Люди, звірі та птахи. Битва за Харків очима актора, штурмана FPV-розрахунку Богдана Синявського

Може так статися, що в момент критичної небезпеки перед очима промайне все життя. Це твердження ненаукове, втім – привід розповісти про людину. Отже, колись його звали Гораціо і він був, здається, філософом, провідником між реальним і потойбічним світами. Принаймні, він сам так бачить Гораціо, тобто один зі своїх колишніх образів.
На момент 30-річчя в нього, крім Гораціо, було кілька імен: Лаерт, Мітяй, Валерій Ілліч, Гретта... Інколи він перетворювався на тварин: качкодзьоба, папугу, бабака та корову Бетті. Співав, танцював, писав вірші, кохав...
Сьогодні його позивний Норм, він штурман FPV-розрахунку другого батальйону 429 полку безпілотних систем "Ахіллес". Справжнє Ім’я – Богдан Синявський. Особлива прикмета – круглі окуляри. В цивільному житті він актор харківського "Театру 19".
Норм вважає – і це ще одне ненаукове твердження, – що снаряд, який летить прямо в тебе, має інший звук, ніж якби мав намір приземлитися метрів за 40-50. Саме тому, почувши специфічний звук, Норм пірнув у ванну. Точніше, у старе джакузі з дохлим щуром на дні. Води там не було. Ця стара конструкція стояла на першому поверсі будинку, де на той момент розташовувалася позиція розрахунку.
Інтуїція Норма не підвела: 152-міліметровий снаряд прошив дах, зруйнував два поверхи, але, на щастя, бійці не постраждали. Джакузі таки відіграло роль додаткового захисту. Це було влітку минулого року біля села Липці під Харковом.
З того часу Норм змінив кілька позицій... А до складу його розрахунку доєднався ще один харківський актор на позивний Кузен (у цивільному житті – Данило Кузнецов). У них багато спільного: театр, улюблені кав’ярні, друзі...
Якщо кожного з них спитати, хто ти, то відповідь буде одна на двох: харків’янин. Їх історія це історія креативного Харкова на війні.
Мовне питання
З Нормом ми познайомились під час курсу базової загальновійськової підготовки. У нашому взводі було кілька харків’ян – дуже різних. Кожен з цих "різних" презентував собою частину соціального спектра великого міста. На одному полюсі спектра Норм і Більбо, на іншому – Мутний (він же Славік).
Норм і Більбо прийшли вже підготовленими – за їхніми плечима були військові курси. Неможливо було уявити, що у Норма та Більбо немає якогось мультитула чи павербанка. Якщо раптом немає у Норма, то є у Більбо й навпаки. Хлопці були ідеально споряджені та прекрасно мотивовані.
Якщо у когось зі взводу закінчувались сигарети, кава чи балончики з газом для портативного пальника, то за помахом чарівної палички якісь добродії надсилали ці речі Новою поштою Норму. Ще одна маленька, проте важлива деталь: у Норма та Більбо завжди був хороший настрій.
Протилежність їм – Мутний. Приблизно такого самого віку (десь тридцять плюс), але виглядав старше через зайву вагу. Колишній чиновник, шанувальник Кернеса та вчорашній "господар життя". Вірив у примітивну магію, перебував у розбитому стані, скаржився на натерті ноги, пропускав заняття.

Сценка з життя. Славік стогне з ліжка, нарікає на долю:
– Мені колись одна мудра людина казала: життя як гроші – можна взяти всі й одразу, а можна розтягнути... Я рано взяв забагато, а тепер от не знаю, що буде... В мене дві квартири, дві машини, дача, гараж...
Голос ліворуч:
– Славік, ти ж держслужбовець, звідки гроші?
Мутний:
– Дружина зареєструвала фірму, я забезпечував її замовленнями...
Голос праворуч:
– Це ж корупція називається. Скажи чесно, ти тут від кримінальної справи ховаєшся чи тебе бусифікували?
