Розмови про мир із Росією викликають зрозумілі гострі емоції та суперечки в українському суспільстві.

Домовлятися про щось із державою, яка понад місяць веде руйнівну війну, вбиваючи українців і знищуючи міста, як це взагалі можливо? Про яку довіру може йтися, і чого будуть варті будь-які підписані домовленості?

Ми не перші шукаємо відповіді на подібні питання.

Угоди, якими завершуються війни, як і будь-які інші міжнародні угоди, можуть порушуватися. Міжнародна політика анархічна, в ній держави роблять те, що вважають за потрібне тут і зараз. А тому не буває "залізних" угод чи домовленостей.

Однак, надійні перемир’я або сталий мир – усе це трапляється. За останні сімдесят років приблизно половина домовленостей такого роду завершувалися припиненням вогню, що не порушувалося. Однак інша половина ставали лише тимчасовими рішеннями, а в багатьох випадках і короткостроковими.

Договори з Росією не варті паперу, на якому вони написані – цю приписану Отто Бісмарку цитату часто можна почути серед скептиків.

Сумніви зрозумілі, але не тільки Росія порушує угоди, які вважає невигідними для себе. До цього вдаються різні держави, а великі держави час від часу ще й наважуються на війну – тобто порушують не тільки двосторонні договори, але й базові норми й принципи міжнародного права.

Тож, чи варто взагалі про щось домовлятися у світі, де домовленості діють не завжди?

Практика свідчить, що так.

Угоди про припинення війни укладаються між учорашніми ворогами, які не обтяжені взаємною довірою. Ці угоди в більшості випадків є складними й суперечливими, навіть просто тому, що "перемога" у сучасній війні дуже рідко нагадує тотальні розгроми, прийняття капітуляції й парад, як це було до середини XX століття.

Ціна війни із часом починає все сильніше тиснути на всі її сторони, і під цим тиском вони йдуть на політичні рішення.

Якщо зміст цих рішень продуманий погано та/або ситуація зі співвідношенням сил швидко змінюється, то перемир’я зриваються, і війна розпочинається знов. Нам треба буде постійно пам’ятати про таку перспективу. Але й ця проблема – не тільки наша.

Стійкість досягнутого перемир’я, як правило, залежить від кількох важливих речей.

Його загальні контури визначаються, звичайно, ситуацією на полі бою, перспективами продовження кампанії та їх оцінками з боку сторін, а також загальним співвідношенням сил. Саме тому здатність України чинити опір і підтримка з боку третіх держав впливають не тільки на сам перебіг бойових дій, але й на перспективи та зміст угоди про перемир’я.

Важливими також є ціна війна для кожної зі сторін та, власне, об’єкт – тобто те, заради чого воюють. Наша війна є характерним прикладом так званих "асиметричних конфліктів", зокрема й через асиметрію цілей. Україна й Росія воюють не просто за різні речі, але за цілі різного порядку.

Крізь призму асиметрії можна розглянути й ціну війни.

Вочевидь, вона є високою для обох держав, але визначається різними складовими. Чим повнішим стане усвідомлення ціни, тим більшою мірою перемир’я й переведення конфлікту у ненасильницький вигляд розглядатиметься як бажана альтернатива.

Слова Гуго Гроція, основоположника міжнародного права, про те, що війна є найгіршим способом розв’язання суперечностей, все частіше спадатимуть на думку тим політичним лідерам, яким пощастило ознайомитися з його творчістю.

Важливим стане й минуле.

Держави, що мають тривалу історію протистояння, мають більше проблем із досягненням навіть мінімального рівня довіри. Ще більшою мірою це стосується держав, для яких протистояння одна з одною стало елементом ідентифікації, своєрідним стратегічним маркером.

Ми маємо минулий досвід спроб встановити перемир’я на Донбасі у форматі Мінських угод. Винести уроки з цього досвіду й зрозуміти, чому цього так і не вдалося зробити, критично важливо й для майбутніх домовленостей.

Зокрема, виглядає так, що справжнє припинення вогню було Москві не потрібне. А стійке перемир’я вимагає спільної роботи вчорашніх противників для досягнення мети, яка справді потрібна обом. Хочуть вони чи ні, але треба чіткіше інформувати про власні наміри, жорстко контролювати можливості різних інцидентів, що можуть призвести до ескалації та, загалом, розуміти, що ціна наступної війни буде неприйнятно високою.

Навіть за наявності спільної волі до припинення війни досягти прийнятної політичної формули буде важко. Через ту саму анархічність міжнародної політики, жодні гарантії безпеки для нас, наприклад, не стануть абсолютно надійними. Численні нюанси пов’язані з нейтралітетом.

Неможливість повернути Крим тут і зараз викликатиме величезний опір значної частини українського суспільства. Місяць стійкого опору значно підвищив українські очікування від майбутнього миру, але на надто занизив російські. Простір для можливого компромісу все ще гранично вузький – якщо взагалі існує.

Досягти справді стійкого перемир’я з Росією буде важко.

Цілком імовірно, що навіть якщо це вдасться, обидві держави розглядатимуть його як підготовку до наступної війни.

Що означатиме фундаментальні зміни в українській безпековій і зовнішній політиці, а також у всьому житті суспільства.