Знову без "Азову". Як проходять та що приховують обміни військовими полоненими

14 серпня між Україною та РФ відбувся черговий обмін – додому повернулися 84 полонені. Цей обмін став особливим: серед повернутих є і цивільні, і поневолені з 2014 року, і захисники Маріуполя. Все це – дуже проблемні для обмінів категорії людей, щодо долі яких Росія роками демонстративно відмовчується.

Але найскладнішою категорією військовополонених є полонені азовці. Їх Росія визначила "головним ворогом" у цій війні. Їх у цьому обміні знову не було.

Обмін полоненими став єдиним конкретним підсумком домовленостей Росії та України, яких вдалося досягти 2 червня у Стамбулі. Відтоді відбулося 10 обмінів, під час яких вдалося визволити понад 1000 українських військових.

Однак ще тисячі українських захисників лишаються у російських застінках.

Де саме і скільки – встановити точно неможливо. З різних причин. Росіяни свідомо блокують інформацію. Російські чиновники "гублять" українських захисників всередині своєї тюремної системи. Російські наглядачі не завжди розрізняють військовополонених та викрадених з окупованих територій цивільних. Кожен обмін перетворюється ледь не на спецоперацію, результат якої не є визначеним наперед.

З цього тексту ви дізнаєтесь:

• Кого, окрім захисників з "Азову", росіяни важко міняють;
• Як проходить підготовка до обмінів;
• Чому тих, хто повернувся додому, не варто зустрічати портретами тих, хто ще в полоні.

"Наглядачам на тебе пофіг". Як бачать обміни звільнені з полону захисники

"Коли тебе забирають, ти не знаєш, куди тебе везуть", – розповідає LIGA.net нацгвардієць Дмитро Кигим. Він охороняв Чорнобильську АЕС та потрапив у полон у перший день повномасштабного вторгнення – 24 лютого 2022 року.

За цей час він встиг зрозуміти, що фраза "з камери з речами на вихід" може означати безліч варіантів, і обмін – найменш вірогідний з усіх. Наприклад, полонених можуть просто переводити в іншу камеру або навіть вивезти в інше місце заслання.

Дмитрові пощастило лише через 933 дні.

"Нас забрали після обіду з камери. Привезли на аеродром, зав'язали руки й очі, посадили в літак. Потім ми десь проміжно приземлились і забрали ще людей, – згадує Кигим. – Лише коли висадили з літака, нам дозволили сходити в туалет, почали грузити в автобуси. І лише там сказали, що везуть на обмін".

Такі пояснення дають далеко не завжди. Морпіх Тарантул згадує, що в автобусі був переконаний: забирають з донецької лікарні до Оленівки – мовляв, підлікували і досить. Але дорогою зрозумів, що, найімовірніше, йдеться-таки про обмін.

Командир бригади "Сталевий кордон" Валерій Падитель, який на початку вторгнення очолював Донецький прикордонний загін у Маріуполі, розповідає LIGA.net: коли його забирали з Оленівки, він був переконаний – везуть на наступний етап:

Забирали тяжко. Розділи догола. Ми годин п’ять сиділи на кортах. Потім погрузили в машини – їхали майже добу. Завезли в аеропорт, посадили в літак. Я вже собі думав, в тайгу завезуть. Військовому поруч сказав: "Друже, нас запруть так, що, мабуть, потягом треба буде з пару тижнів вертатися". Очі зав’язані. Руки зав’язані. Не бачиш, хто сидить біля тебе.

Кілька разів літак приземлявся. Коли вже в Гомелі їх пересадили в автобус і відвезли на прикордонну заставу, зрозумів, що справді повертається в Україну.

Чи не єдина опосередкована ознака обміну для полонених – байдужість російських наглядачів. "Коли нас після літака знову закинули в автозаки, я ще подумав: "Ну, блін!" А потім усвідомив, що охоронці ніяк на нас не реагують. Їм взагалі пофіг. Значить, везуть не на зону", – розповідає про свій обмін ветеран Костянтин Миргородський.

