Вам більше не потрібно читати десятки світових медіа різними мовами, щоб бути в курсі. Тепер спеціально для вас ми доберемо і відфільтруємо тільки найважливіші та найцікавіші тексти з усієї земної кулі. І перекажемо, про що пишуть найкращі медіа, у стислій версії щонеділі.

Підписуйтесь на корисний легкий контент в Instagram

Хочете читати історії, які обговорює весь світ? Приєднуйтеся до тисяч українців, які вже підтримали якісну журналістику. Ставайте донатором на суму від 100 грн/місяць або підпишіться на BuyMeACoffe на будь-яку суму. І зустрічайте переказ кращих історій щонеділі (ми також вимкнемо для вас показ реклами та додамо до чату з нашою редакцією).

У новому випуску: 

  1. Форпост Європа. Чи вистачить у близьких до Росії держав ЄС військ та сил протистояти її ймовірному нападу (The Foreign Policy). 

  2. Політичний "син" Марін Ле Пен. Хто такий 28-річний Жордан Барделла — нове обличчя французьких ультраправих, який може стати премʼєром (The Wall Street Journal).

  3. Темний бік легалайзу. Коли Нью-Йорк легалізував рекреаційну марихуану — це вважалося суперреволюцією, але обернулося катастрофою (The New York Times).

  4. Спека, що спопеляє. Чому смертельна спека у різних частинах світу все більше стає нормою – радше, ніж винятком (The Economist).

  5. Памʼять і прощення. Єва Умлауф пройшла Аушвіц, але досі німецька бюрократія не дає їй отримати компенсацію (Der Spiegel).

  6. Життя як жертва. Як ДНК допомагає нам збагнути людські жертвопринесення як поширену тисячоліттями практику (The Wall Street Journal).

  7. Голос на повну силу. Як працюють інструктори з вокалу, які допомагають трансгендерним та небінарним людям змінювати голос, як вони хочуть (CNN).

  8. Реформіст на чолі Ірану. Куди приведе країну новий президент Масуд Пезешкіан, який виступає за скромні соціальні реформи та переговори зі США щодо ядерної угоди (The Washington Post).

  9. Розлючена Британія. Як ситуація в провінції королівства пояснює, чому британці цього разу проголосували за зміни (Politico Europe).

  10. Гра престолів по-нігерійськи. Як у королівстві на півночі Нігерії двоє королів змагаються за тисячолітній трон, хто їх підтримує і "топить" (The New York Times).

Форпост Європа

Чи вистачить у близьких до Росії держав ЄС військ та сил протистояти її ймовірному нападу

The Foreign Policy

Напад Росії на країни Євросоюзу вже складно назвати гіпотетичним сценарієм: майже жодного дня не минає без того, щоби російські урядовці чи пропагандисти не погрожували Польщі, Фінляндії чи країнам Балтії як не вторгненням, то ракетними атаками. Країни, які вже жили колись під владою Кремля, чудово розуміють, що тягне за собою російська окупація, – а тепер мають зовсім поруч наочний приклад цього в Україні. У східноєвропейських країн більше немає ілюзій щодо Росії: балтійці пам’ятають масові страти та депортації з боку радянської влади в 1940-х роках, поляки не забули страту понад 20 000 військових офіцерів у Катинському лісі за наказом Сталіна. І цей список можна продовжувати.

Як нещодавно пообіцяв міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський, поляки "радше будуть їсти траву, ніж знову стануть російською колонією", пише Foreign Policy. Якщо поглянути на статистику волевиявлення європейців щодо потреби воювати проти Кремля, 80% фінів у 2022 році казали, що готові захищати свою країну. Того ж року 66% поляків були готові стати на захист країни. Але є інше питання: чи вистачить у країн Східної Європи реального ресурсу воювати проти Росії? Прифронтові держави Європи насправді можуть зіштовхнутися із ще більшою проблемою набору військових, ніж Україна, – враховуючи демографічний контекст регіону.

Як засвідчило російське вторгнення в Україну, все-таки люди – це головний ресурс, який повністю технології замінити не можуть. Солдати потрібні для екіпажів танків, спорудження окопів, переміщення та обслуговування артилерії, управління літаками та безпілотниками. Україна потребує тисяч нових солдатів щомісяця, аби провести ротацію, компенсувати втрати та запобігти подальшому просуванню Росії. Мобілізувати людський ресурс складно в Україні – а в Європі це може бути ще складніше. Адже в теорії міграція неготових воювати на Захід – ще простіша, ніж поза межами ЄС. Відсутність внутрішніх кордонів між більшістю країн-членів ЄС забезпечує легкий потік людей.

До того ж більша частина країн Західної Європи залюбки прийняла б велику кількість молодих людей зі своїх східних сусідів – навіть якщо міграція спричинена війною. Справа в нестачі робочої сили й перспективі залучити значну кількість кваліфікованих працівників, яких доволі просто інтегрувати. Чисельність населення працездатного віку в Європі скорочується протягом 13 років і зараз зменшилася майже на 10 мільйонів людей — з піка у 270 млн у 2011 році до приблизно 260 млн зараз. Європа швидко старіє і втрачає громадян, які сплачують податки, – і ця загроза для країн, далеких від Росії, відчувається аж ніяк не менше, аніж загроза війни зі сходу.

