RU

Україна скоро 30-ть, а ми так і не навчилися говорити з зовнішнім світом

Україна скоро 30-ть, а ми так і не навчилися говорити з зовнішнім світом

експерт з питань міжнародної політики та Близького Сходу Українського інституту майбутнього
07.08.2021, 08:04

Зовнішньополітична самостійність розпочинається з гідності. Але чи є вона в України і українців – питання. Так на що ж сподіваємося

Чому зовнішня політика України така, яка вона є? Чому Україна на міжнародній арені поводиться саме так, а не по-іншому? Що нам заважає ухвалювати хороші та правильні рішення й уникати поганих і неефективних?

Упевнений, багато хто ставив собі це запитання, особливо в ті емоційні моменти, коли Україна зазнавала невдачі, як нещодавно це сталося через домовленості між США та Німеччиною щодо Північного потоку-2.

Зовнішня політика, як і всюди, в Україні формується з сукупності внутрішніх чинників, які визначають природу влади, політичне мислення, підтримують ту чи іншу ідеологію, ставлять в певні межі соціальні взаємини в суспільстві, породжують систему цінностей і принципів, і водночас пояснюють відсутність інших.

Політичні лідери, яких ми обираємо, формуються і розвиваються в нашому ж соціальному середовищі, а тому часто відбивають ті особливості менталітету, національного характеру, мислення, сприйняття та бажань, які існують у суспільстві, носіями яких є мільйони простих українців.

Грубо кажучи, соціальні відносини в українському суспільстві, спосіб комунікації між людьми, рівень культури, складність мислення, особливості самосприйняття і багато-багато іншого формують внутрішню політику та її клімат, а потім проєктуються і на зовнішню політику, де вже колективна Україна, представлена окремими особистостями, стикається з  екосистемою, що її оточує.

Нещодавно Український інститут майбутнього провів глибоке і найважливіше за останній час дослідження "Хто ми? Портрет українців очима самих українців". Воно є спробою пірнути в глибини української самосвідомості, заглянути в душу України, спробувати виокремити особливі риси, які допомагають українцям ідентифікувати себе і оточення.

Дослідження дає відповіді на багато питань, які стосуються політичного розвитку України, взаємовідносин влади і суспільства, культури спілкування і ціннісної компоненти.

Завдяки тим відповідям, які ми отримали від фокус-груп, я дійшов кількох важливих висновків про зовнішню політику України.

Перше – Україна поводиться як провінція.

Провінційність виявляється не тільки і не стільки в простоті, наївності або глушині на побутовому рівні, скільки в обмеженості мислення, вузькості амбіцій, схильності до крайнощів і примітивізації простору.

Століття несамостійності, властивий суспільству пострадянський патерналізм і невміння ставити цілі, а також хронічна розчарованість власними елітами, призводить до того, що суспільство вважає за краще зовнішнє управління національній державі.

Уражена гордість заважає розширити світогляд, визнати невдачі та швидко адаптуватися.

Якщо Північний потік-2 буде побудований, значить, наша політика останніх років зазнала фіаско. Ми не можемо цього допустити! Ми продовжимо наполягати на тому, щоб трубопровід не добудовували та жодні зміни міжнародної ситуації не похитнуть нашу впевненість у перемозі.

Страх перед невизначеністю паралізує можливість робити самостійні, іноді зухвалі, кроки, а авторів усіляких інноваційних ідей виштовхують на узбіччя суспільно-політичного мейнстриму.

Навіщо дискутувати щодо доцільності та умов євроінтеграції або пошуку нових ринків у віддалених регіонах, якщо цей шлях наче усіма приймається й усім подобається? Краще йти перевіреною і давно второваною стежкою, ніж вигадувати щось нове і незрозуміле. Колеса крутяться, поки стабільно.

Дихотомія "держава-народ", яка червоною лінією пронизує все суспільно-політичне мислення, протиставлення "доброго народу" і "поганих правителів", призводить до хронічної недовіри між населенням і владою. У сприйнятті українців людина, яка обирається у владу, відривається від колективу і населення, стаючи якоюсь чужорідною кастою успішних недоторканних, які жодному разі не є представниками народу, а діють проти нього.

Таку гостру кризу довіри й ідеології державної будови народжує комплекс меншовартості, коли значна частина населення надає перевагу чужим, а не своїм. Ми не можемо боротися з корупцією самостійно і ніколи не зможемо за цих владах, тому треба покликати на допомогу іноземців, їм видніше.

І так у всьому.

Провінційність зовнішньої політики України унеможливлює адекватне і зважене формування цілей, в десятки разів ускладнює можливості ухвалювати самостійні зовнішньополітичні рішення, робить країну вкрай вразливою до зовнішнього впливу і практично вбиває амбітність і мотивацію національних еліт.

Це породжує страшну несвободу мислення, яка робить країну і суспільство заручниками чужих концептів, блокує можливість ідейного прориву як такого. Загальноприйняте верховенство над собою якихось "центрів" (Москви, Вашингтона, Пекіна, Парижа, Берліна тощо) не дозволяє сформулювати власний порядок денний з іншими країнами, а нав'язати його партнерам і поготів.

