своїми правилами. В результаті макроекономічної стабілізації, яка є результатом кроків попередньої влади, зараз Україна почуває себе набагато впевненіше, ніж на початку конфлікту. Проте, таких українських успіхів поки що недостатньо, щоб переконати Москву вийти із Донбасу із обличчям. Але так само важливо те, що причин поступатися РФ і приймати її умови в обмін на ілюзію миру значно менше, ніж на початку конфлікту.
Звичайно, Росія зберігає можливість для нової ескалації конфлікту з метою нав’язування Україні нових політичних умов врегулювання. Кремль продовжує розвивати військову інфраструктуру по периметру українських кордонів (20-та і 8-ма загальновійськові армії, 22-й армійський корпус), насичує підрозділи сучасною технікою, засобами управління і спостереження, тренується проводити широкомасштабні наступальні операції.
Проте політично, РФ немає сенсу вдаватися до масованого застосування військової сили проти України, не зважаючи на домінування в ескалації. Застосування сили буде відкатом до ситуації 2014-15 років, що позбавить таких політиків як Макрон можливості ратувати за перезавантаження відносин із Москвою.
Читайте также - Курс доллара, ВВП, инфляция. Какой будет украинская экономика в 2020? Макропрогноз
В таких умовах найбільш реалістично і раціонально почати говорити про модальність ефективної заморозки конфлікту на Донбасі. Звичайно, як Україна так і Росія, будуть продовжувати публічно декларувати свою прихильність повному виконанню Мінських домовленостей, щоб не бути звинуваченими в зриві процесу врегулювання конфлікту.
Окремо президент України Володимир Зеленський, в силу внутрішньополітичних розрахунків, не може дозволити собі одразу говорити про заморозку конфлікту, неодноразово обіцяючи повне врегулювання конфлікту, що включатиме повернення як територій так і людей на сході країни. Проте, на скільки можна зрозуміти із публічних заяв Зеленського, опція заморозки конфлікту розглядається. Про це президент України натякав, виступаючи на каналі 1+1 після саміту Нормандського формату в Парижі. Хоча така опція на сьогодні розглядається, як запасна і менш бажана, ніж спроба повністю врегулювати конфлікт на Донбасі.
Що робити Україні?
При цьому Україні і далі важливо на практиці демонструвати бажання досягнути миру на Донбасі. Це важливо для того, щоб Москва не могла звинувачувати Київ в зриві мирного процесу і відмові імплементувати Мінські угоди. Україна повинна мати аргументи для Європи, що ми прагнемо миру на противагу РФ, яка відмовляється хоча б досягнути ефективного припинення вогню і розведення сил та засобів по всій лінії зіткнення. Паралельно необхідно приймати подальші кроки, які покращуватимуть гуманітарну ситуацію і будуть доказом для людей по той бік лінії зіткнення, що Україна про них не забула. Проте це не повинні бути кроки, які означатимуть визнання незаконних державних утворень чи згоду на їх часткове, чи повне фінансування.
Паралельно ж необхідно говорити про умови на яких вдасться припинити обстріли з боку проросійських формувань, що буде одним із найважливіших моментів заморозки конфлікту. Хоча публічно можна уникати такого формулювання. Марно сподіватися, що РФ просто так віддасть один із головних інструментів впливу на Україну, яким є постійні обстріли на лінії розмежування, внаслідок чого гинуть військові і цивільні. Триваючі втрати, продовжують створювати значний суспільний дисонанс, не зважаючи на те, що протягом останніх років є стійка тенденція до зменшення кількості жертв конфлікту.
Критично важливо не допустити, щоб припинення вогню і ефективне розведення сторін, відбувалося за згоди України фінансувати частково або повністю непідконтрольні території. Більш раціонально, спільно з Європою і США, запропонувати РФ часткову відміну санкцій (перш за все, - економічну її складову) в обмін на реалізації пунктів 1-3 Комплексу заходів щодо виконання Мінського протоколу від 12 лютого 2015 року.
Окремо можна запустити низку важливих меседжів, які поступово можуть змінювати сприйняття ситуації на Донбасі.
Перш за все, Київ має постійно нагадувати про те, що якщо мова йде про повернення Донбасу до складу України, то це має бути на українських умовах, особливо коли наша країна буде змушена брати на себе відповідні зобов’язання щодо фінансування і відбудови відповідних територій за умов їх повного контролю. При цьому повертатися Донбасу і справді нікуди окрім, як під контроль України – на відміну від Криму, РФ не демонструє жодного бажання приєднувати ОРДЛО до свого складу.
Так само було б непогано нагадувати російському населенню про те, що збереження присутності РФ на окупованих територіях означає, що відповідні кошти йдуть на фінансування відповідних територій, а не на потреби російських громадян. Справді, в абсолютних показниках - сума не велика і підйомна для російського бюджету. Але все це відбувається в умовах кризи середнього класу в РФ і зменшення реальних доходів.
Врешті-решт, лише Україна може змінити російське сприйняття статус-кво на Донбасі. Продовжувати покладатися на західні санкції в цьому питанні - марна справа, не зважаючи на останні санкційні ініціативи США щодо Північного потоку-2. Колективний Захід на загал не демонструє бажання запроваджувати щодо РФ такі обмеження, які можуть реально змінити кремлівські калькуляції. В таких умовах тільки радикальне збільшення ВВП України може додати ваги тим в російській еліті, хто виступає за припинення донбаської авантюри. Важливим є не лише те, що Україна отримуватиме додаткові ресурси, які можна буде спрямувати на посилення армії. Набагато важливішим буде сама картинка – поки в РФ економіка стагнує, в Україні вона росте темпами в 5-7%. Таким чином, навіть найбільш затяті прихильники стратегії просто почекати краху України серед керівництва РФ, не зможуть заперечувати нову реальність.
Але це все кроки на майбутнє. Головне ж в 2020 році чітко пам’ятати, що зараз набагато менше причин йти на поступки РФ, які суперечать національним інтересам України, ніж це було на початку конфлікту. На сьогодні можна і треба зосередитися на мінімізації негативних наслідків триваючого протистояння через ефективне припинення вогню і розведення сил, а також загалом через надання конфронтації із РФ керованого характеру. Такі кроки на сьогодні виглядають, як більш реалістичні, ніж врегулювання конфлікту на наших умовах в найближчий рік.