Мутний:
– Я доброволець!
Загальний регіт. Під час подібних полілогів Норм мовчав. Або виходив курити, або занурювався в книжку – збірку художніх репортажів Майка Йогансена (харківський письменник, представник Розстріляного відродження).
Лише один раз, наприкінці навчального курсу, Норм не витримав і процідив крізь зуби Мутному в обличчя: "Краще здохнути, ніж з тобою жити". Це були найжорсткіші слова, які я коли-небудь чув від Норма. Їхні подальші шляхи розійшлись – Мутний загубився десь у тилових частинах, Норм продовжив службу в "Ахіллесі".
Одна з його характерних рис – літературна українська мова. Навіть коли до нього звертались російською командири, він не перемикався. Тому деякі побратими якийсь час вважали, що він з заходу. Аж якось за розмовою з’ясувалося, що харків’янин. Але в першому поколінні: народився в Дебальцевому.
Подальша життєва траєкторія нагадує мандрівку між світами.
Всесвіт Богдана Синявського
Коли Богдану Синявському було п’ять років, сім’я переїхала в шахтарський Торез. Батько працював шахтарем, мати вихователькою. Чи було його дитинство щасливим?
– Е-е, так, звісно! – з затримкою випалює Норм і додає: – Але були нюанси.
Норм людина дипломатична. Практично ніколи не говорить про людей погано, крім хіба що критичних випадків. Хоча справа не тільки в дипломатії – загалом до роду людського він ставиться, здається, добре.
– Були нюанси... Регіон досить маскулінний у плані мізків мешканців. Ну ти розумієш, про що я: "райончик-пацанчик... " Місцеве суспільство жило за досить простими, зрозумілими, але, як на мене, жорсткими правилами. А я як особистість творча не міг почуватися на сто відсотків розслаблено і добре. Завдяки тому, що я людина відкрита та комунікабельна, в принципі міг домовитись. Чи означає це, що мені було класно і кайфово? Ні. Бо я домовлявся із суспільством, у якому б не дуже хотів жити.

Норм робить паузу, вочевидь, роздумуючи, чи не сказав він чогось поганого про дитинство, вирішує додати позитиву в спогади:
– Насправді, у мене було фантастичне дитинство: постійні гуляння по якихось балках, лазіння по териконах і кар’єрах, стрибання зі скель у воду... Батьки мене, звісно, любили, але і люлей я отримував.
Коли Норм говорить, що він "відкрита людина" у це легко повірити: балакучий, дружній, веселий. Але з часом розумієш, що його відкритість це – одне з облич. Він ховає свій внутрішній світ за жартами та зміною масок.
З випадкових фраз можна зрозуміти, що мати відіграла у його становленні велику роль. Принаймні щодо акторства:
– Коли закінчував школу, у мене були знайомі, які навчались на акторів, і якось воно так склалось у мене і у мами в голові, що треба спробувати поступити на актора.
А далі був Харків. З того часу він харків’янин або, як він сам каже, – харківець. У самих словах "харківець, харківка, харківці" (так називали містян до Союзу і зараз цей катойконім повернувся у вжиток) для нього приховано безліч сенсів. Тому що для Норма це не просто місто, а величезний і, ймовірно, кращий шмат Всесвіту. Тендітний, дещо спантеличений, він потребує захисту та виховання, проте безмежно любимий.
Українською Норм заговорив у Харкові. Але не одразу. Внутрішня трансформація почалася зі шкарпеток.
Різні планети
У вихорі студентського життя він відчув себе як риба у воді:
– Я опинився у культурній бульбашці: актори, музиканти, хореографи... Це як перехід з одного світу до іншого. До якого іншого? До своїх. Вперше в житті знайшов своїх! Цікаве відчуття. Коли навколо багато творчих, вільних людей, з якими дихаємо одним повітрям...
