Історії | Крах режиму. Як вмирає диктатура – албанський досвід

Від редакції

Ніхто не знає, коли саме розвалиться той чи інший диктаторський режим, але всі розуміють, що розвалиться. Такі політичні системи нагадують хвороби, які проходять кілька етапів перед летальним фіналом.

Політологи, соціологи, історики та інші суспільствознавці зазвичай не помічають останньої стадії. Мало хто свого часу передбачав колапс СРСР. Або, скажімо, падіння Берлінської стіни, чи крах режиму албанського диктатора Енвера Ходжі.

"Товариш комендант соціалістичної Албанії" – таким був один з титулів Ходжі – наче узагальнений образ усіх диктаторів-параноїків. Переконаний сталініст Ходжа свідомо копіював Сталіна. За бажання в ньому можна розгледіти риси Лукашенка. Але в останні роки свого правління він нагадував Путіна.

Днями у видавництві "Човен" вийде друком книжка польської письменниці та журналістки Малґожати Реймер "Болото солодше за мед. Голоси комуністичної Албанії". Це фундаментальна репортерська робота. Авторці довелося вивчити албанську мову і проїхати вздовж і поперек усю Албанію. І відтворити історію повсякденності ізольованої країни-катівні.

До речі, про ізоляцію. Албанія не завжди була повністю закритою. Молодий Ходжа був відданим другом товариша Сталіна і завдяки цій дружбі в Албанії з’явилася якась промисловість. Потім єдиною дружньою країною для Ходжі став Китай. Але з часом навіть Китай виявився для літнього диктатора надто ліберальним.

Ізоляціонізм призвів до того, що наприкінці 1980-х населення опинилося на межі голоду. Селяни засівали хліб руками. Албанці не мали доступу до сучасних товарів. Уся вільнодумна інтелігенція, включно з виконавцями "легкої музики", перебувала за ґратами. У 1985 році Енвер Ходжа помер. Але режим ще жеврів.

У  грудні 1989 року наступник диктатора Раміз Алія оголосив албанцям: змін не буде. Після чого відбувся колапс системи. Цьому етапу історії Албанії Малґожата Реймер присвятила кілька глав. Далі – фрагменти книжки.

Фортеця розсипається

Албанський комунізм був, як фортеця, з мурів якої щодня відпадало кілька каменів. Або як пе­рехняблена дерев’яна халупа із прогнилим дахом, пліснявою на стінах і підтопленим фундаментом, яка, диво дивнеє, досі стоїть, хоча вітер історії за­дуває всередину.

Спочатку завалився димар. Потім завія зірвала віконниці й вибила шиби, зрештою заіржавілі заві­си не витримали ваги дверей. Коли з гуркотом геп­нувся дах, люди, які жили в халупі, самі не знали, чи будинок іще стоїть, чи вже завалився. Чи можна вийти? Чи ми вільні?

Кожний албанець має свою дату кінця комунізму.

…Дехто стверджує, що система накрилася раніше, коли один божевільний чолов’яга вгатив вантажівкою у мур німецького посольства, і раптом понад три тисячі людей кинуло все, помчало на те­риторію посольства й почало вимагати негайно ви­пустити їх з Албанії.

Цього чоловіка звали Уллі Бодінаку, і він добре усвідомлював, що робить.

Як я розвалив берлінський мур Албанії

Я народився 1953-го, через сім років після смер­ті мого дядька, який був поліціянтом під час іта­лійської окупації, і за донесення про партизанів його 1946 року розстріляли. Мій же батько боров­ся з фашистами, тож у нашому домі збиралося все партизанське товариство.

Коли я потрапив до в’язниці вдруге, тоді до Спа­ча, мені в документах написали, що ненависть до системи я успадкував від дядька. Того, якого ніколи в очі не бачив...

Маму я любив понад усе. З батьком ми не ладна­ли, бо ця деградація його цілком зруйнувала, і він нас бив немилосердно, а з моїм характером привід він завжди знаходив. Одного разу я вистрибнув че­рез вікно, із другого поверху, тільки щоб уникнути биття. Я дав драла — і зупинився тільки біля авто­майстерні, власне кажучи, біля обшарпаного гара­жа, де механік ремонтував державні автівки. Цей чоловік змінив моє життя.

