Олімпіада на граблях історії: чому "нейтральність" МОК – це капітуляція перед терором

Текст колонки продиктовано на телефон, розшифровано та відредаговано для кращого сприйняття.

Політика Міжнародного олімпійського комітету (МОК) щодо агресора сьогодні виглядає не просто непослідовною, а ганебною. Для мене залишається загадкою, як шлях від повного бану представників Росії та Білорусі трансформувався спочатку у "нейтральний статус", а тепер – у спроби повернути їх до олімпійського руху під власними прапорами.

На тлі цього загравання з агресором ми бачимо цинічне ставлення до українських спортсменів, які намагаються нагадати світові: поки в Мілані святкують "солідарність та рівноправ’я", в Україні триває кривава війна.

Історія нічому не вчить тих, хто не хоче вчитися. Світ уже бачив подібне у 1936 році, коли право на проведення Ігор надали Гітлеру. У нашому столітті цю помилку повторили із Сочі-2014.

Варто поглянути на факти: Володимир Путін неодноразово та зневажливо "плював в обличчя" олімпійським принципам, розв'язуючи війни саме під час змагань: 2008 рік (Пекін) – вторгнення в Грузію, 2014 рік (Сочі) – анексія Криму та початок агресії на Донбасі, 2022 рік (Пекін) – повномасштабне вторгнення в Україну.

Складається враження, що Кремль спеціально обирає час Олімпіад, щоб продемонструвати свою зневагу до міжнародних інституцій. Але замість того щоб "показати зуби" та забанити вбивць, МОК продовжує відводити очі від зруйнованих життів, знищеної спортивної інфраструктури та геноциду суверенної держави.

Наратив про те, що спорт має залишатися "поза політикою" – це зручна маніпуляція, яку постійно використовують проросійські сили. Насправді Олімпіада завжди була найполітизованішим майданчиком у світі.

Згадаймо досвід США: коли афроамериканські атлети, зокрема великий Мухаммед Алі, виборювали золоті нагороди, вони використовували олімпійський п'єдестал для маніфестацій проти расової дискримінації. Вони доводили, що є рівноправними членами суспільства, і змушували світ бачити внутрішні проблеми своєї країни. Сьогодні Україна має діяти так само: використовувати кожну трибуну, щоб "незручна тема" війни не давала спокою чиновникам МОК.

Для керівництва МОК сьогодні головне – щоб усе пройшло "тихо". Вони хочуть, щоб змагання асоціювалися лише з миром і добром, змушуючи всіх забути про агресорів. Але ми не маємо права на тишу.

Коли представників нашої команди запитують про умови підготовки, вони мають відповідати цифрами: понад 560 українських атлетів, які мали б сьогодні змагатися в Мілані, вже ніколи не вийдуть на старт. Вони вбиті Росією.

Тим часом МОК робить крок за кроком до повної легітимізації агресора. Спочатку до змагань долучили юніорів, тепер на черзі – дорослі атлети під триколорами. Це відверте загравання з тероризмом, яке неминуче матиме наслідки для всього світового спорту.

Я хочу подякувати кожному нашому спортсмену, який використовує свій статус для просування проукраїнського порядку денного. Сьогодні український атлет – це не просто професіонал у своєму виді спорту. Це насамперед амбасадор держави, яка стікає кров’ю через російську агресію.

Наше завдання – не дати міжнародній спільноті зануритися в ілюзію "спортивного свята". Світ має знати й пам’ятати: поки російські атлети виступають у "нейтральному" статусі, їхня країна продовжує вбивати тих, хто міг би бути їхніми суперниками на полі, але став їхньою жертвою на полі бою. Ми будемо робити свою справу, попри будь-яку позицію функціонерів МОК.