Атмосфера свободи, крім іншого, була пов’язана з модою на ходіння у різних шкарпетках:
– Ми носили шкарпетки різного кольору. Інколи це виходило випадково і показувало, що нам пофіг на такі дрібниці. А потім вже стало якось і несолідно ходити в однакових...
Як і всі студенти, він час від часу відвідував батьків:
– Був випадок. Десь наприкінці першого курсу ми з однокурсником Миколою Михальченком (харківський актор. – Прим. ред.) поїхали в гості до моїх батьків у місто Торез. Я знав, куди їду, тому одягнувся трошки скромніше, ніж зазвичай. А Микола тоді виглядав так: довге чорне волосся нижче плечей, пірсинг... Він був у плащі та широких кльошах.
Богдан зі сміхом додає деталі:
– Плюс рвані кеди "Конверс", фломастером помальовані. От у такому вигляді ми йдемо центром мого рідного міста. На лавці сидять старшаки, мої знайомі, які трохи раніше за мене закінчили школу. Ми вітаємось і вони питають: "Шо у вас тут проісходіт?" Поява студента у звичайному молодіжному прикиді сприймалась як подія. Старшаки вирішили, що у нас якийсь івент або концерт. Ні, ніякого конфлікту чи агресії не було... Просто хлопці не могли повірити, що людина так одяглася просто, щоб прогулятися.

У кожного харківця свій Харків, і це природно. Харків Богдана Синявського це – тихі вулички, між монументальними сталінками, що струмочками витікають з великих проспектів і ховаються у магічному світі місцевого андеграунду.
Замість дорожніх знаків тут мурали Гамлета Зіньківського (художник, чий стритарт перетворився на одну з візитівок міста). Лабіринти дворів і підворіть приводять до потаємних дверей. За ними сходи у підвал. Десь там зал... Десь там Богдан Синявський і Микола Михальченко спочатку створили гурт "Теплі коти", пізніше – "Дост FM". Про що вони співали?
Богдан згадує:
– "Теплі коти" це про щось дуже добре: про якусь мрію і сонце. Я – котик, ти – котик, у нас все буде добре. А "Дост FM" це пізніше, це про пошук себе в навколишньому світі та певне розчарування в ньому. "Теплі коти" про таке співати вже не могли, тому довелося створити новий формат.
На підвальних локаціях обмінювалися книжками, читали вірші й домовлялися про спільні подорожі. Наприклад, автостопом. Наприклад, у Львів. Перший такий похід Богдан здійснив з майбутнім письменником Павлом Стехом, який тоді був таким самим студентом. Мине якийсь час – і подорожні репортажі Павла Стеха вийдуть книжкою "Veni, vidi, scripsi: Чому я ніколи звідси не поїду".
Після Львова була, власне, вся Україна. Студент-актор побував на Херсонщині, Одещині, Запоріжжі та в Криму. За вікнами авто проносились Київ, Дніпро, Рівне... Але коли Богдан розповідає про свої мандри, складається враження, що для нього це був один безмежний Харків. Бо Харків – це точка відліку й основа.
Аж раптом з’ясувалося, що кращий шмат Всесвіту – під загрозою. Це сталося наприкінці 2013-го:
– Звісно, я був серед активної молоді, яка була на Майдані і в Харкові, і в Києві. До Києва їздили ненадовго, більше у Харкові... І співали разом з Миколою Михальченком, і розвозили чай та бутерброди з Павлом Стехом. Їздили з друзями на мітинги у Донецьк... Пам’ятаю історичний мітинг, коли з одного боку площі були проукраїнські люди, а з іншого – проросійські. Тоді виносили найдовший прапор України... Тоді почалися складні процеси. Поліція не захистила протестувальників, захист прийшов від донецьких ультрасів, що були на боці України.
– Тобто ти ветеран трьох Майданів: Київського, Харківського та Донецького?
– Виходить, що так. Але мені не подобається таке формулювання. Тому що не відчуваю, що багато зробив. Трошки... А міг зробити більше...
