Зміст:
  1. Не хотів казати: "Путін – мій президент", вирвали зуби
  2. "Ми не відсиділи, ми відстояли у тюрмі 22 місяці і три дні"
  3. У перший день зомліла
  4. "Боже спаси розпитувати: скількох ти вбив?"
  5. Нехай іграшки будуть там, де повинні лежати ноги
  6. Ходить у вишиванці і носить український прапор
  7. Ходить ховати незнайомих солдатів 
  8. "Держава – це і я теж"

Віра Тимошенко десять років ходить до військових шпиталів провідувати поранених, а на цвинтарі – ховати незнайомих солдатів. Часто непритомніє, але знову йде. 

Читайте нас в Telegram: головні новини коротко

Волонтерка розповіла, що найбільше просять військові (спойлер – "нєвєсти"), скільки їй платять, навіщо пораненим м'які іграшки. Є тут й сповіді полонених, яких недавно обміняли і яких ми зустріли у шпиталі. 

Кореспондентка LIGA.net провела один день з Вірою Тимошенко.

Не хотів казати: "Путін – мій президент", вирвали зуби

"Раді вас вітати в Україні! Ми вас чекали! Чи можна вас пообнімати?" –  вродливі, дзвінкоголосі,  з розпущеним волоссям дівчата туляться до вчорашніх полонених у військовому шпиталі. Їх привезли туди після останнього великого обміну. Хлопці радіють, цвітуть усмішками.

У цьому відділенні їх десятеро, від 21 до 24 років. Худющі, виснажені, коротко стрижені. Однакові сірі спортивні костюми теліпаються на кістлявих плечах. Всі втратили у вазі. 25, 30 кілограмів. Замість накачаних чоловіків – підлітки у розмірі XS.

Спішить провідати хлопців і Віра. 56-річна волонтерка, яка 10 років ходить військовими шпиталями як на роботу. Сьогодні як і завжди несе хлопцям гостинці. Легко і вільно підходить до кожного: "Слава Україні! Ви наші найкращі!" 

Колишні вже полонені веселі, сміються, світять очима, тішаться, що вдома.

Не до всіх ще приїхали рідні, тому дівчата і ми – перші відвідувачі

"Коли нас везли в автобусах через села, люди виходили, зустрічали з прапорами, з добром! Як це приємно!" – високий хлопчина довго роздивляється дитячий малюнок, який Віра дала його побратиму. Вивчає кожну деталь. Вона це помічає і дає йому інший.

"Ноги відростуть". Як волонтерка Віра лікує поранених ведмедями
Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

Вона за мить переобнімала  всіх військових, кожному подякувала, сказала, що він герой і титан. Слова ллються з неї невимушено, наче вона знає їх сто років. Ось вже шелестить пакетами, дістаючи гостинці. За кілька хвилин долаю свою ніяковість і я.

"Нумо обніматися!" – звертаюся до юнака з Черкащини, який перепрошує, що не може так швидко перейти на українську. У полоні змушували співати гімн Росії по 30 разів на день. А одного з полонених покарали за те, що вночі гукав маму рідною мовою.

Хлопець так міцно, так тепло притискається, наче я йому рідна. Так довго не відпускає

Нічого вмисно не розпитую, але він хоче поділитися сам. Їх, сімох бійців, взяли в полон на позиції на початку повномасштабки і тримали разом десь у СІЗО неподалік Москви. Цілими днями режим був такий: пів години сидиш, пів години стоїш. А коли вже везли на обмін, не вірив до останнього, думав переводять в іншу тюрму.

Каже про сусіда по палаті, який на прийомі в лікаря: "Не вірить, що не рватимуть іржавими плоскогубцями зуби, бо не хотів казати: "Путін – мій президент". Не вірить, що поставлять нові…"

Підписуйтесь на розсилки LIGA.net – тільки головне у вашій пошті

"Ми не відсиділи, ми відстояли у тюрмі 22 місяці і три дні"

Хлопці, як допитливі діти, зазирають у Вірині торби. Сьогодні там патріотичні футболки, розмальовані дітьми, шкарпетки, плед, одна пара черевиків на липучках, сувеніри з українською символікою, прапори, іграшки, солодощі, двоє трусів: одні в горошок, інші – у квітах.

