Курська ганьба Кремля: плюси та мінуси операції ЗСУ на території Росії

26 квітня начальник російського Генштабу Валерій Герасимов відрапортував Путіну, що "завершено розгром формувань Збройних Сил України, що вторглися до Курської області".

Як часто з ним буває, Герасимов видав бажане за дійсне. Бої у прикордонній зоні Курської області у ті дні ще тривали.

Проте українська операція в Курській області, що розпочалася торік 8 серпня, справді добігла кінця. Це стало зрозуміло вже в середині березня, коли ЗСУ залишили Суджу, і президент Зеленський був змушений визнати, що Курська операція "виконала своє завдання".

Відповідно, постають запитання: яке завдання було поставлене перед ЗСУ, що увійшли до Курської області? І який результат цієї операції: чи можна вважати її вдалою, чи, як кажуть деякі, це була свідомо приречена на провал авантюра?

Чіткої відповіді на перше запитання у Києві досі не дали. Найчастіше говорять про те, що метою операції було відволікання російських військ з інших небезпечних для України напрямків.

Безумовно, український наступ у Курській області змусив Росію перекинути туди помітну масу військ. Приблизно протягом двох тижнів Москва передислокувала на цю ділянку фронту дев'ять полків і бригад, зокрема кілька таких, що вважалися "елітними" з'єднаннями морської піхоти та ВДВ, знявши їх з інших ділянок фронту та взявши зі стратегічних резервів.

На початку жовтня 2024 року головком ЗСУ Олександр Сирський повідомив, що Росія стягнула до Курської області 50 000 солдатів і офіцерів, тобто приблизно 8-9% військ, що діяли на окупованих територіях України. А на початок лютого 2025 року, за оцінками американського Інституту дослідження воєн, російські війська у цьому регіоні налічували 78 000 осіб, включно з 11-тисячним північнокорейським контингентом.

Але й Київ зосередив на Курському напрямку значні сили, послабивши тим самим війська, що діяли на Донбасі. На початку цього року в Росії вважали, що у Курській області діють від 14 до 16 бригад ЗСУ, включно з  частинами Національної гвардії. Оскільки штатна чисельність цих з'єднань приблизно відома, кількість українських солдатів і офіцерів, які перебувають там, оцінювали у 20 000 – 30 000 осіб з урахуванням того, що здебільшого з'єднання Збройних Сил України серйозно недоукомплектовані. Іншими словами, навесні співвідношення сил на цьому фронті російсько-української війни було приблизно один до трьох на користь Росії, що визначило результат Курської операції ЗСУ.

Інші пояснення цілей Курської операції – запобігання вторгненню Росії в Сумську область або обмін зайнятої ЗСУ території на окуповані Росією українські райони – критики не витримують.

Влітку 2024 року в Москві не планували атакувати Сумську область. Тоді в Курській області перебував лише 72 мотострілецький полк та кілька частин різного призначення, укомплектованих строковиками. Зрештою Кремль із самого початку заперечував будь-яку можливість обміну територій.

Проте українське керівництво не могло не мати серйозних причин для відволікання значних сил з фронту на Донбасі для відкриття нового вогнища бойових дій на північному сході.

Успішне захоплення нехай навіть невеликої частини міжнародно визнаної території Росії стало потужним стимулом покращення морально-психологічного стану як ЗСУ, так і українського суспільства загалом.

Початок Курської операції справді спричинив в Україні сплеск ентузіазму. Це, безперечно, було дуже важливим для Володимира Зеленського, електоральний рейтинг якого влітку минулого року не перевищував 25% і серйозно поступався показником Валерія Залужного.

Могла бути й інша причина. Влітку 2024 року Росія не мала в Курській області скільки-небудь серйозних бойових контингентів, і в Києві могли розраховувати на успішний кидок у бік Курська або Курчатова, де розташована Курська АЕС. Поява українських військ на околицях Курська була б справді разючим  ударом по престижу Росії, Кремля та особисто Путіна. Однак це було б украй ризикованим вчинком. Російські війська могли б ударами з флангів перерізати комунікації наступного угруповання, оточити його і знищити.