Ба більше, чимало країн Заходу стикаються з проблемою набору військових: бракує людей, готових служити і воювати в разі потреби. Зараз Польща планує навчати громадян України призовного віку, які проживають на її території, для можливої ​​служби в Україні. Але це також створило б прецедент для формування іноземних бойових сил на території Польщі, за рахунок яких й інші держави могли б поповнити свої демографічно скорочені сили. А поки ж країни східного флангу ЄС в разі атаки можуть зіткнутися з дефіцитом солдатів – значно гострішим, ніж зараз відчуває Україна.

В теорії вони могли б запровадити прикордонний контроль, щоби утримати новобранців від втечі в межах законодавства Євросоюзу. Але якщо немає чіткого та детального плану для запровадження таких засобів контролю, на це можуть піти тижні дорогоцінного часу.

Політичний "син" Марін Ле Пен

Хто такий 28-річний Жордан Барделла — нове обличчя французьких ультраправих, який може стати премʼєром

The Wall Street Journal

Жордан Барделла отримав несподіване запрошення. На той момент 22-річного фахівця з медіа викликали до штаб-квартири Національного об’єднання: потрібно було підготувати нового речника партії. Барделла мав стати протеже очільниці партії Марін Ле Пен і ключовим елементом стратегії ребрендингу партії.

Спершу це видавалося не надто реальним, пригадує Паскаль Юмо, колишній голова відділу комунікацій Національного об'єднання, який навчав Барделлу спілкуватись зі ЗМІ. Хлопець був вічно одягнений у костюм і краватку, з акуратно зачесаним набік волоссям. Він жив у гарному передмісті і їздив містом виключно у подарованій батьком двомісній автівці Smart – лишень би не користуватися метро.

Але Паскаль Юмо побачив у ньому одну багатообіцяльну рису: Барделла виріс у Сен-Дені, районі на околиці Парижа, який для багатьох виборців був синонімом злочинності, бідності та боротьби Франції впродовж десятиліть за інтеграцію своєї великої мусульманської меншини. Це й стало "фішкою" Барделли: він позиціював себе як хлопця з неблагополучного району, який "зміг", пише The Wall Street Journal.

Колись Національне обʼєднання було партією протесту, яка відзначилася антисемітською та євроскептичною риторикою, а під керівництвом Барделли вона перетворилася на мейнстримну силу, суть якої базується на націоналістичній політиці ідентичності. "Об'єднання" хоче обмежити права іноземців, які легально проживають у Франції, і ускладнити процес отримання громадянства, соціальної допомоги та житла для них. Барделла також має на меті заборонити людям із подвійним громадянством займати "стратегічні" державні посади та заборонити жінкам носити мусульманські хустки в будь-якому громадському місці.

У дискусіях про міграційну політику Барделла використовує своє походження як основний козир. "Підіть погуляйте по районах, де я виріс, у Сені-Сен-Дені", – казав у 2021 році Барделла на національному телебаченні. У Сен-Дені рівень бідності становив 36% у 2021 році (порівняно з 14,5% у середньому по країні). За даними влади, у 2023 році кількість злочинів, пов’язаних із незаконним обігом наркотиків на душу населення, перевищувала там середній показник по країні у вісім разів, а кількість нападів на душу населення подвоїлася. Сен-Дені також був місцем, де сталася низка терористичних атак у Парижі 2015 року, в результаті яких загинуло 130 людей.

Змалку Барделла жив у муніципальному житлі разом зі своєю матір’ю, італійською іммігранткою з низькооплачуваною роботою помічника вчителя в місцевому дитячому садку. Барделла згадував, як дивився зі своєї квартири на восьмому поверсі на те, що він назвав "школою Корану", де молоді дівчата носили мусульманські хустки. Вихідні та канікули Барделла проводив зі своїм батьком, який керував малим бізнесом і жив у заможнішому передмісті Парижа. У 2012 році, коли йому було всього 16 років, Жордан долучився до Національного фронту (пізніше партія була перейменована на "Національне обʼєднання").

Марін Ле Пен очолила партію після антисемітських заяв свого батька і вирішила залучити нове покоління партійних лідерів, які не були б обтяжені історичним багажем. У Барделлі вона побачила енергійного підлітка, "справді захопленого політикою". Ле Пен якраз хотіла розширити коло питань, на яких фокусується "Обʼєднання", – відійти від виключно імміграції, яка активізувала її електоральну базу, і додати економічних та соціальних питань. Власне, розвивав цей напрям тодішній заступник Ле Пен Флоріан Філіппо, який узяв під опіку Барделлу після того, як той закінчив середню школу і став секретарем відділення партії Сена-Сен-Дені.

Філіппо думав, що знайшов у Барделлі споріднену душу, і використав свій вплив у партії, щоб підштовхнути молодого політика до партійного списку на місцевих виборах 2015 року. Цей крок допоміг Барделлі у 20 років стати регіональним радником. Барделла кинув навчання в університеті Сорбонна, де вивчав географію.

Програш Ле Пен Макрону на президентських виборах 2017 року примусив її ряди до чергового оновлення. Партія відмовилася від свого виступу проти євро, переорієнтувалася на злочинність та імміграцію та змінила назву на "Національне об’єднання". Філіппо, який виступав проти цієї зміни, залишив партію, але саме це й стало шансом для Жордана.