Певна байдужість справді кидалася в очі, підтверджує Кигим. Каже, під час його обміну очі почали зав’язувати вже на аеродромі: "Пов'язки були зі сміттєвих пакетів, як у черепашок-ніндзя, перемотані скотчем поверх. Але я якось так хитнув головою, і мені скотч намотали, як пірату, – на одному оці був просто цей пакет, і ним бачив усе. Вже коли вели саджати на місце, я тому росіянину прямо сказав: "Начальник, це не моє місце, мій речовий мішок далі стоїть". Він навіть не зреагував на те, що я все бачу".

Хоча передчуття обміну нічого не гарантує полоненим: випадки, коли росіяни вже привезли їх на місце обміну, але не поміняли, далеко не поодинокі.

Тисячі чи десятки тисяч? Скільки українців у полоні РФ

До початку масштабних обмінів влітку 2025 року Реєстр зниклих безвісти осіб налічував близько 10 000 прізвищ. Офіційна позиція держави: зниклими безвісти вважаються і ті, хто, за даними МКЧХ, нібито перебуває у російському полоні.

"Бо, на жаль, непоодинокі випадки, коли і Червоний хрест, і міністерство оборони Росії підтверджують, що людина в полоні, але вона повертається додому на щиті", – пояснює LIGA.net Марина, дружина військовослужбовця, який зник безвісти у квітні 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу Авдіївки.

Допоки людина не повернеться на територію України або до моменту появи збігу в базі ДНК, людина залишається в Єдиному реєстрі зниклих безвісти, додає вона.

Кожен день у полоні може бути останнім, – додає Тарантул, морпіх 503 ОБМП.

До початку цих літніх масштабних обмінів кількість українців у російському полоні протягом кількох років трималась у межах 10 000 осіб, розповідає голова громадської організації "Вояцький визвіл", адвокат Наталія Єпіфанова.

Кількість росіян в українському полоні менша, зазначають LIGA.net троє співрозмовників у командуванні різних структур Сил оборони. Причин багато. І те, що фронт рухається вглиб України, і те, що обміни відбуваються не "один до одного" – окупанти призначають певну "ціну" за різних військовослужбовців.

Разом з тим у ГУР спростовують заяви російських пропагандистів про те, що, мовляв, в Україні вже закінчилися російські полонені, тоді як Росія утримує "десятки тисяч" українських захисників. "Це брехня, – наголошує LIGA.net представник ГУР Андрій Юсов. – Брехня, яка навмисно розганяється, щоб посіяти паніку та зневіру всередині українського суспільства та наростити ура-патріотичні настрої всередині Росії".

Він підкреслює: десятків тисяч українських полонених у Росії немає, а тисячі російських полонених в Україні є. "Робота з поповнення обмінного фонду буде продовжена, попри різноманітні маніпуляції, – додає Юсов. – Ми не коментуємо конкретні цифри, але мова йде про тисячі російських окупантів".

До того ж у полоні в Україні перебувають не лише росіяни. З 2022 року українські сили захопили на лінії фронту понад 100 громадян із 32 країн. Найбільше полонених – з Узбекистану, Таджикистану, Непалу, Білорусі та Шрі-Ланки.

За даними Координаційного штабу з питань полонених, кількість іноземців зростає: якщо у 2022 році їх було лише 1%, то станом на липень 2025-го – вже 49%.

Знайти та підтвердити. Якими є головні складнощі обміну

"Ваш захисник сьогодні обміняний. Вітаємо!" – таке сповіщення від Координаційного штабу родини отримують, уже коли українські військовослужбовці перетнуть кордон.

Перед тим – представники штабу зазвичай телефонують родичам, уточнює LIGA.net Анастасія Обертас, громадська активістка та дружина звільненого з полону ветерана Костянтина Миргородського: "Перш ніж тобі несподівано прийде ця смс-ка, спочатку телефонує жива людина, щоби переконатись, що тобі не стане погано від щастя".

Женевська конвенція детально описує зобов’язання сторін щодо військовополонених, але не регулює питання власне обміну. Хоча дає зрозуміти загальні рамки.

