Не тільки про термін "рашизм": чим ще важливий Закон про національну пам'ять

Прочитавши Закон про засади державної політики національної пам’яті, мушу сказати: я рада, що його нарешті ухвалили.

Це дуже важливе визнання реальності.

Якщо просто, він пояснює: чиї то були ракети, з якого боку вони летіли та з якою метою, і не залишає різночитань стосовно того, чи раптом все "не так однозначно".

Якщо складніше, то він вводить у правове поле низку термінів (національна пам’ять, історична антиукраїнська пропаганда, злочини проти українського народу тощо).

Але головне – закон визнає першопричиною збройної агресії Росії проти України послідовну російську імперську політику, спрямовану на заперечення та знищення української державності та ідентичності українського народу.

Тобто війна не виглядає випадковим конфліктом, а як закономірний результат тривалої політики РФ, результат свідомого заперечення права українців на власну державу.

Що ще:

- закон виокремлює етапи нинішньої війни – від окупації Росією Криму та Севастополя, протидії агресії РФ у Донецькій та Луганській областях (АТО як перша форма збройної відсічі агресорові) – і до нині;

- закріплює визначення терміну "рашизм": це "новий різновид тоталітарної ідеології та практик, які лежать в основі режиму, сформованого у державі-агресорці та ґрунтуються на традиціях російського шовінізму й імперіалізму, практиках комуністичного режиму СРСР та націонал-соціалізму (нацизму)";

- говорить про особливе значення збереження пам’яті про українських воїнів, які стали учасниками боротьби за незалежність – поруч з борцями з тоталітарними режимами XX століття (це про тяглість оборони незалежності та суверенітету України);

- захист пам’яті, української мови та культурної спадщини в законі названо (нарешті) частиною національної безпеки, а не якась "культурка" чи "гуманітарочка".

І найголовніше: війна проти російських окупантів (так само нарешті) має назву – "війна за Незалежність України".

Можливо, комусь це здається саме по собі очевидним.

Але ні, на жаль.

Я дуже добре пам'ятаю такі собі "сірі зони" в журналістиці ще з 2014-го, коли цілу купу не обов'язково російських пропагандистів, а й людей серед нас добре так підхитувало від нерозуміння, що ж таке відбувається.

Ми бачимо, що це досі присутнє в різних закордонних медіа – від східних до західних.

Ми можемо це і зараз зустріти в українських громадян, які знову недобачили, звідки ж увесь час прилітає.

Ми досі бачимо сумніви на рівні дипломатії: а чи має все ж якесь значення, хто першим почав.

Тоді як Путін, здається, в кожному своєму тексті, на кожному Валдаї та кожній Алясці прямо каже про українську ідентичність як загрозу Росії.

Це їхня офіційна ідеологія.

Тому так, цей закон дуже важливий.

Оригінал