Першим суттєвим стрибком у його карʼєрі стало здобуття місця в Європарламенті у 2019 році. Тоді ж Барделла почав зустрічатися з однією з племінниць Ле Пен і збирати підписників у TikTok. На початку червня мільйони французів проголосували за переобрання Барделли до Європейського парламенту на виборах, під час яких Національне об’єднання набрало 31% голосів. Це безпрецедентний результат для його партії. Після того, як президент Емманюель Макрон заявив про проведення парламентських виборів у Франції, Ле Пен оголосила, що саме Барделла буде кандидатом на премʼєрство.

Темний бік легалайзу

Коли Нью-Йорк легалізував рекреаційну марихуану – це вважалося суперреволюцією, але обернулося катастрофою

The New York Times

Коли Нью-Йорк легалізував рекреаційну марихуану у 2021 році, здавалося, це крок у світле майбутнє. За словами сенаторки штату та головної лобістки закону Ліз Крюгер, це мало створити низку нових робочих місць і хвилю нових податкових надходжень. Ну і можливість легального придбання марихуани для близько 1,6 мільйона дорослих ньюйоркців. За три роки виявилося, що все пішло не за планом: губернаторка Нью-Йорка Кеті Хочул назвала легалізацію "катастрофою", пише The New York Time.

Замість того, щоби робити покупки легально, жителі Нью-Йорка, як правило, отримують траву в нелегальних магазинах, які заполонили штат: лише в одному місті Нью-Йорк їх налічується від 2000 до 8000. Ці магазини підривають довіру до легальних магазинів, пропонуючи той самий товар за меншою ціною. А ще – провокують злочинність: за даними департаменту поліції Нью-Йорка, минулого року було подано 736 скарг на пограбування неліцензованих магазинів.

Крім того, наркотики потрапляють до підлітків, повідомляє The Times. Вчителі та педіатри б'ють на сполох через те, що старшокласники вживають марихуану прямо у школі. За даними влади Нью-Йорка, у 2022-2023-му навчальному році кількість дисциплінарних інцидентів, пов’язаних із наркотиками, зросла на 17%.

У захисників закону є пояснення, чому він не працює так, як мав би. Судовий процес, що триває, призупинив ліцензування. Головний регулятивний орган штату, Управління з контролю над марихуаною, не мав майже ніяких повноважень щодо застосування у початковому законі, і його повноваження залишаються надто слабкими.

Американці одержимі марихуаною. У 2022 році її купували понад 60 мільйонів людей. Марихуані присвячена багатомільярдна індустрія. Американці купують журнали про це, відвідують тематичні фестивалі, зірки Голлівуду розказують про свій досвід вживання. Нині 70% американців підтримують легалайз і запевняють: конопля – відносно безпечна, це рослина, яку люди споживали тисячі років. Смертельні випадки від отруєння канабісом надзвичайно рідкісні. Однак споживання марихуани викликає залежність та дає нам принаймні одну причину для занепокоєння.

Сучасна психіатрія схильна характеризувати залежність — яку сьогодні зазвичай називають "психозалежним розладом" — як продовження вживання речовини попри негативні наслідки. Центр з контролю та профілактики захворювань зазначає, що приблизно троє з 10 споживачів марихуани кваліфікуються як такі, що мають "розлад, пов’язаний із вживанням канабісу", тобто неможливість припинити вживання марихуани, навіть якщо це викликає проблеми зі здоров’ям і соціальні проблеми.

За даними Національного інституту зловживання наркотиками, середня концентрація тетрагідроканабінолу в речовині, яку можна придбати з рекреаційною метою, зросла з приблизно 4% у середині 1990-х років до 15% у 2021 році. Легалізація також дозволила виробництво та продаж високоефективних концентратів з рівнем ТГК до 80%. Як наслідок, залежність стала більш поширеною. Огляд досліджень за 2023 рік засвідчує "збільшення поширеності залежності серед підлітків і дорослих після легалізації".

Легалізація дозволила компаніям створювати продукти вищої ефективності.Тепер вони також можуть розміщувати рекламу для користувачів, що викликає потяг до речовин – майже так само, як реклама спортивних азартних ігор спонукає людей робити ставки. І, щонайбільше, це зробило траву доступнішою за ціною, ніж будь-коли. Тож людей, які перебувають на межі залежності, легше підштовхнути до надмірного споживання.

Спека, що спопеляє

Чому смертельна спека у різних частинах світу все більше стає нормою – радше, ніж винятком

The Economist

Літо в Північній півкулі, де проживає понад 85% населення світу, невдовзі включатиме небезпечну спеку як неодмінний його атрибут. Цього року це особливо помітно: в Саудівській Аравії понад 1300 паломників загинули під час хаджу, паломництва до Мекки, через те, що температура перевищила 50°C. У Делі з травня до червня температура сягала 40 °C протягом 40 днів. А в Мексиці десятки мавп-ревунів падають мертвими з дерев від теплового удару. Середня глобальна температура била всі рекорди кожного місяця порівняно з минулим роком, пише The Economist.

Якщо зважати на річну мінливість, планета приблизно на 1,2 °C тепліша, ніж у XIX столітті. Вже зараз у багатьох місцях кількість днів, протягом яких люди в усьому світі піддаються "дуже сильному" або "екстремальному" тепловому стресу, що може становити загрозу для життя, є тривожно високою. За даними ООН і Міжнародної федерації Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, хвилі спеки є одними з найбільш смертоносних погодних і кліматичних катастроф у світі. Як підрахували фахівці для видання Lancet у 2021 році, спека спричинила в середньому 489 000 смертей у світі в період між 2000-м і 2019 роками. Майже чверть – на півдні Азії.