У старшій школі я навчався непогано, але як небожу ворога народу мені можна було забути про університет, а крім того, мене весь час десь носи­ло. Якби не той механік, розумна, золота людина, я б потрапив до в’язниці значно раніше, за бійку чи спробу втекти. Але він помітив, що мій дух не знає спокою, і всю мою енергію спрямував на машини. Відтоді я від ранку до вечора сидів у нього й колу­пався у двигунах.

— Здаватимеш на водійські права, — сказав він якось.

— Працюватимеш водієм "швидкої", — повідо­мив згодом.

Усе своє комуністичне життя я був водієм, ок­рім тих років, які сидів у в’язниці. Вперше — бо від­дубасив поліціянта, який наговорив на мою маму. У кожного свій моральний компас і поріг, який ні­кому не можна переступати, — до мами псам зась! А крім того, албанський поліціянт вважав, що три­мав твою душу на повідку. Я мав його угріти, щоб нагадати, що він тут не бог.

Дві речі змінили моє життя — автомобілі та па­расолька. Під кінець 1970-х років я працював водієм у міністерстві культури, і одного разу там забула па­расольку донька Петра Марка, знаного албанського письменника, про якого мені було відомо, що він по­трапив на мушку як той, "хто літературою підкопує фундамент влади". Я наздогнав її на вулиці, віддав парасольку, а вона запитала, чи не вип’ю я з нею кави.

За столиком вийняла сигарети. "Ну... — подумав я, — сучасна дівчина!" Вродлива, чорноволоса, рі­шучості стало б і на сто жінок. Я закохався одразу ж, як побачив, як вона смалить ті цигарки. Єдина відома мені дівчина, яка курила!

Пізніше вона сказала мені, що її брат і батько нидіють у тюрмі. Я довірився їй, як чоловік довіряє жінці, яку кохає.

У той час я почав працювати на шахті у Кррабі, де заприятелював із двома колегами, один із них — Александер Мексі, пізніше, після краху комунізму, перший демократичний прем’єр-міністр. Усі троє мали вагомі причини ненавидіти систему. Я — за те, що змалечку діставав під зад за дядька. Александер – за те, що одружився з жінкою з поганою біографією, і хоча любові йому не бракувало, влада ефективно псувала йому життя. Башкім — за те, що з найменших літ гарував у Кррабі, щоб родина не вмерла з голоду. Ненависть у нас нуртувала, і ми часто тихцем накру­чували один одного, що щось треба робити.

Ми постановили: підірвемо будівлю Централь­ного комітету. Отак! Наповнимо вантажівку дина­мітом і вріжемося у стіну. Башкім на шахті відпові­дав за перевезення і безпеку вибухових матеріалів, тож чудово, він мав роздобути динамітні палички. Александер Мексі мав з’єднати їх дротом. Я мав бути водієм, який розжене вантажівку й останньої миті, перед самим ударом, вистрибне з кабіни. А потім буде великий вибух, що відправить усіх тих чортів до пекла. Я волів померти, ніж жити далі в цій їхній паскудній системі.

Я сказав про це Аріаніті, бо кохав її і хотів, щоб вона припинила переживати за батька і брата — коли ми рознесемо Комітет, в Албанії настане кі­нець комунізму. Так я їй говорив, а вона заливалася сльозами й кивала.

Наступного дня одразу пішла в Сіґурімі (таємна політична поліція. – Ред.) донести, що її знайомий Уллі Бодінаку планує терорис­тичну атаку. Вона, дурненька, думала, що завдяки цьому їй вдасться витягнути рідних із в’язниці.

Тоді я ще не знав, що вона лесбійка. У комуніс­тичній Албанії парасольки просто так не лишали. Впевнений, що все це було підлаштовано, що переді мною розіграли цю підступну виставу, бо відчували, що, вийшовши з тюрми, я можу бути небезпечним.

Прекрасна донька знаного письменника... Кля­та лесбуха! Горіти їй у пеклі.

…Висипали картоплю на дно скрині, клали на неї мене, а мене накривали дошкою, а потім влашто­вували по ній променади, туди і назад. Біль був не­людський, паралізуючий. Зв’язували мені ланцю­гами руки й ноги і тримали мене так 10 днів. Коли раз на день вартовий приходив мене розкувати, щоб я міг щось з’їсти, я благав цього не робити, бо коли поновлювався кровообіг, біль розпирав тіло. Але він не слухав, а потім на ті спухлі зап’ястя знову одягав наручники. Муки не мали кінця.