У теорії відповідно до Женевської конвенції обміни полоненими мають відбуватися після повного завершення бойових дій і підписання мирової угоди чи капітуляції. Реєстри військовополонених, зниклих безвісти, депортованих та примусово переміщених осіб веде Національне інформаційне бюро, яке створює кожна сторона конфлікту. Незалежним посередником, який передає інформацію між сторонами, виступає Міжнародний комітет Червоного хреста (МКЧХ).

Але в російсько-українській війні потрібно робити поправку на Росію, якій байдуже до міжнародного гуманітарного права. Саме тому кожний обмін – майже спецоперація.

Підтвердити полон, не натрапивши на шахраїв

Перше складне завдання – підтвердити факт полону і встановити місце перебування.

Процедура мала би бути простою: інформацію про захоплення в полон ворог передає МКЧХ, той фіксує полоненого як такого, який перебуває під захистом Женевської конвенції, пояснює представник Головного управління розвідки Андрій Юсов.

На початку повномасштабного вторгнення цього масово не відбувалося, констатує він: "Зараз ситуація дещо покращилась, але все одно залишається певний відсоток полонених, про долю яких ми дізнаємось з інших джерел".

Непоодинокі випадки, коли на обмінах з'являються полонені, які були у списку безвісті зниклих. Інформації про них офіційно не було ані у Червоного Хреста, ані у нас, – розповідає Юсов. – На період до середини повномасштабного вторгнення таких випадків було десь до половини. Зараз їх уже стало менше, але вони все одно фіксуються.

Частину полонених росіяни свідомо замовчують. Або не підтверджують сам факт перебування в полоні, або просто ігнорують запити. Анастасія Обертас розповідає, що її чоловікові пощастило – його полон Червоний Хрест таки підтвердив. Однак коли вона намагалася зібрати більше інформації про стан його здоров'я та місце перебування – отримати ніяких даних від росіян не вдалося.

Часто родичі вимушені звертатися до адвокатів у Росії. У її родини теж такий був.

"Коли я вже точно знала, що Костю утримують у СІЗО-2 по Брянській області, адвокатка поїхала туди, щоби отримати інформацію про його стан, – розповідає Анастасія. – Їй там заперечили: "Жодних українців у нас немає взагалі". Хоча це СІЗО, яке повністю було звільнене під українських полонених. Адвокатка була відповідальна і вирішила перевірити ще СІЗО-1. Там їй сказали: "Всі полонені – в СІЗО-2". З міноборони на її запит прийшла відписка, що таких даних не надають".

Частину військовополонених росіяни "гублять" усередині своєї репресивної системи через безлад. Якщо в Україні МКЧХ взаємодіє з Національним інформаційним бюро, яке створили одразу після початку повномасштабного конфлікту, то в Росії – з окремими уповноваженими підрозділами міністерства оборони, каже LIGA.net голова громадської організації "Вояцький визвіл", адвокатка Наталія Єпіфанова.

До того ж коли українські захисники масово потрапляють у полон, російська система не може і не ставить собі за мету проконтролювати, куди переміщуються ці люди.

"У результаті цього російського безладу, коли полонені переміщуються між колоніями, вони просто їх гублять, – каже Єпіфанова. – Тому трапляються історії, коли родина знає, що їхній захисник у полоні, але місяцями не можуть з’ясувати, де саме".

Отже, інформацію про долю військовополонених збирають з різних джерел: і зі свідчень Червоного Хреста, і від командирів чи побратимів, і зі слів звільнених з полону захисників, і з пропагандистських ресурсів.

Проблема в тому, що логіку обмінів росіян зрозуміти важко, кажуть опитані сім'ї полонених. "Якби було більше способів впливати в питанні обмінів на Росію, спекуляції на надії родичів не перетворились би на бізнес", – наголошує Обертас.

Родичі військовополонених підтверджують: або вони самі, або родини їхніх знайомих стикались із шахраями, які пропонували "посунути в черзі у списках на обмін", "внести у списки на обмін на конкретний місяць" або в будь-який інший спосіб "посприяти поверненню" захисника. Ніяких таких списків не існує, але люди у відчаї готові звертатися до будь-якої мутної схеми, визнає Обертас.