Вплив смертельної спеки можна виміряти й економічними показниками. Доведено, що вона негативно впливає на продуктивність — журнал Lancet минулого року підрахував, що високі температури призвели до 490 млрд втрачених робочих годин у 2022 році в усьому світі, що майже на 42% більше від середньорічного показника за 1991-2000 роки. Це, за його підрахунками, зменшило доходи тільки в Південно-Східній Азії на суму, еквівалентну майже 5% ВВП регіону. Екстремальні температури також можуть завдати шкоди врожайності. Наприклад, сильна спека навесні 2022 року призвела до скорочення виробництва пшениці в Індії за рік на 4,5%.

Чи можна якось адаптуватися до таких ризиків, як екстремальна спека? Що ж, переважно країни не мають систематичних планів боротьби. А ті плани, які вони мають, можуть бути неефективними. Високі температури зазвичай вбивають людей, загострюючи наявні проблеми зі здоров’ям, такі як захворювання серця та нирок або діабет, – це одна з причин того, що смертельні випадки трапляються переважно серед старих, бідних і соціально ізольованих людей. У найбідніших щільно забудованих та густо заселених районах міст температура зростає істотно швидше і вище, ніж деінде.

Базова інформація є необхідною для пошуку відповідей. "Потрібно працювати з трьома наборами даних — дохід, електроенергія та водопостачання — і зважити, де вони найнижчі", — каже Адітя Валіатан Піллай, співробітник Sustainable Futures Collaborative, кліматичного аналітичного центру в Делі. Своєчасне розгортання ресурсів також є важливим, адже температуру відносно легко передбачити. Водночас у багатьох частинах світу проблема полягає в тому, що системи раннього попередження є недієвими.

Так само важлива адаптація умов праці до екстремальних температур. Каліфорнія, штат із величезною кількістю робочої сили у сільському господарстві та промисловості, кілька років боролася за розширення законів, пов’язаних зі спекою. У 2019 році планувалося прийняти пропозицію щодо запровадження норм тепла для працівників у закритих приміщеннях – і лиш нині його нарешті схвалили.

Ще одна проблема полягає у зміні норм, які роблять населення більш вразливим до теплового стресу. Особливо це стосується Європи, де інфраструктура низки країн була розроблена для клімату, значно прохолоднішого за сьогоднішній. Не дивно, що в місцях, де вже тривалий час було дуже спекотне літо, люди більш адаптовані до спеки. Наприклад, в Іспанії будинки на півдні країни, як правило, побілені й часто мають  тінисті внутрішні дворики. A в центральній частині столиці Мадрида будинки зазвичай мають навіси, щоб сонце прямо не потрапляло у вікна.

Памʼять і прощення

Єва Умлауф пройшла Аушвіц, але досі німецька бюрократія не дає їй отримати компенсацію

Der Spiegel

Коли канцлер Німеччини Олаф Шольц торік у вересні виступав у Єврейському музеї Берліна, щоб відзначити 70-ту річницю Люксембурзької угоди між Західною Німеччиною та Ізраїлем, він говорив про "диво". Диво полягало в тім, що у 1952 році, через сім років після Другої світової, Федеративна Республіка Німеччина зобов'язалася виплатити репарації євреям. Відтоді Німеччина виплатила понад 80 мільярдів євро жертвам нацистів. Шольц обіцяв, що уряд забезпечить виплати компенсацій літнім людям, які пережили Голокост. У цій промові було помітно: з одного боку, Німеччині соромно за Аушвіц, але вона пишається своїми зусиллями щодо виплат відшкодування.

Після промови на сцену вийшла Єва Умлауф – струнка жінка в чорному костюмі з годинником Patek Philippe на зап’ясті. Вона пережила Аушвіц дитиною – і, мабуть, потрапила у програму вечора як символ примирення. Натомість розповіла історію про те, як її мати, яка була разом з нею в Освенцимі й народила в таборі другу дитину, надсилала заяву за заявою протягом кількох десятиліть, але так і не отримала жодної компенсації. Майже 4,5 мільйона людей надсилали заяви на відшкодування ще у 1960-х. Німецька влада відмовила більш ніж кожному четвертому, пише Der Spiegel.

Нині Єві Умлауф 80, вона живе насамоті у своїй квартирі в Мюнхені, й тепер є однією з небагатьох, кого можна запросити на такі заходи. Їй знадобилися десятиліття, аби зважитися нарешті говорити про Аушвіц. Вона пережила серцевий напад – а потім написала книгу про себе. Жінка виступала в музеях, перед школярами та в Мінфіні. Вона розуміє, що людей більше цікавлять історії про газові камери, ніж Федеральний закон про відшкодування західної Німеччини. Каже, і нині німців більше цікавлять мертві євреї, ніж живі.

У словах Єви разом із гіркотою чимало й іронії — це притаманно її характеру. Але її досі засмучує історія з отриманням компенсації за пережите, зокрема її матірʼю. Мати Умлауф була зобов’язана вчасно представити свої скарги та подати заяви німецькій владі. На початку 1970-х років суд, утім, прочитав їй лекцію про її "затримку через недбалість" і послався на рядок з Федерального закону Західної Німеччини про компенсацію. Вона надала 18 документів, зокрема й медичну довідку про "нервовий розлад, захворювання шлунково-кишкового тракту внаслідок перебування в концтаборі". Через шістнадцять років вона написала листа до відповідних фінансових органів з проханням про компенсацію.

