Офіцер десантно-штурмових військ, підполковник Ростислав Козій отримав Золоту Зірку Героя України 14 жовтня 2022 року.

Долучайтесь до нас на Facebook та беріть участь в дискусіях

Під його командуванням десантники працювали у найгарячіших точках: Сєвєродонецьк, Лиман, Богородичне під Ізюмом. Він із тих офіцерів, яких сформував напад Росії на Україну у 2014 році. Але зізнається: "Тоді, у лютому 2022-го, ще не було очевидно, чи витримають це все політики".

Як велика війна змінила бої на Луганщині, що підтримує бойовий дух під вогняним валом та чи впливає на службу Золота Зірка – у розповіді Героя України Ростислава Козія для LIGA.net. Далі – пряма мова.

"Люди дивляться на командира. Не можна бути "шмарклею". Історія Героя України Ростислава Козія
Фото надане службою зв'язків із громадськістю КДШВ ЗСУ

Читайте нас в Telegram: тільки важливі та перевірені новини

"ОПА! А ЩО ПОМІНЯЛОСЬ?" – ПІД ЩАСТЯМ

За тиждень до повномасштабного вторгнення уже почалась артпідготовка нашої передньої лінії. Ми стояли поблизу Щастя. Під час ООС той район вважався дуже спокійним. Тиша повна. Ми там майже всю ротацію копали, укріплювали позиції. Ніяких обстрілів не було.

Тут у середині лютого нас раптом починає російська артилерія опрацьовувати. Ми такі: "Опа! А що помінялось?"

Добре, що до того мали час повністю закопатись. За цілий тиждень тієї артилерійської підготовки в нас не було жодної втрати. 

Ніч перед повномасштабним вторгненням була дуже важка. Нам влаштували моральний тиск. Ми чули, що щось має бути. Не бачили. Місцевість не дозволяла. Лінія розмежування була по річці у низині, позиції на схилах. Вони всю техніку переміщали за пагорбом. Ми пробували підіймати безпілотники, але РЕБ сильно працювала, не давала.

"Люди дивляться на командира. Не можна бути "шмарклею". Історія Героя України Ростислава Козія
Фото – з архіву Ростислава Козія (у центрі)

Була інформація, що о третій ранку почнеться наступ. Всю ніч я їздив першою лінією. Скрізь була мертвуща тиша, тільки гул техніки десь далеко.

В очікуванні ми просиділи до 3 ночі. Нічого не сталось. Видихнули: все нормально. Ще контрольних пів години посиділи – спокійно. Тоді я пішов спати. Встиг тільки роздягатись – і почалось. О 03:45 понеслась така масована артилерійська підготовка всієї нашої передньої лінії, що страх. "Градами" довбили все. Вже на світанку ми вели перші бої.

"Люди дивляться на командира. Не можна бути "шмарклею". Історія Героя України Ростислава Козія
Фото – з архіву Ростислава Козія

24 лютого ми пішли на перший штурм. Група противника зайшла в село Лопаскине, наших вибили. Ми мали відновити передній край. На трьох БТРах спробували зайти в село і відбити. Дорогою знищили російський танк. Через повну втрату зв’язку не було координації із сусідами праворуч.

"Уявіть: ми стоїмо, метрів за 300 якась техніка, люди ходять. Я виходжу на командування: чи то наші? Кажуть: мають бути наші. От ми стоїмо, дивимося один на одного. Нерозуміння прояснилось, коли вони розвернулись і пішли на нас. Не наші".

Зайняли оборону і тримали її, поки не закінчились боєприпаси. Нас вже почали з трьох сторін стискати: з фронту, з правого і з лівого флангів. Вже були перші поранені, я теж отримав легке поранення. Розумів: якщо ми залишимось, або переб’ють усіх, або візьмуть у полон. Тому вирішив відійти ближче до своїх. То перший бій такий був.

Взагалі ті дні були нереально важкі. І фізично, і морально. Ми з командуванням вперше поїли через дві доби.

Від першої секунди розуміли, що відбувається. Все чітко і ясно: вони йдуть – ми стріляємо. Нам треба їх вибивати до границі, за кордон.

