Де межа для "какаяразніца" в питанні релігії
Чи можна в Україні залишатися православним християнином, не належачи до автокефальної Помісної Церкви?
Можна, хоча і складно не стати при цьому замість православного – москвославним.
Чи можна звершувати богослужіння словʼянською мовою?
Звісно, що можна. Це наша давня церковна мова.
Чи можна дотримуватися старого календаря?
Звісно, бо і новий, і старий календар – церковні і православні, за обома є церковна традиція.
Тобто якщо брати теоретично, узагальнено і з точки зору ідеальних обставин – все це можна.
Водночас, як свідчить апостол Павло, "усе менi дозволено, та не все корисне" (1 Кор 6:12).
Єдність адміністративної структури Церкви в Україні з московським центром – спокушає людей. І тих, хто ненавидить Мск, і тих хто її любить. Перших – через зло, яке сіє вона, других – спокушає ставити її вказівки вище за істину.
Вживання словʼянської мови, та ще й з російською вимовою – спокушає. Особливо коли це супроводжується принциповою відмовою від мови української.
Вживання старого календаря спокушає, бо він значно більше єднає з МП-культурою та Мск, ніж з нашими прадідами, Афоном чи ще чимось подібним.
Структура, мова, календар теоретично можуть бути цілком різними. Але конкретно зараз і конкретно в Україні все це – маркери.
Тому я не сприймаю спроби гарно і правильно, з прикладами прадідів, Афону та всього іншого обґрунтовувати, що "какаяразніца".
Поза межами України та українського контексту – можливо. Але у нас різниця є.
І доки Мск все це використовує як зброю проти нас – структуру Церкви, мову, календар, культуру, історію – так і буде.
Безперечно, що в різних конкретних обставинах є мотиви, які можуть переважати для певної громади. І цей вибір поважають – і мова богослужіння, і календар, і особливості адміністрування можуть бути адаптовані до конкретних потреб, наскільки це не завдає шкоди церковному порядку.
Але я не сприймаю прагнення теоретичні побудови сферичного православʼя у вакуумі застосовувати до військових реалій сьогодення.