Проблемні категорії. "Азов" та захисники Маріуполя

Водночас самі росіяни намагаються ділити полонених на "касти" та вбудовувати власне ставлення до тих чи інших підрозділів у процес обмінів.

Особливий наголос росіяни роблять на азовцях. У багатьох українських полонених під час допитів окупанти наполегливо з’ясовують, чи були вони в складі "Азову" та чи мають стосунок до нього, розповідає Обертас: "Впевнена, що є додаткові перешкоди [під час обмінів] з боку Росії саме щодо азовців. Вони їх вибрали собі у вороги".

Востаннє умовно масовий обмін азовців відбувся навесні 2023 року, нагадує LIGA.net Наталя Кравцова, мати військовополоненого з "Азову". Тоді з полону повернули одночасно 45 бійців підрозділу. Надалі в такій кількості їх уже не повертали.

Загалом з Азовсталі вийшли близько 2500 захисників, з них 1247 – азовці, уточнює LIGA.net Юсов. Понад 1270 з них (включно з 455 бійцями "Азову") уже звільнено.

Але величезною проблемою лишається весь Маріупольський гарнізон, не лише "Азов", наголошує Єпіфанова. На момент початку повномасштабного вторгнення її племінник проходив строкову службу в маріупольській військовій частині 3057 Нацгвардії. У 2023 році на базі цієї частини було сформовано бригаду "Азов". Росіяни не розрізняють військовослужбовців, які у 2022 році належали до ядра в/ч 3057 Нацгвардії, та тих, хто проходив військовий вишкіл і мав приналежність до окремого загону спеціального призначення "Азов". Для них вони всі – "азовці".

Ще одна проблемна категорія – 1500 захисників, які вийшли з Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. Про них менше говорять, але обміни йдуть так само важко, каже LIGA.net Лариса Федусова, дружина командира артилерійського відділення 17 окремої танкової бригади ЗСУ імені Костянтина Пестушка.

Про полонених з 17 танкової почали згадувати після того, як вона з родинами побратимів, всупереч наполегливим рекомендаціям не привертати медійної уваги до захисників, все ж почала виходити на акції, звертатися до медіа та державних установ.

"Коли я побачила, що медіа почали активно висвітлювати героїзм частини захисників Маріуполя, а про наших взагалі нічого не казали, спочатку думала, що це навіть, може, і на краще, – розповідає вона. – Але потім з полону почали повертати тих, про кого постійно говорили медіа. Тоді сприймалось так, наче мій чоловік і його побратими нікому не потрібні. Це дуже боліло, це було підозрілим, це дратувало. Родини захисників, які були на заводі Ілліча, почали скрізь піднімати питання: "Чому ви говорите про героїзм одних захисників Маріуполя, але мовчите про інших?"

Каже, така активність насправді потроху дає результат – військовослужбовців 17 бригади почали повертати. Чоловік Лариси з полону повернувся в лютому 2025 року.

Але до сьогодні дуже багато наших хлопців лишаються в полоні. Є хлопці, які засуджені росіянами на досить довгі терміни. У нас є медик, засуджений на 27 років. І наших засуджених, на жаль, не міняють, – каже Федусова.

Проблема з обмінами захисників Маріупольського гарнізону справді існує, наголошує вона. За словами опитаних LIGA.net родин захисників, досі в полоні лишаються щонайменше 1500 з них. Однак це – лише приблизні підрахунки родичів. Офіційно точної цифри не вказують. Зокрема – з міркувань безпеки.

Попри те, що всі родичі визнають, що для їх звільнення робиться багато, всі вказують, що хотілось би бачити більше ініціативи та розуміння з боку держави.

"У Маріуполі не одна бригада воювала. Там було багато різних підрозділів, – каже Федусова. – Саме завдяки Маріупольському гарнізону на початку повномасштабного вторгнення Росії вистояли і відбили ворога Київ, Сумська і Чернігівська області, Харківська область. Вони заслужили на додаткову увагу".