Вона написала листа в той час, коли німецька держава виплачувала компенсації мільйонам німців, які були змушені покинути свої домівки в сучасній Польщі та Чехії внаслідок війни, іншим німцям, які втратили свої статки під час війни, а також державним службовцям, які втратили роботу внаслідок повоєнної кампанії денацифікації. Загалом ці групи отримали більше грошей, ніж жертви націонал-соціалізму. Насправді ж написаний лист не був відправлений адресату. Через проблеми зі здоров’ям матері Єві Умлауф забракло сил на бюрократичну боротьбу. У 71 мама померла від серцевого нападу, понад сім останніх років вона хворіла на остеопороз.

Єва Умлауф каже, що наважилася подати заяву на компенсацію лише у 2019 році. У неї немає жодних свідомих спогадів про Освенцим, але вона теж пережила концтабір. Тоді зрозуміла, скільки бюрократичних нюансів передбачає отримання виплати від держави для таких, як вона. Дохід тих, хто пережив Голокост і подав заявку на компенсацію, не може бути вищим, ніж уряд Німеччини вважає за потрібне, – суму, яку Міністерство фінансів Німеччини щороку обговорює з Jewish Claims Conference. Коли Єва Умлауф подала заяву у віці 76 років, ліміт доходу становив 49 850 доларів на рік. Але своєю психологічною діяльністю вона заробляла більше. У компенсації їй відмовили.

Умлауф каже, що не тримає зла на Олафа Шольца і представників чинної влади Німеччини. Але коли міністр культури Баварії сказав під час однієї презентації, де була Єва: "Шановна пані Умлауф, подібно до того, як ваш номер в’язня вибитий на вашій руці, історія вашого життя вкарбована в нашу свідомість. Це демонструє, з одного боку, найгірше, на що здатні люди, але це також показує нам, що навіть після Аушвіца можливе прощення", — вона не змовчала: "Звичайно, я не пробачила. Хто я така, щоб прощати від імені шести мільйонів?"

Життя як жертва

Як ДНК допомагає нам збагнути людські жертвопринесення як поширену тисячоліттями практику

The Wall Street Journal

Смерть від удушення, обезголовлення, знекровлення, похований живцем, спалення на вогнищі, придушення камінням, скидання зі скель. Homo sapiens майже в кожній частині світу практикував людські жертвопринесення упродовж щонайменше п’яти тисячоліть. Але нове дослідження, проведене завдяки аналізу ДНК та іншим науковим досягненням, поставило під сумнів припущення щодо ідентичності жертвопринесень, принаймні серед майя у країнах сучасної Центральної Америки. Так, згідно з дослідженням, 900-1400 років тому майя регулярно приносили в жертву хлопчиків, особливо близнюків або близьких родичів чоловічої статі, пише The Wall Street Journal.

Висновки ґрунтуються на ДНК 64 дітей, які були поміщені в підземну цистерну на місці Чичен-Іца, міста, побудованого на мексиканському півострові Юкатан. За словами Родріго Баркери, імуногенетика з Інституту Макса Планка, для стародавніх майя принесення в жертву вважалося привілеєм, тому сім’ї, ймовірно, навіть добровільно віддавали своїх дітей віком переважно від 3 до 6 років. Щоби збагнути логіку такого жертвопринесення, треба звернутися до традицій майя. Згідно з писемними джерелами, "близнюки-герої" вирушили в підземний світ, щоб помститися за свого батька, теж близнюка, якого вбили володарі підземного світу. Тож жертвопринесення двох дітей чоловічої статі могло бути частиною ритуалу, який допомагав майя вшанувати цю частину їхньої міфології.

Звісно, такі ритуальні вбивства нині видаються варварськими. Але для культур, які їх здійснювали, людські жертви слугували безлічі цілей, зокрема втілювали універсальне бажання керувати неконтрольованим світом, у якому вони жили. Здебільшого ритуальні вбивства належали до однієї з двох категорій. По-перше, це те, що антропологи називали жертвопринесенням, коли, наприклад, слуг або дружин вбивали, щоб ті супроводжувати померлого — зазвичай представника еліти — у велике потойбіччя. Це було особливо поширено серед членів африканського королівства Дагомея, яке проіснувало приблизно до початку ХХ століття.

Іншою формою було принесення в жертву полонених або членів громади, щоб заспокоїти, догодити або попросити ласки у богів і предків. Діти були одними з найкращих посланців богів, оскільки в багатьох культурах вони вважалися чистішими за дорослих, а отже, могли краще спілкуватися зі світом духів. Стародавні карфагеняни приносили в жертву своїх немовлят і ховали прах в урнах на спеціальних приморських могильниках – імовірно, щоби гарантувати собі безпечні подорожі через Середземне море. Інки приносили в жертву своїх дітей у ритуалі, відомому як "Капакоча", щоб заспокоїти богів під час кризи, наприклад посухи чи хвороби.

