Два світи, одна країна: чому ветерани відчувають зраду з боку цивільних

"Уявіть: живуть два брати. Один із них допомагає батькам, а інший – ні. Їм купили один велосипед на двох. Звісно, той брат, який допомагає по господарству, переконаний: має більше підстав на нього претендувати, адже він працює, заслуговує. А другий брат нічого не робить: ходить, гуляє, випиває", – каже LIGA.net ветеран 73 Морського центру Сил спеціальних операцій ЗСУ Павло Якімчук з позивним Шустрий.

Війна для Павла розпочалася ще у 2014 році – він пішов добровольцем захищати Україну. Два роки воював, після демобілізації зайнявся будівельним бізнесом. Тоді на запитання самому собі, чи пішов би воювати знову, відповідав категорично: "Ні".

Повномасштабне вторгнення росіян все змінило – Павло знову став до лав Збройних Сил України. Був серед тих, хто звільняв Херсон. Там його із побратимами зустрічали з оваціями: місцеві дякували, обіймали та щиро плакали. Потім було тяжке поранення. Лікарі сумнівалися, чи виживе, адже фактично збирали його по шматках. Він вижив. Нині – ветеран.

"Це був твій вибір, тебе ніхто на цю війну не тягнув" – це те, що я часто чую від цивільних", – каже Павло.

Такі слова стають однією з причин, чому військові розчаровуються у цивільних, і це створює величезну прірву між нами.

Статистика нерозуміння між військовими й цивільними

Війна створила в українському суспільстві два паралельні світи – військовий та цивільний. Вони існують нарізно, що породжує взаємне нерозуміння і розчарування.

"Можливості жити життям у військових і цивільних кардинально різні, – каже військовий психолог Олег Крець. – Для військових навіть базові потреби стають викликом. Сходити в туалет чи помитися – ціла історія. Цивільний розпоряджається часом як ресурсом, а для військового час – це постійний стрес і проблема".

"Людина, яка пережила травму, навіть в цивільному житті, відчуває, що її не розуміють. Так проявляє себе травма", – пояснює LIGA.net Ростислава Пекарюк, психотерапевтка та мама ветерана.

Її син пішов захищати Батьківщину у 2022 році. Тоді, згадує жінка, сприйняла рішення сина "з болем у серці та гордістю". Нині її син адаптовується до цивільного життя, Ростислава каже, що разом з ним цей шлях проходить і вона.

Дослідження Українського ветеранського фонду підтверджує цю різницю. Якщо у лютому 2023 року лише 4% ветеранів вважали, що суспільство зовсім не поважає захисників, то вже у листопаді 2024-го таких було 15,5%. Ще 42,9% відповіли, що поваги відчувають "радше недостатньо".

Тобто майже кожен другий ветеран сьогодні не відчуває підтримки з боку суспільства. Звідси й інша статистика – 54% ветеранів відчувають розчарування в цивільних.

Водночас дослідження КМІС показують парадоксальну картину: цивільні найбільше довіряють саме військовослужбовцям – цей показник становить 90-95%.

"Врешті це трансформується і в очікування від цього сегменту населення. На запитання, серед кого ви хотіли б бачити майбутніх українських народних депутатів, управлінців уряду тощо. У нас найбільше українців говорять, що це мають бути представники військовослужбовців", – каже LIGA.net виконавчий директор КМІС Антон Грушецький.

"Цивільні часто такі надії покладають: от ветерани прийдуть, наведуть лад і все зроблять. Але військові настільки вже втомилися, хоча вони цього не кажуть і не визнають. Тут під питанням: хтось наведе, а комусь треба буде збирати себе до купи роками, щоб встати на ноги та знову почати хотіти чогось", – застерігає Ростислава Пекарюк.

Суспільство ставиться з пошаною, з довірою і навіть з очікуваннями, що роль зараз, звісно, захисників, а в майбутньому це ще буде активний сегмент суспільства. Однак ця статистика контрастує з відчуттями самих ветеранів.

"Якби в Україні існувало правило – ти або на війні, або для війни, – було б простіше", – говорить Павло.

Ветеран каже, що найбільше ображає відчуття неповаги. "Доволі часто я змушений нагадувати громадянам про щоденну хвилину мовчання о дев'ятій ранку. І що ти мав би з доброї волі сам встати, зупинитися і вшанувати полеглих, які за тебе воювали", – говорить Павло.

Історичний досвід

Проблема несприйняття військовими цивільних для України не нова, розповідає ветеран Михайло Лупейко з позивним Ангел. Він знає це не з розповідей – шлях від героїзації до байдужості пройшов особисто.