Башкім — теж не дурень, тому тільки повторював, що якщо колись і думав погано про систему, то це через Фройда, якого по­тай читав. Це той мерзенний Фройд збаламутив йому голову! А я постійно казав, що все це вигада­ла Аріаніта, щоб помститися, бо була поведена на тому, що я її зраджую.

Я побачив її у залі засідань, коли вона прийшла давати показання як свідок обвинувачення. Труси­лася так, що суддя запитав, чи вона нервується, чи соромиться суду.

— Якщо вона не соромиться брехати в моїй при­сутності, то чого їй соромитися суду? Труситься, бо знає, що бреше! — вигукнув я.

Окрім показань доньки Петра Марка, вони не мали нічого. Тож мені дали тільки 8 років за 55 па­раграфом, за агітацію і пропаганду, це можна було підшити під будь-що.

В’язниця у Спачі була такою, як із оповідань Достоєвського про каторгу й холод. Це був наш влас­ний, албанський відповідник архіпелагу ГУЛАГ, створений для того, щоб нас знесилити і знищити. Тут людське життя нічого не важило, важив видо­буток.

На щастя, я гнив там тільки два роки, бо потра­пив під велику амністію 1982 року, коли на свободу вийшли всі, чиї терміни не перевищували 10 років.

Я одразу ж пішов до будинку Аріаніти. Мені від­чинив Петро Марко, лисий і худющий, як я, бо його також тоді випустили. Він погукав доньку і зник. А коли Аріаніта зупинилась у дверях, я спершу по­дивився їй у вічі, а потім дав їй добрячого ляпаса.

— У в’язниці я думав тільки про те, що тебе вб’ю, але Ходжа нас випустив, тому за те, що ти мені зробила, відбудешся тільки ляпасом.

Ніколи більше я її не бачив.

Перед тим, як в’їхати у стіну, я сказав дружині:

— Люба, найімовірніше, я помру.

Що вона відповіла? Тепер це вже не має значен­ня. Якщо вже я не боявся держави, то не міг перепу­дитися власної дружини!

А друзям повідомив:

— Що б не сталося, перше, що ви маєте зроби­ти, — це занести мого сина на територію посольства!

Бо моєму молодшому тоді було лише три місяці.

Я отримав вказівку від друга, який отримав вказівку від працівника німецького посольства, що є одне місце, де можна легко подолати мур і по­трапити всередину. Працівники пускали сонячні зайчики, щоб нам це місце показати, але саме там колом стояли охоронці. Тож разом із другом, який також був водієм, ми вирішили, що замість пере­стрибувати стіну, ми спробуємо розбити її ванта­жівкою. Вибрали дату: 2 липня 1990 року. Нас було сорок…

Так, я боявся смерті, але що про це говорити.

Біля кільцевої дороги, приблизно на перетині з вулицею 21 Грудня, моя команда висипала з ван­тажівки й далі помчала до амбасади, а я з другом виїхав на вулицю Каваї, а потім на Наїма Фраше­рі. На поворот я зайшов на повній швидкості, ван­тажівка аж похилилася, після чого я додав газу до сімдесяти. Мій друг-водій, який досі навігував мене, несподівано почав задихатися.

Охоронець, який патрулював територію біля посольства, загарчав: "Стій!" і зробив попереджу­вальний постріл у повітря, але я лише закричав:

— Відвали! Я їду в Німеччину!

У такі хвилини інстинкт самозбереження каже тобі: "Що ти робиш, ідіоте?! Рятуйся!", але я вгатив вантажівкою у цю товсту стіну саме тому, що так сильно хотів жити. І тому, що всім серцем ненави­дів режим. Це була моя помста за роки принижень і страждань. "За свободу, — думав я, — варто навіть померти".

Великий шмат бетону вдарив у ніс вантажівки, а потім розпоров мені руку та плечі. Поглянь на цей шрам, це — моя лінія життя. Посипалося скло з переднього вікна, лилася кров, але я нічого не відчував, бо адреналін валив мені в голову. Я тільки подумав, що якби цей шматок бетону вдарив мене у скроню, вже б мене не було. Ми пробили стіну, і в хмарі пилу я вийшов із вантажівки ватяними ногами. За мить через дірку забігла вся моя команда. Звістка розле­тілася блискавично, люди з навколишніх вулиць кинули все й бігли до посольства. Невідомо коли на подвір’ї опинилося понад 3000 осіб, вони сходилися кілька днів, бо німецькі дипломати ска­зали коменданту поліції, щоб той ішов собі лісом. Голці ніде було впасти... У такому ми були відчаї. Так сильно прагнули, щоб система впала.

