RU

Що мотивує РФ погрожувати світу найбільшою війною на континенті з 1945 року

Що мотивує РФ погрожувати світу найбільшою війною на континенті з 1945 року

політолог
03.01.2022, 11:56

Питання життя і смерті чи міжнародний статус, спадщина Путіна і 2024 рік. Що стоїть в основі російських вимог

Історія гарно показує, що держави-агресори часто намагаються зобразити свої злочинні дії як такі, що бодай частково виправдані і мають об’єктивну основу. Що агресору ніби не залишають іншого вибору окрім як атакувати адже на кону безпека і виживання.

Не виняток і РФ, яка свої вимоги в сфері безпеки поєднує з погрозами розв’язати в Європі найбільшу війну з 1945 року.

По-перше, Москва стверджує, що лише реагує на агресивні дії США і НАТО.

По-друге, речник президента РФ Дмитро Пєсков нещодавно назвав питанням життя і смерті те, чи буде подальше розширення НАТО на схід. Згідно з цією тезою, йдеться про виживання РФ загалом і її фізичну безпеку.

Та чи насправді це так?

Що мотивує РФ погрожувати найбільшою війною на континенті і висувати максималістські вимоги до США і НАТО в сфері Європейської безпеки. Чи це справді питання виживання РФ? Чи таки Кремль маскує свої реальні мотиви під розповіді про питання життя і смерті, коли йдеться про розширення НАТО на схід…

Загрози екзистенційні і не дуже

Звісно, почати варто з того, що історія навчила РФ не легковажити власною безпекою. Стратегічна культура РФ базується на гострому відчутті небезпеки і вразливості щодо зовнішніх загроз, спираючись на попередній досвід. Йдеться про низку катастроф, які ледь не призвели до краху країни. Найбільш свіжі спогади стосуються 1941 року, коли внаслідок стратегічних і військових прорахунків СРСР зазнав страшних втрат і балансував на межі. Відповідний досвід трансформується в особливу увагу до питань воєнної безпеки, а також установку на необхідність мати сили і засоби мирного часу, які здатні ефективно протидіяти новому бліцкригу.

Тільки якщо в радянсько-нацистську війну йшлося про протидію великим наземним угрупованням противника на основі танкових і механізованих з’єднань, то тепер мова, перш за все, про відбиття чи бодай зменшення ефективності так званого масованого ракетно-авіаційного удару. Хоча форми і методи дій в рамках так званої глибокої операції значно еволюціонували за останні 80 років, її суть залишилася незмінною – максимальний одночасний вплив на всю глибину бойової побудови противника, що сучасні технології дозволяють робити значно краще, ніж під час радянсько-нацистської війни.

Проте така особлива увага істеблішменту РФ до питань воєнної безпеки ніскільки не означає, що поточні російські вимоги обґрунтовані. Якщо об’єктивно аналізувати практику США і НАТО, то чітко видно, що жодної загрози для фізичної безпеки РФ в цих діях немає. США і НАТО послідовно дотримувалися Основоположного акту РФ-НАТО (1997), який гарантував РФ те, що в нових державах-членах НАТО не буде розміщено ядерної зброї, значних конвенційних угруповань сил чи засобів ракетного/авіаційного нападу в звичайному оснащенні у великій кількості. Таким чином знімався найбільший страх Москви, що відповідні країни будуть використані як майданчик для можливої агресії проти РФ. Дуже важливо, що США і НАТО продовжують дотримуватися положень Основоположного акту і після 2014 року, коли РФ напала на Україну і тим самим порушила взяті на себе зобов’язання поважати суверенітет і територіальну цілісність всіх своїх сусідів.

Звісно, США і НАТО вжили низку заходів у відповідь на агресію РФ проти України, які мали би показати країнам-членам Альянсу в ЦСЄ, що країни-союзники турбуються про їхню безпеку. Проте відповідні заходи, які були вжиті в рамках Уельського, Варшавського і Брюссельського самітів НАТО, а також США в односторонньому порядку мали символічний характер. США і НАТО на сьогодні не тримають значних угруповань сил чи ракетних/авіаційних засобів нападу в звичайному оснащенні в ЦСЄ. Ставка зроблена на модернізацію інфраструктури (зокрема, аеродромів), складування озброєння, точкове посилення вогневої могутності (відновлена окрема артибригада США в ФРН) і точкову присутність передових сил США і НАТО в ЦСЄ.

Зазвичай, США і НАТО проводять навчання по типу DEFENDER EUROPE, в яких відпрацьовується реакція на можливу агресію РФ проти держав-членів Альянсу, що вимагатиме створення угруповання сил і засобів належної кількості та якості. Так само була збільшена кількість польотів розвідувальної авіації різних типів, а також присутність бойових кораблів із керованим ракетним озброєнням в акваторіях морів біля РФ.