В одному з найбільших відомих прикладів дитячих жертвопринесень "Чиму" вбили понад 100 хлопчиків і дівчаток у Перу приблизно 500 років тому. Також там були вбиті сотні дитинчат лам. За словами Бренни Гассетт, біоантропологині та викладачки Університету Центрального Ланкаширу у Великій Британії, експерти інтерпретували жертвопринесення "Чиму" як "відчайдушний акт спілкування з богами в період екстремальних змін клімату" – опадів та повеней внаслідок Ель-Ніньо, одночасно з загрозою вторгнення з боку інків. Але визначити мотиви чи навіть відрізнити ритуальні вбивства від страт лише за допомогою візуального дослідження кісток чи поховань — украй складне завдання.

Голос на повну силу

Як працюють інструктори з вокалу, які допомагають трансгендерним та небінарним людям змінювати голос, як вони хочуть

CNN

Коли трансгендерні люди шукають способи поділитися своїм справжнім Я зі світом, вони часто думають про усі аспекти своєї нової індивідуальності. Щось таке просте, як голос, з яким вони народилися, може не звучати або не відчуватися належним чином, не відображати їх справжніх. 

Тут на допомогу приходять підготовлені тренери з вокалу, які допомагають "підтверджувати" набутий ґендер. Ці професіонали мають досвід логопедії, вокального виконання чи інших видів вокальних вправ і використовують свій досвід, щоб допомогти людям змінити тембр свого голосу безпечним і стабільним способом, пише CNN. Для деяких трансгендерних, небінарних або гендерно неконформних людей новий голос є шляхом до нового виду самовираження.

Кевін Дорман (вживає займенник "вони") є власником Prismatic Speech Services у Грінсборо, Північна Кароліна. Їхній шлях до вузькоспеціалізованого світу вокального коучингу, що допомагає підтверджувати ґендер, розпочався з любові виступати на сцені. А за пропозицією їхнього вчителя театрального мистецтва в середній школі вони почали вивчати логопедію в коледжі. Дослідивши власну гендерну ідентичність, через кілька років Дорман зрозуміли, що вони транссексуали. Робота з власним голосом стала переломним моментом в усвідомленні, що треба робити це далі.

Існують різні підходи до гендерно-стверджувальної вокальної роботи. У галузі мовної патології це розглядається так само, як лікування розладів голосу. "Трансгендерне вокальне навчання, як його іноді називають, виникло внаслідок  союзу дефектологів, вчителів вокалу, театральних спеціалістів і їхніх технік. Отже, це справді захопливе поєднання науки та мистецтва", — кажуть Дорман. Вони спершу запитують кожного клієнта про їхні цілі та те, як вони хочуть звучати, а потім показують їм, як по-різному використовувати свій голос, регулюючи такі фактори, як висота та тон.

Акторка озвучування Алексіс Вандом завжди отримувала задоволення від свого голосу, навіть у дитинстві. Коли вона почала змінюватись у дорослому віці, то шукала навчання у кількох спеціалізованих тренерів голосу, щоб фемінізувати те, як вона звучить. Це був багаторічний процес із фізичними та емоційними труднощами. "Як і у багатьох трансжінок, тренування голосу іноді саме по собі може викликати додаткову дисфорію (глибоке переживання зниженого настрою). З часом я навчилася надавати собі витонченість і простір для розвитку голосу", — каже Алексіс.

Оскільки Вандом мала природні здібності та інтерес до роботи з голосом, вона змогла поєднати те, що дізналася про озвучку, зі знаннями про фемінізацію голосу. Деякі вокальні практики, за її словами, можуть завдати шкоди голосу в довгостроковій перспективі. Наприклад, надмірне навантаження на гортань може спричинити дистонію голосового напруження, порушення мови та ковтання. "Замість цього багато тренерів сьогодні зосереджуються на вправах для розвитку м’язової пам’яті, щоб голос звучав природно й без напруження", – каже вона.

"Для мене зміна голосу стосувалась не лише моєї особистості. Це було питання безпеки. У той час я жила на півдні, і я думаю, що транслюди, які живуть в особливо ворожих середовищах, змушені розвивати свій голос, щоб мати змогу спілкуватися в умовах, де не почуваються в безпеці", — зазначає Вандом. 

Брайс Чемберс, який має акторську та вокальну освіту, каже, що знає багато інших транслюдей, які самостійно працюють над своїм голосом без допомоги професіоналів. Йому пощастило після коледжу зв’язатися з інструктором з голосу, який допоміг йому знизити й приглушити голос, заохочуючи діафрагмальне дихання та положення горла з-поміж інших технік. Вони не були саме інструкторами з голосу, які допомагають підтверджувати ґендер, але знали процеси, необхідні для досягнення конкретних цілей Чемберса.

Реформіст на чолі Ірану

Куди приведе країну новий президент Масуд Пезешкіан, який виступає за скромні соціальні реформи та переговори зі США щодо ядерної угоди

The Washington Post

"Новий розділ" для країни – так новообраний президент Ірану ознаменував свою перемогу на виборах. Маловідомий реформіст і кардіохірург Масуд Пезешкіан обійшов свого ультраконсервативного суперника. Він виступає за ширші соціальні свободи і взаємодію із Заходом. У переможній промові 69-річний Пезешкіан пообіцяв бути лідером для "всіх іранців" і сказав, що уряд має бути підзвітним та "просуватися вперед з реформами". Новий лідер водночас визнав неабияку суспільну апатію на цих виборах: явка виборців становила  лише 50%, пише The Washington Post.

