Називати Маріуполь, Харків "містами-героями". В чому небезпека такого рішення
У цій війні проти нас Росія черпає своє натхнення у міфічній совєтській історії. Тому росіяни активно використовують символіку часів "атєчєствєнной вайни" та псевдоісторичні наративи тих часів.
Один із таких совєтських символів — "місто-герой". Ми мали необережність теж почати його використовувати. Поясню, в чому фальш і небезпека такого рішення.
Боротися з росіянами, використовуючи тези, приклади, символи з того самого отруєного совєтського джерела — нелогічно і контрпродуктивно.
Ми самі заганяємо себе в спільний ідеологічний простір. А це саме те, чого добивається ворог.
Я із захопленням дивлюся на героїчну оборону наших міст — Харкова, Сум, Чернігова, майже рідних мені сусідніх містечок Бучі та Ірпеня. Їхні захисники, військові та цивільні, вписали у нашу історію сторінки, якими будуть захоплюватися нащадки. Вони варті відзначення на найвищому рівні. Тому дуже добре, що вони відзначені указами президента.
Але сформульоване для цих міст звання "місто-герой" — совєтський, ворожий нам наратив.
Запровадьмо нове, своє, замість користатися тим же, чим користаються орки. Місто-фортеця, незламне місто, місто нескорених, місто героїв…
А називаючи наші героїчні міста фальшивим совєтським штампом, ми опосередковано підтверджуємо, що все ще залучені в "спільне минуле", в якому "било же і хорошеє".
Ні, в наших стосунках з російською імперією завжди було те саме: брехня і спроби знищити українців як незалежний суб'єкт всіма способами. Від пропаганди до фізичного винищення.
Совєтська тоталітарна імперія була в цьому не менш послідовна, ніж її наступниця — Росія.
Міф про "міста-герої" — один із покликаних ствердити общєсовєтську єдність. І був так само побудований на брехні та маніпуляціях, на персональній матеріальній зацікавленості, як чимало інших пропагандистських байок.
Нагородження відзнакою "місто-герой" відбувалися безсистемно, вибір претендентів базувався на суб'єктивній думці радянського керівництва, а не бойовому внеску міста у перемогу.
Формально нагорода мала лише символічний характер. Насправді ж — вона означала доступ до привілеїв. Адміністрації "міст-героїв" отримували щедрі матеріальні ресурси, зокрема краще товарне забезпечення в дефіцитному Союзі. Тож присвоєння звання аж ніяк не було "народним вибором", як це підносили.
А "неблагонадійні" міста — не відзначали. За Харків у 1941−1943 роках відбулося чотири великих битви. Місто тричі переходило з рук у руки. Позатим, подвигів, достойних Зірки Героя, у цих боях совєтське керівництво чомусь не зауважило.
Визначення "міст-героїв" було частиною культивування міфу "вєлікой отєчєствєнной войни". Перші нагородження відбулися аж через 20 років після її завершення. Останні — у 1985 році.
Як саме визначали міру героїзму — не казали. Ніяких спеціальних комісій не створювали. Рішення на власний розсуд приймала Президія Верховної Ради.
Ще тоді люди зауважили, що процес нагородження був не завжди справедливий. Починаючи з того, що успішність оборони міст залежала не лише від героїзму їхніх оборонців. Мали значення оперативна і стратегічна ситуація, географія, кількість військ, залучених до боїв.
Попри запеклий опір, такі "міста-герої", як Одеса, Київ, Севастополь, все ж були здані ворогу. Київ упав після грандіозного оточення армій Південно-Західного фронту.
Оборонців Севастополя в критичний момент покинуло напризволяще командування. Майже кожен випадок героїчної оборони не обходився без ганебних поразок та прикладів неадекватної поведінки керівництва.
Через прорахунки планування трагічною виявилася доля першого десанту на Керченський півострів. Та Керч нагородили в 1973 році. Ключовим став дуже простий факт: під Новоросійськом воював майбутній генсек Леонід Брежнєв.
Контрнаступ під Ростовом-на-Дону восени 1941 року був одним із перших, до того ж успішнішим за керченський десант. Але Ростовська область, як спадкоємиця козацького Дону, мала репутацію неблагонадійної, відтак звання не надали.
Тож не тільки обов’язковий матеріальний бонус істотно обмежував щедрість Компартії на похвалу.
Суміш особистих амбіцій, хаотичної помсти та привілеїв для своїх — гнила начинка під обгорткою пошанування народного спротиву.
Не можна тягнути совєтські міфи в нашу справді героїчну реальність. В них немає і не може бути нічого справжнього. Нічого, за що варто чіплятись. А небезпека — самим визнавати, що в нас із росіянами було "спільне хороше" — справді суттєва.
Українські незламні міста, українські збройні сили, український народ — ось наше натхнення та джерело сили сьогодні.