Проте варто розуміти, що цього всього не було би, якби РФ в 2014 році не напала на Україну і тим самим не викликала би відчуття небезпеки в ЦСЄ, що не залишило США і НАТО іншого вибору, окрім як реагувати. До 2014 року США послідовно скорочували військову присутність в Європі – у 2013 році із Європи американці вивезли останні танки. Однак після 2014 року активність США і НАТО в ЦСЄ збільшилася. Хоча навіть зараз це зовсім не та ситуація, яка мала місце протягом Холодної війни, коли в розділеній Німеччині один проти одного стояли угруповання сил і засобів, які обраховувалися сотнями тисяч солдат та десятками тисяч техніки, і могли почати діяти в найкоротші терміни.

Щодо ракетної загрози, то НАТО у 2019 році чітко дало зрозуміти, що не планує розгортати ракети середньої дальності в Європі навіть у звичайному оснащенні, незважаючи на крах угоди РСМД, якщо РФ зі свого боку утримається від відповідного кроку. Так само об’єкти ПРО в Румунії і Польщі, хоча і можуть гіпотетично прийняти крилаті ракети Tomahawk для наземних ударів, однак їхня кількість не представлятиме загрози для Стратегічних ядерних сил РФ чи системи командування та управління.

Загалом же варто розуміти два принципових моменти. По-перше, важко уявити якусь реальну воєнну загрозу для ядерної супердержави, яка, зокрема, має систему (Периметр), котра здатна віддати наказ на застосування стратегічної ядерної зброї навіть у випадку гіпотетичного знищення центрів ухвалення рішень в рамках так званого обезголовлюючого удару, якого ніби так боїться вище російське керівництво. По-друге як, чітко показує практика, для США і НАТО конфронтація не є самоціллю в рамках практичної політики. Звісно, реалізуються відповідні кроки – проте вони по суті є лише відповіддю на агресивні кроки РФ.

При цьому США і НАТО утримуються від кроків, які б означали актине задавання порядку денного в поточній конфронтації. Йдеться лише про реакцію на дії РФ –  ця реакція абсолютно прозора і часто навіть непропорційна до відповідних агресивних кроків РФ. Гарним доказом останньому є те, що і на сьогодні в ЦСЄ США і НАТО не створено значного угруповань сил загального призначення, а також не розміщено засоби повітряного/ракетного нападу в звичайному оснащенні в значній кількості. І це попри те, що на сьогодні Збройні сили РФ натякають на можливість регіональної війни – на противагу до ведення локальних бойових дій на Донбасі в 2014-15 роках.

Таким чином, на сьогодні не йдеться про якусь реальну екзистенційну загрозу для РФ в воєнній сфері із боку США і НАТО, яка вимагає відповідних демонстрацій, погроз та вимог.

Міжнародний статус

Якщо не йдеться про виживання і фізичну безпеку РФ, то це не означає, що погрози і вимоги РФ не мають відповідної основи. Однією із основ відповідної лінії поведінки можна вважати питання міжнародного статусу РФ – в даному випадку статусу великої регіональної держави, яка може впливати на параметри Європейської регіональної системи безпеки.

Власне з моменту Віденського конгресу (1814-15) історична Росія в низці ітерацій була активним учасником процесів, які визначали параметри регіональної системи безпеки. Найбільший вплив на відповідні процеси мав, звісно, СРСР в рамках біполярної конфронтації з США, контролюючи половину Європейського континенту, і погрожуючи захопити іншу половину.

Проте після краху СРСР РФ в поточному вигляді, перебуваючи на піку слабкості, була змушена жити в умовах, коли Європейська регіональна система безпеки еволюціонує незалежно від бачення Москви. Чи не найкраще це відобразилося саме в питанні розширення НАТО на схід. Все що могла РФ на той час – це в рамках консультацій отримати Основоположний акт РФ-НАТО, але не зупинити сам процес розширення, який почався за Бориса Єльцина в 1999 році і продовжувався вже за Володимира Путіна.

Як наслідок, для керівництва РФ отримати зараз згоду на припинення подальшого розширення НАТО на схід – це чи не найкращий доказ повернення статусу великої регіонально держави, бачення якої щодо параметрів Європейської регіональної системи безпеки враховується. Хоча знову ж йдеться саме про статус, який на практиці відображається в здатності впливати на відповідні процеси, а не про реальну фізичну безпеку, адже послідовне дотримання США і НАТО положень відповідного Основоположного акту знімає будь-які питання щодо фізичної безпеки і виживання РФ.