Далі – зниження авторитету та репутації, і як наслідок – несерйозне ставлення до країни як до зовнішнього партнера. А зовнішньополітична самостійність починається з гідності.

Друге – культура безвідповідальності породжує інституційну безпорадність зовнішньої політики.

Коли українці відмежовують себе від держави, не визнають її, а своїм кредо вибирають щось типу "чекаємо змін", "все дістало" або "моя хата з краю", не треба дивуватися, що зовнішня політика на 90% виглядає як ледачий дрейф за течією.

Фокус-групи дослідження "Хто ми?" показали, що українці схильні малювати безхмарний ідеал, в якому мріють жити. Але якщо його немає, то в цьому звинувачують виключно владу, правителів, які щось зробили не так. Аналізуються лише наслідки, і водночас мало хто готовий брати на себе відповідальність. Ключ до успіху, на думку більшості респондентів, – це вибрати правильного лідера, який все для всіх зробить.

Відсутність почуття колективної відповідальності створює добре знайоме нам "болото", в якому незрозуміло, хто і за що несе відповідальність, і яку саме. У зовнішній політиці немає нічого гіршого за такий бардак, бо він не просто руйнує ієрархію ухвалення рішень, але й фрагментує зовнішню політику, не дозволяючи зробити її цілісною.

У підсумку одне міністерство має одно думку, друге каже що-небудь інше, а Офіс президента може і зовсім займати третю позицію. Це ускладнює роботу з іноземними партнерами та інвесторами. Тому, коли з ОП прилітають якісь меседжі про "розвороти до Китаю", МЗС змушене гасити пожежу і відповідати на незручні запитання, і навпаки: МЗС звучить жорсткіше щодо Білорусі, тоді як представники Офісу не поспішають із заявами.

Третє – стратегічний національний інтерес підмінюється тактичним вузьким інтересом окремих людей.

Тепер це цілком зрозуміло. Стратегічні національні інтереси не можуть сформуватися в, по суті, становому суспільстві, де населення не співвідносить себе до держави, а у більшості людей немає бачення майбутнього, лише нечіткі ностальгічні обриси нереалізованого минулого.

У такій ситуації ні в еліт немає бажання мислити державними масштабами та колективними інтересами, ні у населення немає мотивації підтримати "своїх".

У підсумку дуже часто у зовнішній політиці України домінують не довгострокові національні інтереси, а інтереси вузькі, обмежені, короткострокові, що стосуються окремої групи осіб, яка перебуває при владі. Звідси й дивні політичні гойдалки: від войовничого демонстративного націонал-консерватизму Петра Порошенка до центризму, що апелює до всіх підряд, Володимира Зеленського, а потім його епічне повернення на шлях свого попередника.

Недавня ситуація з Північним потоком-2 – ідеальна ілюстрація всіх вищеописаних проблем і портрета українців, який самі українці намалювали в нашому дослідженні. Сліпа віра в світле майбутнє і національні цінності (волелюбність, патріотизм), як убер-зброя від усіх проблем, створили помилкове уявлення про те, що всі труднощі будуть вирішені самі собою, в будь-якому разі, адже добро перемагає зло. Схильність не брати на себе відповідальність і перекладати її на інших призвела до появи міфу про США/екологів/Швеції/Данії/Директиві ЄС/"зелених", які за будь-яких розкладів обов'язково завадять проєкту Північний потік-2.

Страх невдачі, побоювання визнати помилки та залежність від крайніх популярних мейнстримів зробила позицію України негнучкою, а її комунікацію з партнерами, часом, надто грубою, недалекоглядною і контрпродуктивною. А зневіра у власних силах і провінційність завадили українським елітам побачити ті зміни міжнародної кон'юнктури (вихід США в системне протистояння з Китаєм, повернення Німеччини до трансатлантичного порядку денного, виведення військ з Афганістану), які створили сприятливе середовище для компромісу між ФРН і США щодо Північного потоку-2.

До 30-річчя незалежності Україна підходить без Концепції зовнішньої політики. Останнім часом, на щастя, дискусії про неї активізувалися, що не може не тішити.

Зовнішня політика України, маючи потужний потенціал і величезні перспективи, перебуває у глибокій кризі. Вона схожа на клаптикову ковдру. Це погано, бо послаблює державу на міжнародній арені. Цей рік показав на практиці, в якому стратегічному глухому куті ми є з більшістю зовнішніх партнерів. А наше дослідження показало, у чому коренева проблема і на якій глибині варто шукати розв'язання багатьох питань.

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.
Статті, що публікуються в розділі "Думки", відображають точку зору автора і можуть не збігатися з позицією редакції LIGA.net
Вакансії
Більше вакансій
Старший дизайнер
Киев Ligamedia
QA-спеціаліст
Киев LIGAZAKON
Розмістити вакансію

Коментарі

Останні новини
Популярне