Пезешкіан також запевнив, що сподівається полегшити антиіранські санкції США та загрозу війни. "Я прибув шукати стійкого миру й спокою та співпраці в регіоні, а також діалогу та конструктивної взаємодії зі світом", — мовив Пезешкіан у Тегерані біля мавзолею аятолли Рухолли Хомейні, лідера Ісламської революції в Ірані 1979 року. Пезешкіан був одним із шести претендентів, схвалених впливовою Радою опікунів Ірану балотуватися на пост президента після того, як Ібрагім Раїсі, президент, обраний у 2021 році, загинув під час аварії вертольота у травні.

Пезешкіан — ветеран ірано-іракської війни, який працював у парламенті країни та був міністром охорони здоров’я Ірану. Він наполягав на поміркованих реформах, але не кидав виклик системі теократичного правління в країні під керівництвом аятолли Алі Хаменеї, верховного лідера Ірану. Тепер же він обіцяє подолати те, що назвав "розривом" в Ірані між народом і урядом. "Я зроблю все можливе, щоб дивитися на тих, кого досі не бачили можновладці й чийого голосу не чути. Ми зробимо так, щоб бідність, дискримінація, війна, брехня та корупція зникли з цієї країни", – сказав він на мітингу перед другим туром виборів.

Під час президентської кампанії Пезешкіан виступав за послаблення деяких соціальних обмежень, зокрема скасування загальних обмежень в Інтернеті та припинення обов’язкового дрес-коду Ірану для жінок. Він також зазначав, що підтримує більшу прозорість у банківському та фінансовому секторах. На зовнішньополітичному фронті Пезешкіан наголошує на переговорах із Заходом, зокрема зі Сполученими Штатами. Він сказав, що хоче відновити переговори про послаблення санкцій для Ірану та залучити іноземні інвестиції для стимулювання постраждалої економіки країни.

Несподівана перемога Пезешкіана показала, що він зміг розширити свою базу підтримки, залучивши як реформістів, так і більш поміркованих консерваторів, каже Мехрзад Боруджерді, аналітик з Ірану та декан Університету науки й технологій Міссурі. Він зазначає, що перемозі реформатора, ймовірно, сприяла гостра неприязнь до його суперника – консерватора Саїда Джалілі – серед поміркованих виборців. Багатьом Джалілі, який хотів зміцнити зв’язки з Росією та зберігати ворожу позицію щодо Заходу, "здавався жорстким ідеологом минулих років".

У суботу Джалілі надіслав вітальну записку Пезешкіану, визнавши поразку та пообіцявши допомогти новому президенту в досягненні спільної мети "піднесення" Ісламської Республіки. Та водночас жорсткі консерватори Ірану, які домінують у більшості гілок влади, можуть зірвати плани Пезешкіана, викладені під час його кампанії. Та й доволі низька явка виборців і широка суспільна апатія послаблюють мандат Пезешкіана. У своїй суботній промові новообраний президент звернувся до виборців, які не брали участі у голосуванні. "Настав час для діалогу в Ірані. Влада має знати, що ви говорите і чому не прийшли на вибори", – наголосив новообраний президент.

Розлючена Британія

Як ситуація в провінції королівства пояснює, чому британці цього разу проголосували за зміни

Politico Europe

Лейбористам майже вдалося дорівнятися до приголомшливого успіху Тоні Блера у 1997 році. Перемога Кіра Стармера та його партії на парламентських виборах разом із новиною про розпад коаліції торі після Brexit  прокотилася через Атлантику як рідкісний прорив для традиційної центристської політики в час популістських потрясінь. На перший погляд, здається, що результат різко контрастує з виборами у Сполучених Штатах, де перемогу прогнозують Дональду Трампу, та Франції, де центристську фракцію президента Емманюеля Макрона впевнено обходять ультраправі суперники.

Але це історія не просто про те, як Британія раптом "хитнулася вліво". Для британців тут ідеться про глибоке розчарування в політиці, пише Politico Europe. Протягом останніх років вартість життя різко зросла, але податки є найвищими з 1950 року. Середній будинок коштує 281 000 фунтів стерлінгів, що майже на 100 000 фунтів більше, ніж десятиліття тому. За п’ять років використання продовольчого банку зросло майже вдвічі. Тільки в Англії Національна служба охорони здоров’я фіксує у черзі понад 7,6 мільйона випадків, які чекають на лікування, що майже втричі більше, ніж десять років тому.

І це, звісно, ще не все. Британські в'язниці переповнені, дрібні злочини розглядаються у судах по пів року. Реформу соціальної допомоги обіцяють давно, але її досі не здійснили. Дві п'ятих університетів перебувають у дефіциті. Кілька місцевих рад оголосили про банкрутство. Проте нічого з цього не зупинило ні рекордні 1,2 мільйона людей, які мігрували до Сполученого Королівства у 2023 році, ні майже 30 тисяч, які ризикували своїм життям, щоб незаконно перетнути 21-мильний Ла-Манш із Франції. Легальна та нелегальна міграція неймовірно велика. Усі ці чинники підживлювали глибоке відчуття "провалів держави" — і спрацювало передвиборче гасло лейбористів, яке полягало лише в одному слові — "зміни".