Ба быльше, здатність РФ диктувати свою волю Заходу буде гарним відображенням того, що період однополярності і гегемонії США безповоротно відійшов в минуле і навпаки настав так званий багатополярний світ, де великі держави змушені шукати компроміс на основі балансу сил і інтересів.

Спадщина Путіна чи підготовка до 2024 року

Паралельно з питаннями міжнародного статусу РФ на відповідну поточну російську лінію поведінки можуть впливати персональні розрахунки окупанта Кремля – Володимира Путіна. В даному випадку може йтися про два моменти – його політичну спадщину загалом або також підготовку до виборів 2024 року.

Володимиру Путін вже 69 років і він, так чи інакше, думає, як увійде в російську історію. Якщо вірити російському журналісту Олексію Венедиктову це питання дуже хвилювало і, найімовірніше, і далі дуже хвилює окупанта Кремля. Досягнення згоди Заходу щодо припинення подальшого розширення НАТО на схід могло би стати ідеальною основою для спадщини Володимира Путіна. Не виняток, що саме так він і вважає.

Отримавши в спадок ослаблену РФ, яка була більше стороннім спостерігачем в питанні еволюції Європейської регіональної системи безпеки, Володимиру Путіну вдалося не просто посадити Захід за стіл переговорів, але і змусити враховувати російське бачення. Такий розвиток подій давав би можливість проводити паралелі з попередниками нинішнього окупанта Кремля – Михайлом Горбачовим і Борисом Єльциним. Перший був змушений змиритися з тим, що об’єднана Німеччина в 1990 році залишилася в складі НАТО. Другий був змушений змиритися з тим, що розширення НАТО на схід матиме місце, і передати подібний стан справ своєму наступнику – власне Володимиру Путіну. Можливість ввійти в історію тим, хто начебто відновив велич РФ, – це перспектива, яка справді може серйозно будоражити уяву очільника РФ.

З іншого боку, рельєфно вимальовується проблема 2024 року. Після змін до Конституції 2020 року Володимир Путін може знову балотуватися в президенти. Але при цьому йому потрібна ідея, яка могла би мобілізувати відповідну підтримку електорату. Поки що такої ідеї не спостерігається – йдеться більше про апатію і розчарування населення на фоні стагнації економіки і посиленні авторитарних тенденцій політичного режиму.

Проте відповідні домовленості із Заходом на основі їхньої згоди – відмовитися від подальшого розширення НАТО на Схід могли би стати основою нової платформи для переобрання в 2024 році. Путін і його оточення могли би легко спекулювати на так званій відновленій величі – хоча відповідні гіпотетичні домовленості жодним чином не розв’язують  низку внутрішніх проблем РФ, першою із яких є забезпечення сталого економічного і соціального розвитку, що неможливо за збереження дедалі більш автократичного політичного режиму.

Таким чином, окрім питання міжнародного статусу РФ драйверами відповідної російської лінії поведінки можуть бути персональні розрахунки окупанта Кремля – проблема так званої спадщини чи підготовки до виборів 2024 року.

Замість висновків

Виходячи із всього вище сказаного, можна чітко побачити, що в основі російських вимог і погроз далеко не питання фізичної безпеки і виживання РФ. Поточна діяльність США і НАТО у військовій сфері не являє жодної загрози для РФ – на противагу різного роду внутрішнім проблемам і протиріччям всередині РФ. Більше схоже на те, що головними драйверами відповідної російської політики є питання статусу РФ як великої держави і персональні мотиви окупанта Кремля. Проте це немає нічого спільного із реальною фізичною безпекою РФ, яка, будучи ядерною супердержавою, має всі засоби гарантувати власну воєнну безпеку.

Розуміння справжніх мотивів поведінки важливе не лише для того, щоби прогнозувати відповідну поведінку і продумувати необхідні контрзаходи. Не менш важливою є протидія спробам РФ легітимізувати свої кроки, прикриваючись розрахунками фізичної безпеки і виживання країни, та створити таким чином більш сприятливі умови в майбутніх переговорах із Заходом. Чітка демонстрація того, що дії російського керівництва не мають нічого спільного з реальною фізичною безпекою і виживанням РФ, – це гарна можливість аргументовано відкинути надумані російські претензії і вимоги.

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.
Статті, що публікуються в розділі "Думки", відображають точку зору автора і можуть не збігатися з позицією редакції LIGA.net
Вакансії
Більше вакансій
Junior SEO-спеціаліст
Киев Ligamedia
Manual QA Engineer
Киев Ligamedia
Розмістити вакансію

Коментарі

Останні новини
Популярне