Інший, теж нездійснений сценарій, що обговорювався у медіа у серпні минулого року, виглядає на перший погляд дещо фантастичним, але в ньому був певний сенс. Говорилося, що ЗСУ продемонстрували здатність завдавати Москві болісних ударів у тих місцях, де Росія не мала військ, здатних протидіяти стрімким українським наступам. Тому, наприклад, Київ міг би вивести війська з Курської області, перекинути їх, скажімо, до кордону з Придністров'ям, увійти туди, ліквідувати проросійське угруповання, що керує там, і заразом російський контингент, який налічує лише два мотострілецькі батальйони. Це був би потужний ляпас Путіну.

У Києві, однак, віддали перевагу збереженню якомога довше зайнятого на початок вересня району Курської області площею трохи більше як 1000 квадратних кілометрів.

У цьому була своя логіка: сам по собі факт багатомісячної присутності військ противника на міжнародно визнаній території Росії є ганьбою і для Путіна, і для російських збройних сил, і свідчить про їхню слабкість. Водночас було зрозуміло, що Москва зробить усі можливі та неможливі зусилля, щоб досягти вирішальної переваги та витіснити українські війська. Що й сталося.

Загалом підсумки Курської операції ЗСУ суперечливі.

З одного боку, вона продемонструвала, що, попри вагому перевагу в силах і засобах, Росії знадобилося кілька місяців для звільнення зайнятих територій. Заяви Путіна, які широко цитуються, про те, що частини ЗСУ потрапили в оточення, виявилися повною брехнею.

Операція ЗСУ в Курській області вкотре показала, що поширені уявлення про російську армію як про якогось всемогутнього монстра далекі від реальності.

Вона, звичайно, монстр, але далеко не всемогутній: без допомоги північнокорейських військ Росії навряд чи вдалося б витіснити ЗСУ з Курської області. Водночас з'явилися приголомшливі дані про втрати армії КНДР: 8500 загиблих, 11 000 поранених. Ці цифри, що показово, були опубліковані Telegram-каналом, близьким до однієї з "веж" Кремля. Можливо, це дезінформація, але гадати, навіщо і кому вона знадобилася, безглуздо. А якщо це правда, то втрати російської сторони у Курській області справді колосальні.

З іншого боку, у боях у Курській області виявились слабкості українських військ та політичного керівництва. Так, за підтвердженими відео- та фотоматеріалами, а також даними, ЗСУ втратили в Курській області понад 600 одиниць бронетехніки, зокрема 62 танки, 211 БТР/БМП, а Росія – близько 700 одиниць бронетехніки, серед яких майже 400 БТР/БМП та 70 танків. "Таке співвідношення втрат, без перебільшення, катастрофічне для ЗСУ, – писав український військовий оглядач Віталій Кононученко, – адже зазвичай втрати росіян перевищують українців у 2,5-3 рази". З цим можна погодитися, оскільки в Курській області Росія переважно здійснювала наступ, а втрати сторони, яка наступає, завжди в кілька разів більше тієї, що обороняється.

Загалом Курська операція стала ще одним свідченням того, що у стратегії України політичні цілі, зокрема під час ухвалення рішень щодо початку та продовження конкретних операцій, часто домінують над міркуваннями військової доцільності.

Це небезпечно, особливо якщо ці цілі не відповідають реальним військовим можливостям. А прагнення максимально відтягнути наказ про відступ, коли оборона того чи іншого плацдарму стає неможливою, обертається надмірними втратами як особового складу, так і озброєнь. До того ж Україна не тільки змушена залишити Курську область, а й може втратити частину території в Сумській області, що ускладнить стан справ на фронті та послабить позиції на можливих переговорах про перемир'я.

Колонку вперше опубліковано Радіо Свобода,
передруковано з відома та дозволу автора та редакції РС