Михайло – доброволець, пішов воювати у 2014 році. Боронив Донецький аеропорт, він – кіборг. Пройшов Піски та Світлодарську дугу. На війні втратив обидві ноги, відчув на собі як сплеск людської підтримки, так і повне розчарування.

"У 2014-му, поки я від Бессарабки дійшов до Майдану, у мене в кишенях уже було дві тисячі гривень. Люди просто підходили й напихали гроші, навіть доганяли, щоб щось дати. Вже у 2015 році люди обмежувалися просто "дякую". У 2016-му дехто взагалі мало не посилав чи дивився так, ніби ти якийсь бруд", – згадує він.

Для Михайла це лише "людська натура": "Коли ворог наступає, з'являється захисник і рятує – у цей момент він герой. З часом небезпека відступає, про подвиг поступово забувають. Тоді виникають запитання: навіщо вони потрібні тепер? Чому я маю віддавати частину заробітку на їх підтримку? Так зароджується нерозуміння і відчуження".

Страхи та стереотипи про військових і цивільних

У фокус-групах дослідження Українського інституту майбутнього ветерани ділилися, що особливо болісним стає відчуття байдужості: "Ми приходимо і думаємо, що підтримка повинна бути, а тут таке – ворожість", – цитують автори звіту. Інші опитані зазначали, що у перші місяці повномасштабного вторгнення суспільство було значно більш емпатичним, однак згодом ця підтримка зникла.

"Військові, коли повертаються з фронту, часто зізнаються: ми відчуваємо себе іншими. Екстремальні умови й постійний стрес накладають відбиток, і після повернення людина може почуватися інакше. Симптомів дуже багато, і цивільним, які цього не бачили, важко зрозуміти, через що проходять ветерани. Коли ж людина опиняється у відносній безпеці, починають проявлятися різні посттравматичні симптоми", – пояснює Ростислава Пекарюк.

Ще один аспект – страх і стигматизація. За даними фонду "Сталеві", близько 20% військових упевнені, що цивільні бояться їх після повернення з фронту. І нерідко цей страх підкріплюється стереотипами: "Вони всі з ПТСР", "Можуть у будь-який момент проявити агресію". Ветерани у фокус-групах розповідали, що чули від колег чи сусідів жарти на кшталт "Повернуться – гранати кидатимуть", або відчували до себе ставлення як до "передвісників біди".

Окремий блок проблеми – брак повсякденного контакту. Саме це є однією з ключових причин формування стереотипів, страхів і упередженого ставлення до ветеранів. У суспільстві, попри 11-й рік війни, досі бракує живого діалогу, обміну спільним досвідом, що створює вакуум знань і розуміння.

"Час, ресурс, розмова, можливість поділитися – усе це дуже важливо. Ми носимо в собі багато емоцій – і ветерани, і цивільні. У них немає можливості відреагувати, "відконтейнувати" те, що вони пережили. У цивільних – так само. Залишається надто багато недомовленого, схованого всередині. Потрібна робота над собою, над ресурсами, над опорами, щоб відчути ґрунт під ногами. А поки що надто багато невизначеності", – каже психотерапевтка.

Звідси виникають упередження. Частина цивільних сприймає ветеранів крізь призму медіа та чуток. Ветерани, своєю чергою, бачать у цивільних байдужість або ворожість.

Багато опитаних зізнаються, що після демобілізації залишаються у "власній бульбашці": серед військових, волонтерів і родин побратимів. Це створює замкнене коло – цивільні майже не мають позитивного досвіду взаємодії з ветеранами, а ветерани, своєю чергою, уникають контактів через байдужість чи нерозуміння.

"Мені насправді теж важко. У мене, на щастя, є моя бульбашка, моє середовище, в якому я постійно кручусь. Слава Богу, мене тут усі розуміють", – підтверджує цю тезу Шустрий.

Це два абсолютно різні світи, які між собою мають дуже мало точок дотику", – говорить і військовий психолог Олег Крець. За його словами, цивільний не розуміє, як живе військовий, а боєць, який повернувся з фронту, не може прийняти той факт, що життя цивільних продовжується так, ніби війни немає.

Хоча з опитувань випливає, що абсолютна більшість цивільних українців не байдужа до війни, заперечує Грушецький. Щонайменше 70% українців зазначають, що хтось з їхніх близьких чи знайомих загинув або був поранений у цій війні.