Маріупольський гарнізон – не єдина категорія, переговори щодо якої вкрай складні, додає Юсов: "Це також офіцерський склад, це жінки в полоні, інші представники, і в тому числі – спецпідрозділів СБУ, по яким робота йде дуже важко".

Як публічність впливає на обміни

Увага медіа до історій військовополонених – це палиця на два кінці. Командування відмовляє родичів і близьких від спілкування з медіа – щоб не нашкодити, не погіршити ставлення в полоні, не підвищити "ціну" обміну полоненого.

Коли йдеться про рідних, найважче – це нічого не робити, визнає Юсов: "Але зайві рухи, особливо публічні, можуть бути використані ворогом і лише ускладнити процес повернення полоненого додому або перебування його в полоні. Тому потрібна чітка взаємодія з відповідними структурами, з Координаційним штабом з питань поводження з військовими полоненими і спільна робота заради їхнього повернення".

З іншого боку, родина, яка роками не має жодної інформації про свого захисника та його стан, починає думати, що тотальне мовчання – зокрема від командування його частини – є дуже зручною ширмою для бездіяльності відповідальних осіб.

В окремих випадках – це небезпідставні підозри.

Публічність – дуже індивідуальний фактор впливу, переконана Обертас. "Результат залежить від родини військовослужбовця, від обставин полону, від того, чим він сам займався до 2022 року, від роду його діяльності", – перераховує вона.

Можливість публічно привертати увагу до проблем полону рятує, заперечує Єпіфанова. "Але це – моє особисте переконання, – уточнює адвокатка. – Навіть ті полонені, які вже повернулися, мають два погляди. Одні кажуть – не треба публічності, там за це дістається. Інші, які також проходили через тортури російського полону, переконують, що саме публічність їх і врятувала".

Кому точно не нашкодить публічність – так це цивільним, вважає Обертас.

Їх неможливо прив'язати до якоїсь бойової задачі, до якогось підрозділу, – перераховує вона. – Нам за цивільних важко боротися, немає якихось законних способів визволяти звідти цивільних, бо вони там в принципі не мали б опинитись.

Водночас і родичі, і представники Координаційного штабу погоджуються, що мирні конструктивні акції та адвокаційні тури, спрямовані на нагадування про полонених, можуть допомогти обмінам. Вони допомагають родинам гуртуватись і далі спільно масштабувати свою активність за кордон, розповідає Марина.

Також такі акції підсвічують світу справді болючі проблеми, які потребують нагального розв'язання, – наприклад, як тема українських строковиків у полоні в росіян або тема катування українських полонених, додає Єпіфанова:

"Коли ми [родичі полонених] почали їздити скрізь – в ООН, в МКЧХ, в Раду Європи – і скрізь вимагали, щоб про наших полонених говорили, то досягли дуже багато. Немовчання України приводить до конкретних рішень".

Але цей ефект – накопичувальний. Його не видно одразу.

Так, завдяки зусиллям родичів полонених та звільнених захисників ПАРЄ (лише у 2024 році!) ухвалила резолюцію щодо обміну та звільнення українських військовополонених та цивільних. Яка, зокрема, фіксує систематичні катування, зґвалтування, жорстоке поводження, що застосовуються до українців на території держави-агресора та тимчасово окупованих територіях. За словами Єпіфанової – сам факт її ухвалення для європейців став скандальним. А вони – дуже чутливі до скандалів.

"Міжнародні рішення – інструмент прямого тиску. Наша мета – чинити тиск і псувати репутацію конкретними фактами. Щоб Росія була задокументована як держава-агресор, яка краде, катує і вбиває. Це потрібно не лише для історії", – каже вона.

Такі резолюції безпосередньо впливають і на поточну ситуацію, продовжує Єпіфанова. Досі у Європі лишається багато політиків, які вважають, що "з Росією не все так однозначно, у неї велика культура, Україна також не свята".

Репутація Росії – це реальна політична боротьба. Щоб у головах європейців зламати образ "загадкової російської душі" – потрібно ще багато працювати, – наголошує вона. – Тим більше, що на його підтримку росіяни витрачають чимало грошей.

