"Вони казали: елітне у вас село". Як Іванівка під Черніговом пережила 25 днів окупації

Іванівка – найпоширеніша назва населених пунктів в Україні. Їх налічується понад 120. Іванівка під Черніговом – останній пункт перед зруйнованим мостом, який веде власне до обласного центру. Росіяни зайшли сюди 5 березня – і 30 березня покинули село.

На центральній вулиці кожен третій будинок понівечений. На виїзді з села – місцевий будинок культури, де водночас і засідала сільрада. Зараз він знищений повністю. Там під час вторгнення перебували українські солдати.

Місцеві кажуть, військові не ховалися. У дворі перед будівлею стояли їхні рюкзаки, тому росіяни їх швидко вичислили. Здається, перед обстрілом вони встигли вийти, але точно відповісти ніхто не може. 

Голова ОТГ Олена Швидка розповідає: до початку війни в Іванівці проживали 1700 жителів. На момент окупації кількість жителів не тільки не зменшилася, а ще й збільшилася до 2000, бо люди приїжджали, зокрема й із Чернігова та області. Ніхто не думав, що росіяни можуть зайти в Іванівку. Вважали, що підуть на Київ, а село залишатиметься осторонь.

Виявилося все навпаки, і громада постраждала найбільше. 

Росіяни заходили в Іванівку двома колонами – 140 і 250 одиниць техніки – після численних обстрілів. Близько 30 будинків непридатні для життя. 

Місцева жителька Любов каже: поруч з її будинком російські окупанти 4 березня скинули авіабомбу. Повилітали двері та вікна. У дворі від вибуху залишилася воронка 10х8 м і 4 м в глибину. 

Зайшли в село наступного дня. Спочатку колона зі 140 одиниць техніки, потім – 250. Закрили в’їзди та виїзди, позабирали у селян телефони, квартирували де заманеться. Запровадили комендантську годину із дозволом виходити тільки з 8:00 до 10:00, але навіть тоді це було небезпечно, доводилося лазити через вікна і прокрадатися городами.

Шкільна вчителька Алла Пилипенко згадує, що здебільшого всі сиділи по підвалах. Назовні намагалися не виходити, бо надто небезпечно було через обстріли. У перервах між прильотами вибігали швидко щось приготувати на кухні й миттєво поверталися. Другий поверх будинку родини Пилипенків загорівся від обстрілів, але вони нікуди не могли піти. 

"Ми у підвалі були разом: я, чоловік, син, вагітна донька, тато. Пощастило, що спочатку згорів другий поверх будинку, тож ми встигли врятуватися. Потім жили у сусідів, оскільки в пожежі від нашого будинку нічого не залишилося. Після деокупації доньку швидко вивезли в Польщу, з нею і з дитиною, на щастя, все нормально", – розповідає вона.

Що робити далі – поки не знає, але їхати з села не планують. Жаліються, як і всі на окупованих територіях, що росіяни крали все що можна. Найперше – мобільні телефони, які вимагали здавати під загрозою розстрілу. Особливо якщо знаходили телефони без сім-карт. 

А взагалі, брали все: від картоплі й консервів до телевізорів, ноутбуків і пральних машин. Алла Пилипенко каже: що не могли винести – нівечили, наприклад, штрикали телевізори штик-ножами та рубали сокирами. 

Про "гастролерів" зі сльозами на очах згадує місцева мешканка тьотя Люба, як вона просить себе називати, – 70-річна продавчиня. 

"Моїй матері 97 років. Ще жива. 1925 року народження, пережила голод, війну. Дожилася до цього. Ми з чоловіком не ховалися, бо немає підвалу. Через наш двір краснопузі їздили на танках. Заходять до нас, питають, що є. Завела у кімнату, показала маму у памперсах. Пішли в гараж. Забрали точило. Порізали колеса велосипеда. Вони багатьом стріляли по колесах машин. В деяких будинках, де вони були, навіть жуйками позаклеювали розетки та бруд скрізь залишили", – обурюється жінка. 

Офіційно вбитих цивільних в Іванівці – семеро.

"Один – мій дядько Зуйок Ігор Олександрович, 1964 року народження. Ця людина пройшла Афганістан, а росіяни спалили його разом із будинком", – каже голова ОТГ Олена Швидка. Ще більше – зниклих безвісти, але точної цифри немає, а дехто вижив і навіть повернувся у село. 

Тьотя Люба пригадує, що про кого із загиблих чула. Літня жінка згоріла в хаті. Чоловік йшов біля госпіталю, де базувались росіяни, і його розстріляли, – "потім тільки його кістки позбирали, без голови".

Дехто підривався на мінах, по селу досі деінде можна побачити палички з червоною хусткою, що означає – заміновано.

"Елітне село у вас", – казали росіяни місцевим, а селяни тільки дивувалися, адже нічого елітного в них тут не було. В Іванівці здебільшого квартирувалися мешканці Єкатеринбургу та Красноярська. 

"Буян в них був з Карелії. Це ім’я його. Росіяни приходили до дівчини 14 років "свататись". Ну як "свататись", сподобалася вона. Думали їй 18 років", – розповідає Анатолій. Його та всю родину чотири рази обшукували, зв’язували та клали обличчям у підлогу. Так і не зрозуміли, навіщо.

На запитання, чи намагалися брати дівчину силою, кажуть – врятували.

"Дівчину закрили у кімнаті, і вони намагалися її зґвалтувати, але родичі якимось чином вмовили їх цього не робити. Сказали, що підуть до начальника, і таким чином її врятували", – говорить Швидка. 

Всі з жахом розповідають про Ягідне – село неподалік, куди заходили буряти. Починають плакати, тільки-но про нього заходить мова. Кажуть про велику кількість вбитих мирних мешканців та зґвалтованих жінок. 

Майже місячну окупацію жителі села перенесли краще, ніж було можливо, через запаси картоплі, консервів та кислої капусти; мололи пшеницю для худоби, випікали хліб. Після 20-го дня навіть ці запаси почали закінчуватися. І тут росіяни пішли – дуже швидко, десь за пів години. 

Зараз село отямлюється і повертається до життя. Вже немає проблем із продуктами, проте є нестача ліків (особливо інсуліну), тільки почали відновлювати електрику і немає мобільного зв’язку. 

"Білоруси, кажуть, влаштували бунт: сказали, не підемо в Україну. Не розумію, чому б росіянам так само не зробити, – каже тьотя Люба. – Це все тепер років 30 доведеться відновлювати. Чорний четвер..." 

Читайте також: Історії | Хто врятував Горенку. Репортаж із села, яке не згоріло