Театр 19
У 2014 році, під час іспитів, з Богданом Синявським сталася непересічна подія, про яку він ще не знав, що вона непересічна. А саме: на іспиті (а це в акторів вистави чи фрагменти якихось вистав) керівництво вишу запросило художнього керівника харківського "Театру 19" Ігоря Ладенка.
Приватний "Театр 19" – окрема сторінка харківського культурного життя. Виник у 2000 році й практично одразу став популярним серед творчої молоді, бо дуже відрізнявся від того, що харків’яни до цього вважали театром.
Українські театри 90-х та початку нульових – це здебільшого державні культурні заклади з репертуаром зі шкільної програми. В них іноді силоміць заганяли школярів, більшість містян сприймали їх як музеї – є, і добре.
"Театр 19" відкрив Харкову (і не тільки Харкову) імена сучасних драматургів: Дона Нігро, Славоміра Мрожека, Майкла МакКівера та інших. У 2014 році це вже був культовий заклад, який, на думку засновника та режисера Ігоря Ладенка, потребував "свіжої акторської крові".
Подальший розвиток сюжету неважко передбачити: Богдан Синявський став актором "Театру 19". До речі, не тільки актором, а ще й художником по світлу – це давало додатковий заробіток:
– Мені пощастило, що я міг заробляти тим, що мені подобалося. А ще більше пощастило з режисером. Це був фантастичний епізод у моєму життєвому сценарії. Зараз якось важко уявити, що було б, якби не наше знайомство з Ігорем Ладенком.

Уявити, "що було б", можна з розповіді друга Богдана, Данила Кузнецова, який приєднався до "Театру 19" трохи пізніше, а до цього працював у Харківському театрі юного глядача. Робота актора у державному закладі межувала з подвигом. Розповідь Данила:
– Зима, свята, одинадцята ранку. Я граю Мишеня у виставі про кота Леопольда. Температура в залі менше ніж десять градусів. Діти з батьками сидять одягнені. З-за лаштунків на мене дивиться помічниця режисера – в шубі та під UFO. А я лежу на сцені в футболці та шортах, я ж Мишеня, вигукую щось веселе, а сам думаю: що я тут роблю за 6800 гривень на місяць? Вижити на ці гроші було нереально. Підпрацьовував на івентах, на весіллях, у клубах, Дідом Морозом... А в Ігоря Ладенка ми отримували гроші за кожен вихід на сцену.
Розповідаючи про "Театр 19", Богдан не шкодує епітетів: сучасний, енергійний, молодіжний... З початком повномасштабного вторгнення цей театр призупинив діяльність. Частина акторів поповнила лави ЗСУ, зокрема, Богдан Синявський, Данило Кузнецов та Микола Михальченко.
Вийти з підвалу
Коли Богдан розповідає про харківську креативну бульбашку, він не ідеалізує це соціальне коло. Розкачати культурну тусовку на якісь конкретні дії (наприклад, на захист культурно-історичних пам’яток) було вкрай важко. Але настали дні, коли все змінилося: андеграунд вийшов з підвалу і почав перетворюватись на мейнстрим.
Дата початку радикальної трансформації загальновідома: 24 лютого 2022 року. В ніч на 24-те Богдан не спав. Обговорював з друзями: почнеться – не почнеться. Почалось... Сили хаосу накривали місто гучно, моторошно та безжально. Богдан з дружиною схопили "тривожні рюкзачки" й рушили до "точки збору" – до підвалу однієї хіпстерської кав’ярні.
– Добрі люди дали нам ключі, – пригадує він. – У ті дні в підвалі з нами ночували п’ятнадцятеро-шістнадцятеро людей з домашніми тваринами: собаки, коти, кролі, миші. Все заставлено було клітками...
25 лютого Богдан Синявський разом з Миколою Михальченком пішли записуватись у харківську тероборону:
– Тоді у першу чергу до ТрО брали атовців, колишніх військових, потім тих, хто колись служив, далі – мисливців, які вміли стріляти... А ми з Миколою – не служили, не стріляли... Нас внесли в якісь списки для громадської роботи.