Попри переконливу перемогу Стармера, загальна частка голосів лейбористів була набагато нижчою, ніж у 1997 чи 2001 роках. Фактична явка виборців була другою найнижчою за століття. Стармер успадкував "стривожену, роздроблену, трохи побиту та виснажену країну" з невеликою надією на зміни, зазначає Сундер Катвала, директор імміграційної та інтеграційної служби аналітичного центру British Future. За його словами, саме тому новому премʼєр-міністру, досвідченому юристу, вдалося "продати" виборцям меседж про компетентність і кінець хаосу, де не буде, словами самого Стармера, "політики, яка зневажливо ставиться до нашого життя".

Розчарування виборців зумовлені політичними процесами, які захоплювали Британію десятиліттями. Відчай через участь Британії у війні в Іраку в 2003 році, шок економічної кризи 2008 року, поляризація результатів голосування за вихід з ЄС у 2016 році та політичний хаос, який почався потім, і неспроможність Brexit поки що досягнути бажаних результатів. 400 мільярдів фунтів стерлінгів, які Британія позичила на витрати, пов’язані з Covid, і вплив російської агресії в Україні підштовхнули інфляцію у Великій Британії до 40-річного максимуму в 2022 році.

І до всього цього додайте політичні скандали у Вестмінстері. Від викриття депутатських зловживань, які фінансували платники податків у 2009 році, до сексуальних домагань наприкінці 2010-х років; від марнотратних екстрених контрактів, розданих під час пандемії Covid, до сумнозвісних вечірок на Даунінг-стріт за участі Бориса Джонсона. Та й під час цієї кампанії представники консерваторів опинилися у центрі розслідування через незаконні ставки, зроблені на дату проведення позачергових виборів Ріші Сунака.

Гра престолів по-нігерійськи

Як у королівстві на півночі Нігерії двоє королів змагаються за тисячолітній трон, хто їх підтримує і "топить"

The New York Times 

Один король забарикадувався в палаці і захищається від потенційних узурпаторів його влади сотнями підданих, озброєних палицями та мачете. Інший король, якого виселили з того ж палацу в травні, тепер живе в прибудові трохи нижче дороги та, відправляючи адвокатів у суди, намагається повернути собі втрачений трон. Приблизно так виглядає битва, яка розгортається в еміраті Кано — одному з найстаріших і найшановніших королівств Західної Африки. 

Але насправді це не лише боротьба за стародавній трон, а й частина ширшого змагання за контроль над найбільш густонаселеною державою в найбільш густонаселеній країні Африки, пише The New York Times.

Колись еміри Кано мали абсолютну владу, вони правили своїми підданими з вишукано оздобленого палацу в місті Кано, стародавньому комерційному центрі на південь від Сахари. Але тепер, хоча вони й досі сидять на розкішних тронах та носять шовкові вбрання та мають слуг, їхнє королівство уже є частиною Нігерії, найбільшої демократії в Африці, і вони діють разом із її обраними посадовими особами. Як і британські монархи, вони усе-таки досі мають великий вплив на своїх підданих, але вже мало офіційних повноважень. Власне, не дивно, що битва двох емірів припала на новий виборчий цикл — за кілька років до президентських виборів у Нігерії у 2027 році.

За словами аналітиків, різні гілки обраного уряду Нігерії обрали свою сторону у цьому конфлікті: так, місцевий уряд штату підтримує Еміра Санусі, реформіста та нинішнього короля, а федеральний уряд — Еміра Аміну, більш традиційного правителя, який бореться за повернення собі корони. Спостерігачі попереджають, що ситуація настільки напружена, що можуть спалахнути заворушення.

Варто сказати кілька слів про поле битви. Королівство Кано виникло у 999 році. Престол не є спадковим — королі обираються "творцями королів" і губернатором Кано. Санусі став еміром у 2014 році. Він був менш традиційним еміром, ніж його попередники: колишній банкір і голова центрального банку Нігерії — він був високоосвіченим і популярним в елітних міжнародних бізнес-колах. Вважав, що дівчата повинні бути освіченими, права жінок треба захищати, а бідні чоловіки не повинні одружуватися з кількома жінками. За всі ці прогресивні за місцевими мірками погляди його називали "маріонеткою Заходу".

Ворогом Санусі став тодішній губернатор штату Кано Абдуллахі Гандудже. Емір зловив його на корупції, а Гандудже у відповідь використав свій авторитет, щоб скинути еміра з трону. Гандудже передав корону Аміну Адо Баєро, родичу та довіреному раднику Санусі. Еміра Санусі вигнали з Кано, він мусив тікати до Лагоса, найбільшого міста Нігерії, а новопризначений емір переїхав до палацу.

Абба Юсуф, який переміг заступника Гандудже на виборах минулого року, пообіцяв відновити еміра Санусі на троні, якщо той стане губернатором. 23 травня він звільнив еміра Аміну, вигнавши його почет з палацу. Санусі повернувся в Кано приблизно через 12 годин на приватному літаку. Юсуф передав еміру Санусі лист із підтвердженням його відновлення на посаді еміра.

Буквально через кілька днів після того, як Аміну скинули з престолу в травні, він повернувся до палацу в оточенні контингенту солдатів, надісланих йому урядом. Аміна осів у будівлі, яку місцеві жителі називають "мініпалацом" — прибудовою до головного палацу, який використовувався як гостьовий будинок, поруч із могилою попередніх королів Кано. Десятки озброєних поліцейських зараз цілодобово охороняють Еміра Аміну в цій прибудові. Він продовжує вести судову боротьбу за відновлення на посаді. Поки що здебільшого перемагав у федеральних судах, тоді як суди штатів стали на бік Еміра Санусі.