…Понад три тисячі людей із нашого посольства тут же дали драпака до Німеччини, а я разом із ними. Невдовзі після приїзду я побачив біля до­роги чоловіка, якому треба було поміняти колесо, і він чекав, як копиця сіна, що хтось привезе йому інструменти. Я зупинився і своїми руками зробив усе на раз-два. Чолов’яга сторопів і порадив мене знайомому, який працював на заводі "Мазди". Ну і от, працюю я собі там, працюю, усе гладко, прави­ла, дисципліна ніби така, як треба, але серце рветь­ся до Албанії. Тому коли в мене захворіла мама, я вирішив повернутися. Бо наскільки я ненавидів режим, настільки й любив свою країну й люблю досі, більше, ніж ті паскуди в парламенті.

…Але коли я повернувся на батьківщину 1994 року, то зрозумів, що легко не буде, бо мене привітали вимогою заплатити за знищену державну ванта­жівку. Ту, якою я пробив стіну.

— Добре, — я на те, — заплачу, але дайте мені рахунок, за що саме, з описом події.

Я зробив це, щоб мати письмовий доказ, що си­стема змінилася, але албанці залишилися дурними.

Корабель, що йде на дно

У листопаді 1989 року Європа дивилася, як Ні­меччина трощить на друзки Берлінський мур, а в грудні Раміз Алія оголосив албанцям: "Тим, хто питає, чи подібні зміни чекають і нашу країну, ми відповідаємо чітко й категорично: ні, змін не буде".

Тим часом Албанія сама розсипалася на пил. Заводи зупинилися, землю орали плугами, люди руками засівали поля. Одні втікали через гори до Греції, інші намагалися перетнути кордон з Югославією, ще інші штурмували посольства. У березні 1991 року перший корабель із двадцятьма тисяча­ми втікачів зайшов у порт Бриндізі. Люди пливли до обіцяної землі на будь-чому, що могло рухатися по воді, запускали двигуни старезних мопедів, бу­дували тимчасові плоти, веслували в заіржавілих човнах, усе для того, щоб, завітавши до омріяних італійських портів, зіткнутися з реальністю: "Ніхто вас тут не чекає, повертайтеся додому".

Але потім настало пам’ятне 7 серпня 1991 року, коли натовп, що зібрався в порті Дуррес, вдерся на борт корабля "Вльора", що саме став на якір із вантажем братнього цукру з Куби. Люди тисячами вилазили на борт, урешті-решт найбільш зневірені силою примусили капітана запустити двигун.

— Пливімо до Швейцарії, до Німеччини! — кри­чав дехто, бо не знав, де розташовані ці країни.

— Пливімо до Італії! — кричали інші, бо не при­пускали, що їх там чекає.

Мене звуть Рітмір Малоку, і після того, що мене спіткало, я більше ніколи не виїжджав з Албанії.

Сам я із Дурреса, хтось мені сказав, що людей забирають на кораблі в Італію, тож я одразу побіг у порт і видерся на "Вльору". Я був шмаркачем, мені тільки-но виповнилося 18 років, корабель здавався мені довшим і більшим. Удома що б не сказали бать­ки, я завжди слухався, а тут раптом опинився серед чужих, кожен із яких мріяв про інший край світу й був готовий на все, щоб досягнути мети. О 12:00 я присів на облавку й дивився, як росте піді мною натовп, нас було дедалі більше й більше, бо люди хапалися за щогли й канати, щоб лише вибратися нагору. У мене було враження, що вся Албанія хоче сісти на корабель і втекти. Усі лізли, напирали, ве­рещали, корабель розширювався до велетенських розмірів, ніхто не сказав, що він вмістить 10 тисяч людей, а може, нас було аж 20 тисяч... "Хай уже ця "Вльора" відчалює, — думав я, — хай відчалює, бо ми зараз тут задушимося, розтопчемо одне одного, потонемо..." Але ні, години минали, а корабель сто­яв і стояв. Люди знесилювались, випускали з рук канати й падали у воду, а нові сміливці видряпува­лися на їхнє місце, і мені здавалося неможливим, що цей корабель узагалі зрушить із місця, мені здавалося неможливим, що ми це переживемо. Урешті-решт о 18:00 завили сирени. Ніхто нас не зупиняв.

Тепер знаю, що люди примусили капітана ви­круткою, що просто викрали "Вльору", але тоді я уявлення про це не мав. Не замислювався надто. Тільки хотів, щоб ми відпливли й ніколи не повер­талися, і зрадів, коли відчув вітер на обличчі.