З того дня Богдан о восьмій ранку йшов на громадські роботи: копав укріплення, засипав пісок у мішки, закривав ними вікна... Збирались біля Харківської облдержадміністрації (ОДА).
– Першого березня мене попередили, що початок роботи переноситься на дев’яту... В цей час, між восьмою і дев’ятою, пролунало два вибухи...

Зранку 1 березня 2022 року в Харківську ОДА влучило дві ракети, внаслідок чого загинули 44 людини, десятки отримали поранення.
– Я не люблю думати про те, що зі мною могло б статися, якби я прийшов на восьму. Як сталося, так сталося. Побіг шукати знайомих... Вулиця Сумська являла собою апокаліптичну картину: довкола бите скло, запах пожежі, на асфальт впали тролейбусні дроти... Якийсь неприємний, вологий сніжок... Машин нема, людей нема...
Богдан на мить замовкає, згадуючи харківську атмосферу перших днів повномасштабного вторгнення.
– Якийсь час центр міста здавався майже безлюдним. Якщо ти йшов крізь парк Шевченка і бачив перехожого, то, з великою ймовірністю, це був хтось з нашого підвальчика. У нас вирувало життя: з неймовірною швидкістю створювались волонтерські проєкти.
Він перелічує імена десятків волонтерів, які неможливо запам’ятати, та ініціативи, що зародились у той момент:
– Дівчата пекли хліб, підвал перетворився на розподільчий хаб: сюди приносили теплий одяг, ковдри, їжу, ліки. Звідси це все потрапляло на різні блокпости або до цивільних, які потребували допомоги.
Деякі з тодішніх проєктів працюють досі. Один з них – благодійний фонд "Волонтерська", який фактично народився в тому самому підвалі. Ця організація надає допомогу мешканцям Харківщини та військовим.
– Моя дружина, Меріам, доклала і продовжує докладати максимум зусиль для розвитку "Волонтерської". Чому так докладно розповідаю? Це приклад того, як Харків креативний перетворився на Харків волонтерський.
Богдан трохи розводить руки, ніби показуючи, яким великим був двіж:
– Просто неймовірно, як харківці розкрились! Це все історія про наш зв’язок з містом... Не з міською владою, а саме з містом. Бо влада, хай яка вона правильна, не може зробити всього, що потрібно в умовах такої масштабної катастрофи. На якомусь глибоко емоційному рівні креативна частина населення зрозуміла: треба діяти, треба самоорганізовуватись і вигрібати разом, бо поодинці нам усім пизда.
"Волонтерська" збирала кошти та допомагала захисникам Харківщини. Ця робота триває досі. До речі, серед проєктів "Волонтерської" була, зокрема, й підтримка безпілотного підрозділу "Ахіллес". На "ахіллесівця" перетворився і сам Богдан.
З того часу його звуть Норм – він штурман FPV-розрахунку. Позивний Данила – Кузен, він заряджаючий у тому самому екіпажі, у другому батальйоні 429 окремого полку безпілотних систем "Ахіллес". Але це не означає, що вони перестали бути акторами.

По ходу п’єси
Цілком можливо, що їх розрахунок – найвеселіша команда ЗСУ. Час від часу Норм дивним чином жартує: перетворюється на одного з персонажів з минулого життя.
"Фо трапилось, фо трапилось? Нічо не трапилось! ", – приблизно так, шепеляво, колись говорив зі сцени качкодзьоб. Зараз качкодзьоб дає команди пілоту, коментує роботу кожного. Оточення сміється, крутить пальцями біля скроні та виконує команди качкодзьоба.
Їх бойова робота нагадує п’єсу. Місце дії – бліндаж. Дійові особи, крім Норма та Кузена, – пілоти на позивні Кат і Піжон. Усе разом – такий собі експериментальний театр, де сюжет створюється по ходу п’єси, а актори змінюють ролі залежно від обставин. Вистава триває вже багато місяців, кожен акт – бойове чергування тривалістю три-п’ять діб. У проміжках – антракт, коли актори можуть трішки відпочити один від одного.