Тоді, на початку, ще не було очевидно, чи витримають це все політики. Коли побачили, що вони витримали, що всі почали працювати на перемогу, стало ясно, що не все так погано. Мені дуже подобається позиція президента: домовлятись ми не будем. Ми – армія – відбиваємо і контролюємо свою територію. А потім вже політики роблять свою роботу.

Читайте також: Інтерв'ю | Сталевий кордон. Історія Героя України Валерія Падителя: "Це було пекло"

"У НАС ПРОРІЗАЛИСЬ ЗУБИ". СЄВЄРОДОНЕЦЬК

Потім була оборона Сєвєродонецька. Ми там довго стояли. Продовжувались важкі бої. Але місцевість була лісиста і противник не міг масовано використовувати техніку. З цим було трохи простіше.

Плюс, на той момент у наших солдатів вже зубки прорізались і загострилися. Хлопці упевнились, що росіянам можна давати відсіч і знищувати. В Сєвєродонецьку ми взяли хорошого бойового досвіду.

Там же вперше перетнулись із кадровими російськими військовими. До того чисто луганські бойовики були проти нас. У Сєвєродонецьку проскочила 57-а окрема мотострілецька дивізія, ми взяли пару людей у полон. Хоча різниці між кадровими і некадровими я б не помітив.

Взагалі, не можу сказати, що росіяни мене чимось здивували після 24 лютого. Я їх сприймаю як військовий – військових.

"Це не значить, що я спокійно на них реагую. Мене дуже бісить, що вони в Україні і поводяться так, як поводяться".

Після Сєвєродонецька ми вийшли в резерв. Але один із батальйонів почав активно вести бойові дії на Лиманському. У мене був інший напрямок, та мене відправили туди допомогти.

"ОДИН СУЦІЛЬНИЙ БІЙ". ЗАРІЧНЕ

Працювали в полях між Зарічним і Кремінною разом зі 128-ою бригадою. Коли 128-а відійшла, ми лишилися. То були найважчі для мене бої. 

"Люди дивляться на командира. Не можна бути "шмарклею". Історія Героя України Ростислава Козія
Фото надане службою зв'язків із громадськістю КДШВ ЗСУ

Були моменти, що просто руки опускалися і я не знав, що робити. Але збирався докупи і продовжував працювати. Люди завжди дивляться на командира. Якщо командир шмаркля, то всі будуть такі. Якщо він тримається, всі будуть морально налаштовані працювати.  

Ми зазнали багато втрат. Дуже великі сили на нас йшли. Але я розумів, що із Зарічного йде пряма дорога на Лиман. Якщо ми не зупинимо, вони заскочать у Лиман буквально без боїв. Треба було тримати Зарічне.

Нас підтримувало почуття гумору. Жартували постійно. Це був дуже чорний гумор. Якщо серйозно на все дивитись, мізки плавляться.

Важливо думати про хороше. Все закінчиться, але для цього треба працювати. Будуєш плани. Прості якісь. Типу, потім поїду на море, на лижах покатаюсь, куплю дім. І стежити, щоб колектив був позитивно налаштований. Тож ми жартували – і працювали, працювали, працювали.

Десь тиждень у Зарічному тримали оборону під цілодобовими обстрілами. Наші позиції вони хвилями атакували щодня. Це був наче один суцільний бій. Крайні дні я залишився сам. Решта – командири рот і взводів – поранені чи контужені, один досі вважається безвісти зниклим.

Коли командної лінії не було, я вже попросив відійти. Не було можливості тримати оборону. Отримав дозвіл. І перейшов до оборони Лиману.

"ВОГНЯНИЙ ВАЛ". ЛИМАН

В Лимані ми побачили, що таке вогняний вал: коли за короткий час, три-чотири години, тебе розстрілюють з усієї зброї, що є.

"Постійно, без перерв – бум-бум-бум".

В Зарічному артилерія працювала методично: постріл кожні п'ять хвилин. В режимі 24/7 знаєш, що по тобі стріляють. До такого звикаєш. Так, по тобі може влучити і ти загинеш. Але поступово відчуття трохи притуплюються.