Усі хочуть іграшки, браслети. Футболки відразу прикладають до себе. Один тягне на себе плед, охоплює руками, як людину: "Можна?" "Вам все можна", – Віра залишає свій телефон, якщо захочуть щось замовити.

"Ноги відростуть". Як волонтерка Віра лікує поранених ведмедями
Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

"Приходьте нас провідувати. Це так приємно, ми так скучили за нашими людьми. А що хотіли б… Чесно – ніколи не брати в руки автомата. Ми свій обов'язок перед Батьківщиною виконали".

Хлоп’якувато, задиристо вони то бігають палити на балкон, то втикають у телефони, які їм видали, то зазирають один до одного у палати.

Безперестанку дякують за подарунки

"Ви захистили нас своїми спинами", – повторює волонерка. А я дивлюся на ті вузенькі, як не зламаються, спини, і до горла підкочується клубок.

Віра не пропустила жодного військового, що проходив повз. Ось зустрічаємо на східцях ще двох. Ці доросліші. Одному 34, іншому під 50. Старший одразу одягає принесені Вірою черевики. Знімає чорні дермантинові кросівки, які всім видала українська сторона.

"Ми не відсиділи, ми відстояли у тюрмі 22 місяці і три дні. По 15 годин на день доводилося стояти у вузькому проході між нарами. Ноги попухли. Зараз постійне відчуття наче помліли. Поколювання всередині не минає. Тягаю їх, як ватні, можу черевика згубити й не відчути цього", – розповідає молодший. Він схуд у полоні на 40 кіло. З цікавістю роздивляється Вірину гердану, торкається пальцями: "Така яскрава".

У перший день зомліла

На другому курсі університету Шевченка, де Віра вчилася на журналістку (зараз жінка фрилансерка), вона потрапила в аварію. Стан тяжкий, їй ледь не відрізали ногу.

Тоді не збирали коштів на допомогу, а збирали вже на могильні вінки. От пройшла чутка, що Віра померла. А вона взяла і повернулася на навчання.

"Ноги відростуть". Як волонтерка Віра лікує поранених ведмедями
Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

"Ти ж Віра Тимошенко? – запитала котрась з однокурсниць. –  А я тобі карбованець на вінок здала". "То давай віддам тобі три", – відказала студентка.

Коли дуже хворів тато, розгорталася Революція гідності. Віра доглядала його в селі на Сумщині. Мама померла, як дівчинка ще до школи ходила. З батьком доводилося часто лежати по лікарнях. А там – біль, страждання. І там же – співчуття, турбота, любов.

Коли тата не стало, Віру аж в груди штовхнуло: треба щось робити для інших, допомагати, інакше депресія задавить

"В Україні вже почалася війна, навколо горе. Я вирішила ходити у шпиталі: одно передавали по телевізору, що потрібні руки. І відразу ж рушила до найважчих. Коридором везли на каталці розпанаханого солдата в крові. Всього в трубочках. Я – хлоп і зомліла", – згадує перший день волонтерка.

Вона відчайдушна. Знала ж, що знепритомніє від вигляду крові. В універі навіть просила звільнити від занять з медицини: не могла дивитися, як укол роблять. А тут відразу тяжкі поранені! Отямилась і додому. За тиждень те саме. Знову зле і знову додому.

"Я ходжу у шпиталь, бо не знайшла іншого місця, де б могла бути корисною. Воювати я боюся, збирати гроші – не така я публічна людина, хоча зараз картку почала вже давати у соцмережах. Сама не витягну. Люди з усього світу допомагають і грішми, і посилками. Це на потреби саме поранених. 

Мене іноді виганяють із лікарень: мовляв, держава їх усім забезпечує. Але ж чому вони дзвонять мені? Питають про памперси, про костури, про коляски. 

Мамі, сину якої приписали заварювати трави на світанку, потрібен чайник; побратими хлопця з контузією, який впісявся від вибухів, просять змінну білизну; чоловік, якого поклали лікуватися ще влітку, хоче вийти на базар, а в нього з одягу лише шорти, й ті позичені в побратима".

