RU

Чому Росія воює проти України?

Чому Росія воює проти України?

історик, професор Єльського університету
21.01.2022, 17:02

Тімоті Снайдер, історик, професор Єля, написав колонку про Україну, її протистояння Росії та боротьбу Путіна з цивілізованим світом. Ось її переклад

LIGA.net публікує адаптований переклад колонки Тімоті Снайдера How to think about war in Ukraine, яку він опублікував 19 січня на ресурсі snyder.substack.com.

Мене постійно запитують, чи наважиться Росія повторно вторгнутися в Україну Цього разу нічого не можу сказати, хоча у 2014 році, коли РФ вперше напала на Україну, у мене був чіткий прогноз, не дивлячись на думку загалу. 

Цього разу мало у кого є сумніви щодо намірів Росії повторно випробувати свої сили. 

Чому б і ні, вісім років тому їй вже це вдалося, хоч і не так, як хотілося би, та й стотисячне російське військо на кордоні з Україною плюс військові, які вже перебувають на окупованій Росією українській території, говорять про цілком реальні наміри Кремля. 

Але це лиш припущення, я не знаю, як розвиватимуться події. Впевнений, що і в самому Кремлі про це не знають. Справді, навряд чи серед російської еліти є чітка згода стосовно цього.

Зрозуміло лиш одне – наслідки масштабної російської військової агресії щодо України були би жахливими і для країни, і для її населення, яке нічого не зробило північному сусіду. 14 000 загиблих та 2 млн внутрішніх біженців – такий результат останнього російського вторгнення на схід України. Але цього разу наслідки були би набагато разючішими. 

Військові сили, які Росія підтягнула до українських кордонів, мають потужну руйнівну здатність. Але вторгнення в Україну було би наразі дуже нерозумним кроком з боку Росії, і багато росіян це розуміють. Це було би схоже на радянське вторгнення в Афганістан у 1979 році: спочатку здавалося успішним, але стало початком кінця всієї системи. 

Але чому саме зараз і чому саме Україна? 

У 2014 році російське вторгнення в Україну було частиною масштабного наступу на демократію в Європі та Сполучених Штатах. Росія змогла "прогнати" власні політичні меми через західні ЗМІ та поставила під сумнів власні наступальні операції під час їх проведення. 

Перемога російської пропаганди в Україні у 2014 році підсилила віру Кремля у свої сили та спонукала його до кібервійни проти Європейського Союзу та США. 

Але цього разу російська пропаганда виявилася не такою ефективною. 

Гучні погрози президента РФ Володимира Путіна в бік України – чітка спроба зачепити Європу та Сполучені Штати. Але метод впливу Кремля цього разу інший. Замість того, щоби вдертися по-тихому, Росія на весь світ демонструвала підготовку до можливої війни, і лише потім попередила Захід – все, що станеться, – їхня провина. 

Росія не стала розмовляти з Європою, а пішла одразу до США. Україна (знову) опинилася на порядку денному внутрішньої політики Америки, але в незручній для президента США Джо Байдена конфігурації. 

Москві більше подобалися дії адміністрації експрезидента США Дональда Трампа, ніж діючого очільника Білого дому. Свого часу Трамп заявляв, що виведе США зі складу НАТО, якщо вдруге стане президентом. 

Наразі усе, що може послабити позиції Байдена, – Росії "на руку", це можливість реалізувати інтереси режиму Путіна.

Чи є тут бодай якийсь натяк на стратегію? 

У липні 2021 року Володимир Путін опублікував дивну статтю про Україну, Росію та їхні історичні відносини. 

У ній він наводить доволі дивні аргументи, від яких в істориків починає сіпатись око. Основна ідея статті очільника Кремля в тому, що Україна не може бути суверенною країною, бо тисячу років тому на її території існувала країна під назвою Русь зі столицею в Києві, тому всі причетні та їхні нащадки – це росіяни або братні для росіян народи. 

Тож я скажу: Русь заснували варяги, Москви в той час ще й близько не було, Москва тоді не керувала Києвом, а тема "братніх народів" – зовсім свіжа вигадка пропаганди, якщо вже на те пішло, – це національна ідентичність у сучасному розумінні.