Темінь і хвилі ритмічно мене колисали, і настав момент, коли я вже не розумів, чи це мені сниться, що ми стоїмо, чи корабель справді зупинився. Була середина ночі, коли люди навколо почали кричати: "Що в біса таке?!" Тисячі людей на борту, але ніхто нічого не знає. Хтось почав розмахувати зброєю, хтось кричав: "На борту є механік?" Стара заіржа­віла "Вльора" не змогла отак просто переправити через Адріатичне море албанський розпач.

Я не знаю, хто поремонтував двигун, але через кілька годин ми знову рушили. Корабель плив по­вільно, ніби зволікав. Люди гралися зброєю, хтось стріляв у повітря. Натовпом мандрували слова "краще життя". Раніше поїздка з Дурреса до Тіра­ни була великою подією й мукою, а тут ми раптом опинилися на кораблі, що пливе в інший світ...

Усю дорогу над нами літав гелікоптер. Зрештою, хтось не витримав і кинув угору капець. Потім дру­гий. Коли гелікоптер зник, ми віватували, ніби здо­були першу перемогу.

Подорож тривала багато годин, бо "Вльора" лед­ве дихала — як і Албанія. Увесь цей час у людей не було доступу до туалету чи душу, їли й пили вони тільки те, що взяли зі собою. Уяви собі нас по стіль­кох годинах — тривожних, голодних, утомлених, брудних... Але ж усе найгірше було ще попереду.

Коли з’ясувалося, що італійці не хочуть нас пу­скати у порт Бриндізі, ми попливли в Барі. Всі кри­чали: "Італія!" А потім, чекаючи в порту на рішення італійців, люди почали просто стрибати з корабля, одні за одними, як каміння падали у воду. Стриба­ли з висоти двадцяти п’яти метрів, бо їм здавалося, що лише ця відстань відокремлює їх від італійської землі, обіцяної, омріяної землі... Із води їх вилов­лювала прибережна поліція.

Урешті-решт "Вльорі" дозволили стати на якір. Усі страшенно юрмилися, штовхалися, кричали, лиш би швидше, хутко, хутчіше! Деякі спускались швартовими канатами, інші падали у воду, бо хтось поруч їх пхнув.

Тільки-от автобуси завезли нас одразу на стадіон у Барі.

Що це в біса таке? Ми пливли всю ніч, перекочу­ючи на язиці слово "свобода", а італійці заганяють нас на стадіон, у закриту клітку? Гей! Ми хочемо бути вільними! Люди! Ми ж припливли сюди за кращим життям!..

За нами зачинилися ворота стадіону. Ми знову були в пастці.

Італійці скидали їжу з гелікоптерів — або по­ліетиленові пакети з маленькими гамбургерами, або більші торбинки з соліднішими пайками. Тіль­ки-от була така тиснява, що люди ледь могли нахи­литися, коли щось падало. Я був невеличкий, дріб­ний, тому прослизав між ногами і збирав те, що лежало біля їхніх стоп. Їжу скидали раз на якийсь час, тож той, кому пощастило щось з’їсти, той був ситий, а решта чекала наступного гелікоптера.

Так минув і перший день, і другий. Потім тре­тій, четвертий...

Люди спали на голій землі, на траві. Удень жах­ливо нудилися, тож вигадували, чим можна зайня­тись. Зрештою, знайшли склад з одягом, залізли туди, забрали взуття, футболки, спортивні костю­ми... Кожен хотів урвати щось для себе, люди ви­дирали одне в одного лахміття з рук, шви розпорю­вались, а ми запекло боролися, поки не вичистили увесь склад.

У нас закипав гнів, зростав відчай... Із кожним днем ми відкочувалися в якесь дивне озвіріння, у первісне насильство. Хтось вирвав у мене з рук бутерброд, у мене з рук! Я дивився приголомшено в обличчя людини, яка схопила мій хліб. "Уже дійш­ло до того, що люди почали виривати один в одного їжу?! — думав я. — Як легко цього досягнути..."

Коли я спав, хтось украв у мене черевики. Люди крали один в одного взуття, бо не хотіли повертати­ся до Албанії ні з чим. Лиш би щось привезти, лиш би це все було не зовсім намарне...