Віра – фея з важкими сумками, від яких болить спина, спішить виконати бажання-замовлення. Майже щодня за будь-якої погоди прямує до шпиталів. 

Підписуйтесь на розсилки LIGA.net – тільки головне у вашій пошті

"Боже спаси розпитувати: скількох ти вбив?"

Її ніхто не вчив, як поводитися з пораненими. "Прийшла. Гепнулася в коридорі і все", – сміється. Вона дуже відкрита і спонтанна. Жінка, яка 40 років живе в столиці, якимось чином не втратила безпосередності, колориту і щирості провінціалки. А ще – з  нею напрочуд легко.

"Ноги відростуть". Як волонтерка Віра лікує поранених ведмедями
Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

"Усі перший раз не знають, що робити, про що говорити. Я розказую: треба сказати три фрази: "добрий день", "дякую" і "до побачення". Ну, не підряд звісно ж, щось можна вставити між ними", – регоче.

З пораненими важлива делікатність, щоб не нашкодити. Тонкі речі, які вчишся відчувати

"Можна слухати, якщо він розказує. Можна відповідати на запитання, якщо запитує. А там уже, як вестиметься: говорити про книги, чи грати в шахи, чи складати пазли. Я завжди прошу новеньких не чіпати тему мови, віри. Боже спаси розпитувати заради дурної цікавості: скількох ти вбив?"

Віра згадує, як одного разу з нею напросилася жінка, яка почала чіплятися до солдатів: "А як тебе мучили в полоні? А як катували?" Насилу її відтягла: "В них душа болить. Як можна?"

Спілкування не завжди виходить простим. Інколи військові прямо в лоб заявляють: "Я поранений, ти мене не зрозумієш". Тоді Віра згадує свою аварію і свій страх, що відріжуть ногу. Розказує, що теж мала контузію, як з усього маху гепнулася головою на слизьких східцях біля батьківської хати. Після того почала заїкатися.

"Так що я теж контужена", – хизується перед пораненими. Вони сміються. А вона радить їм співати, це допомагає швидше подолати цю травму.

Довго не могла звикнути до військового гумору. От просить, скажімо, хлопець без ніг шкарпетки. "А куди ти їх?" – "Нічого, ноги відростуть".  Інший, вже після лікування, пішов у ТЦК працювати і якось звернувся через пост приносити жіночі прокладки. "Навіщо тобі, Дімчик?" – попитала Віра. – "Щоб ноги не мерзли". А в самого ніг нема. Вона не знала, що й думати, а з'ясувалося, що просив бійцям на фронт.

"Отакі бодрячки, стійкі, життєрадісні, бадьорі вишкрібаються зі стану безнадії першими. І рухаються вперед, одружуються, роботу, як цей Діма, знаходять. Гумор дуже рятує".

Але той гумор і хороший настрій треба нести й до них. Не лише футболки та шкарпетки. Віра в цьому майстер.

Пояснюємо складні речі простими словами – підписуйся на наш YouTube

Нехай іграшки будуть там, де повинні лежати ноги

Прихід жінки у шпиталь завжди супроводжує її фірмове привітання: "Труси, носки, кефір, ведмеді!" Запитує у кожного пораненого чи військового: "Хлопці, що вам треба?"

Хтось стриманий: "Дякую, в мене все є", хтось зацікавлено зиркає на велетенські сумки, які жінка тягає за собою.

"А що за ведмеді?" – сміючись питає молодий в окулярах і з борідкою. Він вийшов попалити на терасу.

"Ноги відростуть". Як волонтерка Віра лікує поранених ведмедями
Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

"А, – махає рукою Віра, – це я так називаю  м'які іграшки. Тому в мене всі ведмеді, навіть черепахи", – відповідає і швиденько притуляє до його грудей чергову футболку. 

"Іграшкова" терапія почалася з зайця.

М’якого зайця Віра подарувала комусь давно на день народження, аж потім іграшки захотіли всі

"Той тягне руку, той. Є що й за пазуху пхають. Це для них згадка про дім, про мирне життя. І я стала з собою носити.