Повноцінно підіграти Норму може хіба що Кузен, який у тій самій виставі ("Звірячі історії" Дона Нігро) грав індика, бабуїна, кажана та лемінга. Жарти можуть бути жорсткі та навіть образливі. Хтось з побратимів якось спитав: "А на якого звіра схожий я?" Норм задумався: "Щось дуже огидне... Вистрибне на пагорб, всіх обматюкає і сховається..." Але парадокс у тому, що на штурмана ніхто не ображається. У цього феномена є пояснення.
Під час відпочинку, коли поруч не було інших побратимів, Норм заварив каву, зробив самокрутку і дав докладну характеристику кожному:
– Кузена я знаю давно: дуже надійна людина, але я не думав, що він аж настільки класний! Він має справу з боєкомплектом, це дуже відповідальна та небезпечна робота. Спочатку я трішки переживав, казав йому: "Друже, якщо ти чуєш, що мене по рації підганяють в плані вильотів, ти не пришвидшуєшся, ти і далі працюєш у своєму темпі. Бо це вже моя справа як старшого розрахунку – пояснювати щось командуванню". Зараз бачу, що кожна його дія впевнена та обережна. Я дуже радий, що він у моєму колективі.
Норм розливає каву та продовжує:
– Історія кожного хлопця це частина і моєї історії. Коли я бачу особисте зростання когось, то це для мене особливий момент. Пам’ятаю, як зростала впевненість Піжона. Спочатку він дуже переживав за обладнання, перестраховувався. Минув якийсь час, я дивлюсь: людина повністю спокійна, ініціативна... Отже, в колективі були створені нормальні умови для того, щоб хлопець розкрився...


Штурман робить ще одну самокрутку, цього разу присвячену Кату:
– 20-річний хлопчина... Класний, розумний, рукастий, роботящий, здатен розібратися в усьому. За пару місяців він не просто набив руку, а й зрозумів, що якісь речі здатен робити по-своєму, не так, як його вчили. Він набирається досвіду, аналізує та випрацьовує свій стиль. Неймовірно!
Ці характеристики, як було сказано, звучали не в присутності хлопців. Хтозна, як часто Норм хвалить своїх підлеглих, але, безумовно, кожен з них відчуває справжнє ставлення до себе. Тому ніхто на злі жарти не ображається.
З яким звіром асоціює себе сам Норм? Відповідь неочікувана:
– Я? Якась активна падла. Можливо, білка.
Якось я спитав у Кузена, на яку істоту, з його творчого погляду, більш за все схожий Норм по життю? На білку?
– Ні, – сміється Кузен. – Думаю, в глибині душі він пес. Я бачив його у різних ситуаціях, знаю, як він по-справжньому ставиться до друзів або, скажімо, до дружини. Він кохає та дружить щиро, самовіддано, як пес. Може бути лагідним спанієлем, а може за потреби включити бультер’єра.
Аналогічне запитання до Норма, але тепер вже про Кузена: хто насправді Кузен? Норм робить паузу, здається, для нього це дуже серйозне, а не ігрове запитання:
– Якщо чесно, одразу складно сказати, але у нього точно є крила.
Сам Кузен теж довго розмірковує перед тим, як дати самому собі "тваринну" характеристику:
– Ближче за все до мене – кажан. Бо кажан може літати, але водночас у нього є зуби – і не звір, і не птах. Є казка про те, як колись була війна між звірами та птахами... У мене ж як склалося: я з Луганської області, але наче і не луганець. Харків’янин? Але ж я не тут народився... Хоча – Харків мене вилюднив, – каже Кузен і якось стає зрозумілим, що "звіряча" тема закрита.