Тому за якийсь час ми поділилися на групи: ці — з Тірани, ці — з Дурреса, ці — з Люшні, ці — з Ель­басана. "Свої" трималися "своїх", "свої" захищали "своїх". Бо настрої ставали дедалі гіршими, люди по­чали обкрадати один одного, в дію пішли кулаки.

…На сьомий день люди були вже такими розлю­ченими й голодними, що почали напирати на во­рота, але поліціянти били палицями по руках, які ті простягали через ґрати. Ми кричали: "Випустіть нас або відправте додому! Ми тут більше не витри­маємо!"

У цій країні, що мала бути раєм... Не знаю, хто це сказав, але він мав рацію: пекло — це стояти перед брамою раю і не мати змоги зайти...

Урешті-решт відібрали кількадесят осіб і розса­дили їх в автобуси. Розійшлася звістка, що нас від­правляють до Албанії. Щось у нас надламалося. Ми вже не мали що втрачати. Великою масою навали­лися на ворота стадіону, і вони нарешті піддалися. Люди почали битися з солдатами, але не мали жод­них шансів. Тільки-но хтось наближався до італій­ців, його тут же огрівали палицею. Нарешті нас по­садили в автобуси. Один був такий переповнений, що одразу зламався. В інший набилося стільки лю­дей, що тріснули вікна.

Образ злиднів і відчаю. Як на тій нещасній "Вльо­рі". Я був такий нестерпно голодний... Після десяти днів боротьби за виживання я більше не мав сил. Італійська влада намагалася нас підкупити, лиш би ми добровільно повернулися до Албанії, але за які гроші хтось погодився б покинути обіцяну землю?

Ми не знали, куди нас забирають. Але ми ще мали надію...

А вони просто перевезли нас в аеропорт. Я знав, що навколо стадіону простягається щось прекрас­не, і що з того? Я міг лише хвильку на це подивити­ся, з вікон автобуса.

Італійці тримали нас на стадіоні десять днів, без жодного плану, жодної мети... Вони могли б пово­дитися з нами, як із людьми, але перетворили нас на тварин. Під кінець ми самі собі стали ворога­ми. Я повертався до Албанії босий, принижений і босий...

Я більше ніколи не їздив за кордон. Мою мрію про свободу й достойніше життя розтоптали. Я спро­бував раз і вирішив: ніколи більше такої зневаги. Краще я страждатиму в Албанії, ніж дозволю себе принижувати чужакам. Лише за кордоном я зрозу­мів, що таке ненависть. Що означає дивитися в очі людям, які тебе ненавидять. Вони не бачили в мені людини, і я сам на мить перестав почуватися люди­ною...

…Коли я повернувся, сусіди питали: "Що ти бачив?" "Нічого", — відповідав я правдиво. "А що ти робив?" "Десять днів боровся з іншими людьми". "То з чим ти повернувся?" "Ні з чим. Але в мене вкрали чере­вики". Так закінчилася моя італійська мрія.

Так, я думав, що Албанія була пеклом... Але пекло — це стояти перед брамою раю і не мати змоги зайти.

Корабель на дні

Через шість років, коли Албанію охопили масо­ві заворушення, які ще називають громадянською війною, хто міг, знову намагався за будь-яку ціну вибратися із країни. 28 березня 1997 року з пор­ту у Вльорі вийшов невеличкий корабель "Катер і Радес", на борту якого було понад сто осіб, зокрема сорок дітей. Коли корабель наближався до італійських територіальних вод, його виявив патрульний човен "Зефірро", який наказав йому повертатися. Але "Катер і Радес" плив далі. Тоді італійське коман­дування викликало військове судно "Сібілла", що важило удвадцятеро більше й було створене для залякувальних маневрів. Капітан "Сібілли" спер­шу вдарив носом у правий борт "Катера і Радеса", а потім відплив, загасив ліхтарі й з усієї сили дви­гунів протаранив у темряві невеличкий човен.

"Катер і Радес" миттю потонув.

Загинуло 82 людини, переважно жінки й діти, які юрмилися під палубою. Вижили тільки ті, хто в момент першого удару перебував на палубі й упав у воду — дві жінки і 32 чоловіки. Батьки й чоловіки дивилися, як корабель, який мав ста­ти порятунком, перетворюється на труну для їхніх дружин і дітей.

Після багаторічного процесу капітана "Сібілли" Фабріціо Лаудадіо засудили до трьох років в’язниці.

Провина командира "Катера і Радеса", албанця Наміка Джафері, на думку італійського суду, була більшою. Він сів на чотири роки.