Але потрібно розуміти – ви ніколи не вийдете переможцем з історичної суперечки з людьми, які вірять в міфи, не кажучи вже про президентів, які інтерпретують історію для підтвердження своїх упереджень.

Невизначена російська ідентичність – те, що найбільше вражає у статті Путіна. Якщо ви стверджуєте, що ваші сусіди – то ваші брати, у вас криза ідентичності. Стосовно цього є влучна німецька приказка: "Und willst Du nicht mein Bruder sein, so schlag' ich Dir den Schädel ein": якщо ти не будеш моїм братом, я проб’ю тобі голову. 

Саме така позиція у Володимира Путіна. У його статті багато минулого і мало майбутнього, а нація – це більше про майбутнє, ніж про минуле. Якщо українці бачать себе у майбутньому як одну національну спільноту в одній державі, то питання розв’язане. Тоді ніякий диктатор в іншій країні не може вирішити, хто є нацією, а хто – ні.

Так, у Путіна своє розуміння формування світу. Але це не означає, що він не може його змінити під себе. Здається, він дійсно вірить в те, про що написав. У його оточенні та в російських збройних силах є люди, які чудово знають, що погляд їхнього президента на Україну не відповідає дійсності. Якби все було так, як він стверджує, українці вітали би наміри Росії щодо чергового вторгнення.

Представники російської сторони мають вдавати – все, що говорить Путін, – правда. І це проблема для американських та європейських перемовників. Президент РФ звинувачує не свої агресивні дії, а Захід в тому, що Україна намагається отримати членство в НАТО. 

Наразі можна почути багато суперечок щодо цього. Але існує дуже чіткий момент: проєвропейська орієнтація України – це результат російського вторгнення 2014 року. Як би Путін не злився, факт залишається фактом. Не дії США, і не Європи, а саме Росії – причина розбрату між державами та намагання українців отримати гарантії безпеки у західних партнерів.

Під час вторгнення в Україну у 2014 році Росія окупувала Кримський півострів. На материковій частині України, використовуючи місцеві та російські нерегулярні війська, Москві вдалося окупувати частину української території.

Бої були жорстокими, з інтенсивними обстрілами з російського боку українського кордону та використанням російської зенітної техніки для збиття українських транспортних літаків (не кажучи вже про цивільний лайнер MH17). Росія, звісно, хотіла більшого, тому провокувала на території України заколоти проти українського уряду, які у більшості випадків зазнавали невдачі. Як результат – Росія під прикриттям фейкових "республік" окупувала частини двох південно-східних українських областей – Луганської та Донецької. 

Цього ж разу Москва підготувалася краще, задіяні сили були би чисельнішими та підготовленішими. Російська армія зараз у кращій формі, ніж у 2014 році. З іншого боку, українська армія теж не била байдики. У 2014 році в Україні відбувалася революція, і країна не була здатною захищатися від наступу зовнішнього ворога. Звісно, і зараз не можна порівнювати сили України та Росії, але тепер українська армія сильніша і могла би завдати набагато більшої шкоди, ніж вісім років тому. 

Політичної ейфорії щодо повторного вторгнення в Україну серед росіян не спостерігається. Хоча російські лідери люблять хвалитися своєю жорсткістю, вони майже так само чутливі до втрат, як і американські. 

Ви помітили, що більше не чути відважних російських репортерів, які би писали про росіян, загиблих у боях в Україні. Зараз російське громадянське суспільство перебуває під жорсткішим контролем, ніж у 2014 році, і лише дуже відважний і вправний репортер спромігся би висвітлювати цю можливу війну. 

Російська пропаганда, яка спрацювала минулого разу, була спрямована проти України. Її, залежно від цільової аудиторії, зображували як реакційну чи гомосексуальну, націоналістичну чи космополітичну. Цього разу Росія зосередилася на геополітиці, а не лише на Україні. 

Одна з головних тез російської пропаганди – у всьому винна Америка, тому Україна насправді – не суверенна держава, і чим закінчиться війна – не так вже й важливо для українців.  Росія постійно відволікає Захід, тому ми не можемо зрозуміти, яка насправді українська політика.