"Наче хтось кричить тобі з неба"
Наприкінці бойової зміни штурман нотує в зошиті результати роботи. Влучний момент поговорити про досягнення. Питаю:
– Коли ти вперше вразив серйозну ціль, що відчував?
– Що виконав свою роботу.
– Ну а внутрішнього подиву, мовляв, я актор і раптом – спалив танк, не було?
Норм серйозно дивиться в очі:
– Актор – така сама спеціальність, як і всі інші. Для мене взагалі дивно, коли люди роблять акцент на професії: мовляв, дивіться, він художник, але пішов на війну. Художник така сама людина, як слюсар або продавець. Така сама... Можливо, в художника інший склад розуму, зі своїми плюсами і мінусами. Не більше.
– Ну добре. Припустімо, закінчилась війна, тебе як ветерана покликали у найближчу школу розповісти дітям, як ти воював. Що розкажеш про перший бойовий досвід?
– Нічого. Я ніколи не піду щось розповідати дітям, – Норм помітно дратується. – У мене в асортименті немає і не буде таких історій.
– Ну між нами можеш сказати, яку найдорожчу техніку ви спалили?
– Танк Т-90М (він же "Прорив", новітня розробка російського ОПК. – Прим. ред.). Це був, я б сказав, енергетичний момент.
– А годину тому, на моїх очах, спалили бронеавтомобіль "Тигр"...
– Так, друже, з мене досить. Пояснюю: я нецікавий персонаж для інтерв’ю. Я не буду переказувати якісь інстаграмні картинки. У нас може бути дві-три зміни, коли немає яскравих моментів, бо працюємо по якихось нецікавих речах: укриття, човни, переправи. Ми виконуємо задачі. Іноді – треба спалити щось конкретне, як от згаданий тобою "Тигр". А іноді – задача стоїть так: обрубити ворогу логістику, знищити переправу, не дати накопичити техніку...
– Зараз основна задача – запобігти переправі противника на правий берег річки Оскіл?
– Так. Якщо завдяки нашим зусиллям не станеться якогось ворожого прориву, я буду дуже задоволений, навіть якщо за цей час не уразимо жодного танку або САУ. Неймовірно задоволений. Я тобі чесно кажу: наша робота – нецікава, важка, але дуже важлива.
– Що вважаєш найбільшим своїм здобутком?
– Головне досягнення, з мого суб’єктивного погляду, це – ідеальна злагодженість розрахунку. Це коли всі вміють усе. Щоб у разі якоїсь надзвичайної ситуації, робота тривала, бойові задачі виконувались...

Норм не розшифровує термін "надзвичайна ситуація", але зрозуміло, що йдеться про випадок, коли хтось з розрахунку втрачає боєздатність. Не розшифровує, щоб не наврочити, не притягнути біду, щоб взагалі про це якщо й думати, то поспіхом, не роздмухуючи уяву.
– ...У моєму розрахунку кожен вміє керувати FPV. Можливо, не так фахово, як Кат, але – долетять і спробують вразити ціль. Кожен може спорядити дрон і, якщо треба, розмінувати його. Також хлопці оволодівають штурманськими навичками: підказують маршрут, стежать за мапою... Час від часу ми міняємося ролями. Думаю, що командування полку має бути задоволене результатами.
У бліндажному житті-бутті Норма є одна річ, про яку майже ніхто не знає: іноді він пише вірші. Радше вони не пишуться-складаються, а приходять – самі. Слова або зриваються з неба, або спливають з глибини. У випадку Норма – з глибини. У прямому і переносному сенсах, бо народжуються знов-таки в бліндажі. Втім, можливо, одночасно – і з глибини, і з неба:
Наче хтось кричить тобі з неба…
Я уважно слідкую за небом.
Моє око направлене в небо.
Моє вухо направлене в небо.
Моє тіло подалі від неба,
І чим глибше, тим краще.
Іронічно.
Ховаюся глибше,
Щоби тут не лишитись назавжди.