Якось прислали з Франції цілі коробки. Я відкриваю, а там обізяни. Дуже великі. Принесла в шпиталь, а там лежав хлопчик з позивним "Чорний". Витягую обізяну, а він: "Так це ж викапаний я, подивіться!" Притулив до себе і точно: одне лице, вуха стирчать. Хочеться і плакать, і сміяться".

У волонтерки вдома все заставлено ящиками із речами, які надсилають небайдужі. Чоловік кричить: "Допоки це триватиме? Пройти ніде!",  – а Віра сміється: "Андрюха, це барикади, ніхто до нас не прорветься". Насилу роздала тих мавп, відкрила чергову коробку, а там ще три сидить. Чоловік каже: "Ти ж віддала, де ці взялися?" – "Це їхні діти, налупилися, поки нас вдома не було".

Жінка пише душевні вірші та пости про свої відвідини поранених. І ось у кількох з них йшлося про зовсім молоденького хлопчика з позивним "Малий":

"На мене дивилися дитячі очі. Як у старшокласника. Сумні, сумні. Хлопчина ховав свої ампутації під пелюшку, ніби соромився. Витягла з наплічника іграшку. Він так зрадів. А я вдома плакала.

Сьогодні знову плачу. Ми з героєм земляки. Він теж з моєї  рідної Сумщини. "Малий" мене запитує: "У вас сьогодні іграшки є?  (він щодня брав якусь нову, побратими теж відносили йому свої. – Авт.) Ооо, такого пухнастого дива ще немає. Дивіться, як у мене їх багато. Ось сидять. Зоопарк. Племінниця приходить, грається. Я їх поки що не віддаю. Нехай будуть там, де повинні лежати ноги. Вже поназивав їх Вася, Мишко, Ігор. Гарно ж?" – "Гарно, синку. Одужуй. А що тобі принести наступного разу?" – "А є такі, яких в мене ще немає?" – "Є". Сльози на брязку, ком у горлі. Господи, почуй нас, не забирай цих дітей, не каліч. І батьків і матерів теж. Страшно як. Моторошно".

Охоронець лікарні якось діставав  Віру: "Нащо ви їх несете? Хіба вони гратимуться?" – "А ви прийдіть і подивіться".

А вони дійсно бавляться. Дорослі дядьки і юнаки після школи. Садять на ліжку жирафенят і тигриків: "Оце батько, оце мати, оце дітки, зараз будем лікувати".

Ходить у вишиванці і носить український прапор

Віра жвава, справна і спритна. Її кличуть "Шустра", бо колись за день встигла оббігати три шпиталі. А  раніше була "Нєвєстою": коли заходила до хлопців у палати, викрикувала: "Труси, носки, кефір, нєвєсти!" 

"Ноги відростуть". Як волонтерка Віра лікує поранених ведмедями
Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

Поранені військові, а вони переважно молоді-нежонаті, просять познайомити їх з дівчатами. Бо мама, волонтери, побратими – то одне, а до дівчат можна позалицятися, почутися жартівливими, бравими, зухвалими – живими. Хоч самі і без ніг, запросити танцювати, взяти за руку.

Тому так прямо і відповідають на запитання: "Що вам треба?" – "Нєвєсти"

І Віра відгукнулася властивою їй манерою: якщо просять воїни, відмовити не можна. Кликала знайомих юнок, студенток провідувати бійців. Тричі сталося диво: дівчата закохалися у хлопців, а ті в них. Склалися три пари.

Волонтерка жартівливо виконувала роль свахи, аж поки знайомі дівчата, які б хотіли прийти у шпиталь, закінчилися. Але її продовжували величати "Нєвєстою", бо ходить в українському строї. Деякі заздрісники кидали в обличчя: "Ти вмисно так одягаєшся, щоб собі чоловіка знайти". Віра сміялася: "Та в мене наречений є, тільки заміж ніколи вийти". Таки заткнула їм роти в 2016-му, коли знайшла п'ятнадцять хвилин часу збігати в РАГС, щоб розписатися зі своїм Андрієм і квіти покласти до Алеї Небесної сотні. 