Західна аудиторія готова чути сухі історії з незаперечним фактажем, а емоції сприймає складно, уточнює Марина, дружина безвісти зниклого выйськового: "Коли доносити інформацію про катування полонених менш емоційно, зате з твердими фактами – вони починають розуміти, що на це потрібно реагувати".

Від родин захисників така активність також потребує чимало грошей та ресурсів, тому робити масштабні акції виходить лише двічі на рік. І щоразу росіяни докладають чимало зусиль, аби заглушити їхній голос. Наприклад, влаштовуючи паралельні акції.

Однак акції родин українських захисників тривають, і їхня тяглість створює загальну атмосферу важливості питання військовополонених та цивільних заручників у російському полоні, переконана Марина. "Це підсилює відчуття, що про це не можна забувати і треба допомагати його розв'язати", – пояснює вона.

Що відбувається після обміну

Одразу після обміну захисників везуть на медичне обстеження до шпиталю. Дорогою вони отримують "рюкзак звільненого" – у ньому набір базових речей, які можуть знадобитись у перші дні, та смартфон із сімкартою, щоби зв’язатись із рідними, почитати новини та трохи зорієнтуватися, що відбувається у світі.

Також першочергово звільненим надають інформацію про ситуацію в Україні.

"Умовно, це коротка лекція: що Україна не поділена між Росією і Польщею, з Києва ніхто масово не виїжджав, місто не мертве, курс долара такий-то, президент такий-то, – розповідає Обертас. – Просто щоб люди в голові собі склали актуальну картинку".

Також відбувається розмова з психологом: "Чи помічна – це вже кому як пощастило".

Далі – щонайменше тижневий карантин та військово-лікарська комісія.

Паралельно проводяться контррозвідувальні заходи. Також звільнені захисники спілкуються з представниками координаційного штабу, поліції, ГУР та СБУ.

Окремо, не під запис уточнює LIGA.net представник Служби безпеки, звільнені захисники допомагають встановити конкретні особи росіян, які були причетні до знущань над громадянами України в російських застінках.

Зібрана інформація є підставою для оголошення підозр російським посадовцям та подальшого притягнення їх до відповідальності. Наприклад, керівнику Оленівської (Волноваської) колонії Сергію Євсюкову СБУ заочно повідомила про підозру в причетності до катування близько 100 військовослужбовців ЗСУ у липні 2023 року. 9 грудня 2024 року його було ліквідовано внаслідок вибуху автомобіля в Донецьку.

Також звільненим захисникам показують фото й анкети зниклих безвісти. Вони вказують, кого з них бачили за час свого перебування в полоні.

"Ось чому родичам наших захисників не варто одразу атакувати хлопців, які звільнилися з полону, з портретами своїх захисників", – наголошує Обертас.

У момент звільнення захисники розгублені. Тож коли вони в подальшому працюють з цими анкетами, їм важко згадати: обличчя людини видається знайомим, бо його позавчора бачили на плакаті чи півтора року тому в російській колонії.

"Я розумію, чому сім'ї хочуть з ними поговорити, – каже вона. – Але в такому форматі – показувати портрети практично в момент звільнення, коли люди ще дезорієнтовані, до того, як з ними попрацюють спецслужби, – це шкідлива практика".

У цей же період звільненим допомагають відновити документи та номери телефонів.

Координаційний штаб окремо пояснює родинам, що не варто одразу спішити відгодовувати своїх захисників – їм потрібен час на відновлення нормального режиму харчування. Інші корисні поради – наприклад, що при зміні місця лікування в епікризі має бути вказане переведення з одного медичного закладу в інший, бо одразу після виписки захисник втрачає частину виплат – родини передають з вуст у вуста.

Громадські організації періодично проводять тренінги та вебінари для родин, де пояснюють, що відбувається з людиною після звільнення з полону, як налагодити з нею стосунки та з якими проявами, можливо, доведеться стикнутись. Інформацію можна знайти у спільнотах родин та на сторінках Координаційного штабу.

Подальший алгоритм дій залежить від того, в якому підрозділу та в якій зі структур Сил оборони України служить звільнений захисник. Універсальних настанов, які би офіційно і централізовано доводили всім родинам, не існує.