Одним із перших рішень незалежної України було ядерне роззброєння. Колись Україна була третьою за величиною ядерною державою світу, принаймні за кількістю озброєння, розміщеного на її території. У 1994 році тодішні очільники держави відмовилися від ядерної зброї в обмін на гарантії безпеки, які у разі чого пообіцяли надавати Сполучене Королівство, США та Росія. 

Минуле Росії та загроза вторгнення в Україну ламають стратегію глобальної справи з ядерного роззброєння країн: наразі все вказує на те, що країни, які відмовилися від ядерної зброї, зазнають нападу з боку сусідів. 

У 2019 році Україна, яка втомилася від війни, обрала президентом Володимира Зеленського, який обіцяв закінчити війну. Але його намагання примиритися з Путіним зіштовхнулися з загрозою ескалації війни. Можливо, це одна з причин, чому російська пропаганда зосередилася на Заході та Сполучених Штатах.

Якщо ми зупинимося і подумаємо про Україну як про країну, то відразу запитаємо себе: чому саме ця країна піддається атакам зі сторони Кремля? Чому знову виник конфлікт?

На відміну від Росії, Україна – демократична держава. На відміну від Путіна, Зеленський прийшов до президентства в результаті демократичних виборів. (Це принципова відмінність між Україною та Росією: в Україні президенти програли вибори та залишили свої посади. В Росії подібного не було.

Одним із головних елементів традиційних атак Росії на Україну було те, що в Україні притискають "російськомовних". Це концептуально вводить в оману, оскільки більшість українців мірою так чи інакше двомовні – володіють українською та російською мовами, і російською мовою не визначається ідентичність (якби це було так, я був би англійцем). 

Чи взагалі розумно дискутувати щодо "російськомовних" в Україні, до яких, безперечно, належить і сам український президент. Зеленський – зі сходу України, і його "рідна" мова – російська. Тож "російськомовний" в Україні може бути обраний навіть президентом. Дійсно, "російськомовні" в Україні в цьому сенсі набагато вільніші, ніж "російськомовні" в Росії. У Росії демократії немає ні для кого.

Інша лінія російської пропаганди базується на тому, що Україна непридатна для проживання євреїв. Знову приклад президента: Зеленський – єврей. До речі, коли він став президентом України, прем’єр-міністром був єврей. Протягом кількох місяців 2019 року Україна була єдиною країною (крім Ізраїлю), у якій і глава держави, і глава уряду були євреями. 

У статті Путіна, а ще відвертіше в останній статті його колишнього політичного партнера Дмитра Медведєва, такий стан речей подається як свідчення відсутності суверенітету та залежності України від Заходу.

Отже, що з усим цим робити?

Перемовини, якими би вони не були важкими. З обов’язковим включенням у них представників України. Практика виключення зацікавленої країни з обговорення її майбутнього має поганий досвід.

Америка не всесильна, вона не може виконати всі абсурдні забаганки Росії. Проєкти договорів про "гарантії безпеки" між Росією/США та Росією/НАТО: "Договір між Російською Федерацією та Сполученими Штатами Америки про гарантії безпеки" та "Угода про заходи забезпечення безпеки Російської Федерації та держав-членів Організації Північноатлантичного Договору", які представила Москва та попросила Захід їх підписати, – явна ознака незграбності російської позиції. У них Росія просить США ухвалити положення, неприйнятність яких, безумовно, має знати Кремль, та відмовитися від суверенітету інших країн, України – перш за все.

Що дійсно варто спробувати, – так це провести перемовини, які не обмежуватимуться конкретними претензіями чи амбіціями Росії. Головне, що треба розуміти під час таких переговорів – у системі європейської безпеки щось пішло не так.

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.
Статті, що публікуються в розділі "Думки", відображають точку зору автора і можуть не збігатися з позицією редакції LIGA.net
Вакансії
Більше вакансій
Manual QA Engineer
Киев Ligamedia
Розмістити вакансію

Коментарі

Останні новини
Популярне