"Соціологи бачать, що за рівнем сприйняття українців зараз – абсолютно не 2015 рік. Зовсім не той масштаб подій і масштаб їх охоплення. Крім того, Росія масовими обстрілами постійно нагадує щотижня, що вона – держава-терорист", – акцентує Грушецький.

Коріння проблеми: неготовність держави

Війна змінює людину, додає Крець. Військові переосмислюють цінності, інакше дивляться на світ. Вони набувають унікального досвіду, який у цивільному житті неможливо отримати. Тому, повертаючись додому, ветерани часто стикаються з тим, що їхнє бачення світу різко відрізняється від поглядів і проблем людей, які провели цей час у мирному середовищі.

"Цивільному потрібно пояснити, що коли військовий повертається, це зазвичай не "умовний Микола, який вийшов з дверей два роки тому і повернувся назад, – каже психолог. – Не просто постарів, пожмаканий, зарослий чи схуд. Ні, інша людина повернулася з іншим ментальним станом".

Слова мають значення, каже Павло, особливо коли їх цивільний говорить ветерану. "Коли цивільний починає розповідати військовому, що ця країна нічого йому не дала, це називається не адаптовувати військового, а навпаки – тригерити його", – додає Шустрий.

Основна проблема сьогоднішнього конфлікту між тими, хто воює, і тими, хто залишається в тилу, на думку Павла, – це неготовність держави до довготривалого конфлікту з 2014 року.

"У нас не було достатньої армії, у нас не було багато досвідчених командирів, які розуміли, що це довгострокова перспектива, і воювати доведеться довго, і треба заздалегідь прораховувати всі кроки", – додає він.

У підсумку тягар фронту ліг на обмежене коло людей. "Сподівалися, що вистачить тих хлопців, які у 2014-му й 2022-му добровільно стояли в чергах під військкоматами, щоб піти на війну", – каже Шустрий.

Але коли з'ясувалося, що добровольців недостатньо, постало питання примусової мобілізації. "Цивільну людину, яка добровольцем не пішла, силоміць на війну не затягнеш. А якщо й призвеш, то за першої нагоди вона піде в самоволку, почне ухилятися від завдань або просто не виконуватиме накази", – пояснює реалії Павло.

"Напруга виникає навіть між самими військовими. Мовляв, я пішов сам, добровільно, а тебе привели, ще й ти починаєш висловлюватися. У принципі, це питання людської натури", – каже Павло. І це, за його словами, знову ж таки говорить про те, що ми, як країна, не були готові до такого довгого конфлікту.

Що робити далі

Тому, за словами психолога Олега Креця, потрібно готувати військових до повернення в цивільне життя, і навпаки: "Для цього було б добре організувати спеціальні курси та створення місць зустрічі, де військові зможуть відновлюватися, отримувати підтримку та обмінюватимуться досвідом".

"Потрошку – спрацює. Є притча про хлопчика, який ходив берегом і кидав у воду морські зірочки. Його запитують: що ти робиш? Він каже: рятую морських зірок, яких море викинуло на берег. – Та ж ти не всіх спасеш. Він каже: ну так, по одній, по одній", – вірить Ростислава Пекарюк.

Лупейко, попри образи, які довелося пережити, не тримає зла. Більше того – каже, що й розчарування немає: "Нам своє робити". Тож нині Михайло активно волонтерить, підтримує ветеранів, особливо морально, допомагає адаптуватися до цивільного життя. Від держави він просить лише одного:

"Вчити дітей. Ще з дитячих садочків у простій формі розповідати, хто такі військові, що вони зробили і яку роль виконують. У майбутньому війни не зникнуть, тож діти мають поступово звикати до цієї реальності".

Ми звернулися до Міністерства у справах ветеранів, щоб дізнатися, чи досліджують там проблему відчуження між військовими й цивільними. У відповідь отримали: міністерство такою інформацією не володіє і не зобов'язане. Тобто у відомстві, яке мало б працювати з ветеранами й суспільством, навіть не ведуть обліку цієї проблеми.

Тим часом Павло, попри інвалідність, планує вже у вересні повернутися на фронт. Він переконаний: там потрібен значно більше, ніж у мирному житті. Михайло ж залишиться поруч із ветеранами – допомагатиме їм знаходити себе після війни. Каже, перемога – це не лише битва на полі бою, а й здатність суспільства не відвернутися від своїх захисників.

Матеріал створено LIGA.net за підтримки фонду "Аскольд і Дір", що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту "Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії" за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю LIGA.net та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.