Відтоді слово "нєвєсти" прибрала із свого привітання, припинила носити вінок, а український костюм –  ні.

"Я на якесь свято прийшла у вишиванці і побачила, що ця картинка діє дуже позитивно", – Віра правду каже. Вона йде шпиталем, як писанка, її віддалік видно, віддалік чутно. Навіть простуючи вулицею у мороз вона не застібає куртку. Щоб видно весь образ, щоб гарно. Вона носить з собою український прапор із надрукованим словом "Віра". Жовті літери на блакитному тлі. Коли фотографується з бійцями, витягає його. Стяг списаний-розписаний їхніми побажаннями.

Сьогодні вона в тканій сукні, вив'язана хусткою, на грудях виблискує бісером прикраса. Губи підведено бузковим.

Спускаємося до автомата з кавою у хол. До нього хвацько під'їжджають на інвалідних візках ті військові, які лікуються тут давно. Вони з ампутаціями. Віра їх усіх знає. Радіють одне одному, обіймаються. Говорять про чергові операції, про родини, всі відмовляються від цукерок: той лише повечеряв, той від стоматолога.

У волонтерки в сумці залишилися  труси, які так ніхто і не забрав: занадто великі. Віра наспівує кожному, хто підходить за кавою:

"Хоч проси, хоч не проси, подарю тобі труси", "Труси  у квітки, щоб носили козаки". Зрештою їх забирають двоє кремезних чоловіків. 

Ходить ховати незнайомих солдатів 

Віра часто відвідує  цвинтарі. Прочитає в інтернеті, що десь похорон солдата, і йде прощатися, віддати шану.  Буває, що непритомніє.

"Навіщо? – питають знайомі. –  Свідомо йти і знати, що знепритомнієш".

"А там людей мало: родичі, побратими й більш нікого нема.

Тому я йду, несу квіти, прибираю на могилках"

Її часто не розуміють:

"Та годі нам вже про ті шпиталі розказувати. В тебе лиш вони в голові".

Або:

"Тобі що, немає що робити? Чого ти туди ходиш? А скільки тобі платять?"

"Знаєте, дуже багато. Ви навіть уявити не можете. Хто кінцівкою, хто літрами крові. А хто і своїм життям", – відрізає Віра.

Запитую про мотивацію. Бо хоч це і наче очевидна річ у випадку волонтерства, однак у всіх вона своя.

"Я віддаю борги, – не задумується  жінка. – Мене колись підтримали люди, коли лежала в лікарнях. Мала онкологію, і медики сказали, що місяць жити зосталося.  Але Бог зберіг мене на цьому світі. І я маю віддячити Йому і людям".

Підписуйтесь на розсилки LIGA.net – тільки головне у вашій пошті

"Держава – це і я теж"

Батьки вчили мене з дитинства допомагати. Тоді це не називали волонтерством. Але приїдеш в село, йдеш з кимось корову пасти, комусь ліки з міста везеш, а комусь панчохи. Це норма. А з татом стільки часу в лікарнях провели, надивилася я на безпорадних людей. Ну як їм не допомогти?

Те, що провідую воїнів, – це найменше, що можу зробити для найкращих

"Ставлюся до них з повагою і вдячністю.  За те, що в мене є руки й ноги. За те, що жива, що не в окупації, що я у своїй хаті, де, вибачте, не насрав кацап. Роблю для них все, бо вони закрили мене собою. І коли кажуть, що їм все дає держава, і виганяють мене зі шпиталю, не піддаюся: "Держава – це і я теж".

"Ноги відростуть". Як волонтерка Віра лікує поранених ведмедями
Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

Питаю, чи важко їй.

"Важко жінці, якій повернули сина без голови і вона ховала його у відкритій труні, щоб люди бачили, що русня зробила, і яка сама пішла воювати і потрапила в полон; важко дружині, яка місяцями чергує біля ліжка чоловіка у комі, а біля неї немовля. А мені – не важко.

Бува здається, не витягну, впаду на півдорозі, але згрібаю себе докупи і рушаю далі".