Вогняний вал – значно важче. Під час методичного обстрілу можеш перебігти, відійти, вийти з-під того обстрілу. Під час вогняного валу нікуди переміститись не можеш взагалі. Де ти його зустрів, там і чекаєш на закінчення. Просто в окопі ліг, і все, навіть висунутись не можеш.

Це питання удачі: чи попаде той снаряд тобі в окоп, чи ні. Якщо попав, тебе розірвало – і все. Якщо не попав – вижив. Людям пояснювали, чому в жодному разі не можна переміщуватись під час таких обстрілів. Але все одно, навіть під таким вогнем, завжди є ті, хто думає встигнути.

Бувало, що цілі відділення так отримували поранення.

"Люди дивляться на командира. Не можна бути "шмарклею". Історія Героя України Ростислава Козія
Фото надане службою зв'язків із громадськістю КДШВ ЗСУ

Після Лиману я буквально трохи побув зі своїм підрозділом у Святогірську. Потім відправили на Богородичне, Ізюмський район.

"ДВА ТИЖНІ У ШТУЧНІЙ КОМІ". ПОРАНЕННЯ

У Богородичному я отримав поранення. Це було 10 червня. Незадовго до того у мене загинув один командир роти, потім загинув інший командир роти. Це був третій такий найважчий момент від початку повномасштабного вторгнення для мене. Теж руки опускались.

Був артобстріл. Я отримав уламкове поранення в спину. Важка травма. Після цього мене витягли з того світу і мій шлях пішов уже госпіталями. Підрозділ продовжив виконувати завдання.

Шпиталь для мене став окремим випробуванням. Бо я опинився далеко від своїх людей. То просто жах! Вони там якось мусять самі бути.

"Мене в штучній комі тримали понад два тижні. Я коли вийшов із реанімації, трохи прийшов до тями і мені одразу дали телефон, почав з’ясовувати, що там мої. Одразу мільйон повідомлень".

Дружина була поряд. Вона коли побачила, що я заліз у роботу, телефон забрала, каже: "Так, стоп! Давай, відійди спочатку. Все інше – потім". Але то для будь-якого нормального командира природно, що він переживає за підрозділ. Особливо, якщо він не біля своїх людей.

Читайте також: Інтерв'ю | "Скажіть дружині, що я – 200". Історія Героя України Дмитра Фінашина

У шпиталі почало потроху відновлюватись відчуття часу. Від початку великої війни його не існувало. 24 лютого все як почалось, так для мене закінчилось 10 червня. В проміжку – просто зміна погоди. Ну, і якісь позитивні дрібниці. Помився, чисту форму вдяг – от воно, свято!

Як день-ніч змінюється, звісно, помічали. Ми собі життя підлаштували під графік воєнних дій росіян. Вони вдень воюють, а ввечері – ні. З першими променями сонця у нас починались бойові дії. Після обіду йшли на спад. Ближче до вечора всі закопувалися на своїх рубежах. Вночі – тиша, поповнювали сили. І так день за днем, тиждень за тижнем.

ЗВАННЯ ГЕРОЯ УКРАЇНИ

Яку нагороду я отримаю, дізнався під час самого нагородження. Ми з дружиною були у Києві, приїхали з питань мого лікування. Тут командування повідомило, що я маю приїхати. Я ще дружині сказав: "Давай швиденько, якусь там грамоту дадуть – і далі до справ".

На тренування церемонії я не встиг. Вже перед самим нагородженням нас шикували: хто отримує Залізний хрест – наліво, хто Героя України – направо. Таких, як я, хто не розумів, стояло ще кілька людей. Перепитали прізвища. Коли почув, що мені до Героїв, подумав: "Ого! Ніфіга собі!"

"Люди дивляться на командира. Не можна бути "шмарклею". Історія Героя України Ростислава Козія
Фото – Офіс президента

Приємно, коли твою роботу оцінюють. Але на практичну сторону служби звання ніяк не впливає. Можливо, додає більше зобов’язань і відповідальності. А так – без різниці взагалі. Це звання не за мій особливий подвиг. Ця Зірка – це нагорода всіх моїх хлопців.

Читайте також: Інтерв'ю | "Залужний дав команду мочити РФ – значить, мочити". Історія Героя України Дмитра Чавалаха