Місця сили
У кожного військового іноді трапляється вихідний. Якщо його заздалегідь не спланувати, є ризик не встигнути відпочити: зустрічі зі знайомими та друзями заполонять весь час. За умови, звісно, що у тебе багато друзів. У Норма – повно. Тому він їде на кілька годин до Харкова, де є його особисті місця сили. Їх у нього декілька і всі вони по-своєму магічні.
Напевно, я можу пишатись тим, що одного разу склав йому компанію під час прогулянки по таких місцях. Пункт перший: парк, пам’ятник Миколі Хвильовому.
– Кілька років тому тут була занедбана паркова місцевість... Ми часто приходили сюди з Павлом Стехом. Знаєш, чому тут пам’ятник Хвильовому? Бо тут його могила.
З розповіді Норма дізнаюсь, що на місці цього парку колись був найвідоміший некрополь Харкова – Івано-Усікновенський цвинтар. Тут лежать драматург Марк Кропивницький, письменник Петро Гулак-Артемовський, поет Василь Еллан-Блакитний (засновник журналів "Перець" і "Всесвіт") та багато інших знакових постатей української літератури.
Коли на початку 1970-х кладовище вирішили знести, добрі люди перепоховали філософа-мовознавця Олександра Потебню, академіків Дмитра Багалія та Олексія Бекетова. А от митці та інші прості небіжчики так і залишились... На їх могилах збудували дитячі майданчики, кафе й кінотеатр. А також спорткомплекс, наявність якого зумовила назву парку – "Молодіжний".
Як таке можливо – не зовсім зрозуміло, але так є. Біля пам’ятника Хвильовому квіти, трохи осторонь якісь інсталяції. Відчувається, що це місце культурного паломництва і, можливо, було таким навіть за радянських часів.

Наступне місце: Савкін Яр. Норм веде машину, впевнено повертаючи то ліворуч, то праворуч у лабіринті вуличок серед величезного приватного сектору. В якийсь момент закінчується асфальт і починається бруківка. Машину трохи трясе, крізь шум з динаміка проривається "Один в каное": "Слухай мене/ Роби тільки так/ І ми будем в історії/ Ми ввійдемо в параграфи стислі нудні/ Без імені... "
Савкін Яр – глибока яруга з озером. Навколо мальовничі пагорби, за ними одноповерхові будиночки. Ця місцина здається передмістям, хоча насправді це дуже старий район міста. Десь тут у 70-х знесли історичний будиночок – дім пасічника, у якому зупинявся та викладав Григорій Савич Сковорода. Цілком можливо, що та бруківка, якою ми щойно проїхалися, пам’ятає кроки мислителя.
Тут у Норма є улюблена верба над водою, під якою він може сидіти годинами. Ось і зараз він зупиняється під нею, робить чергову самокрутку та розповідає історію свого знайомства з Савкиним Яром:
– Якось несподівано відкрив це місце. Ми з товаришем каталися на велосипедах і заїхали сюди. Товариш, до речі, харківський скульптор Дмитро Молочинський, зараз також служить у нашому полку. – Норм глибоко затягується та продовжує: – Я трохи боюся, що з цього місця зроблять класичний харківський парк: закатають усе в асфальт і наставлять безліч лавок.
– Хіба лавочки це погано?
– Ну має ж бути в нашому місті якась прогулянкова територія, де люди можуть постелити килимок для йоги на траві? Звичайний парк знищить цю атмосферу...
Норм зі своєю самокруткою справляє враження цілком задоволеної життям людини. Це враження посилюється тим, що під час розмови з його уст часто злітає слово "щастя".
Про "Театр 19": "Я щасливий, що доля подарувала мені наставника і друга Ігоря Ладенка".
Про побратимів: "Мені пощастило з командою, з "Ахіллесом", з командиром".
Про сім’ю: "Я безмежно щасливий, що в мене така фантастична дружина".
Обережно питаю:
– Що для тебе в житті головне?
– Це запитання я сам собі ставив... Знаєш, в умовах максимальної небезпеки буває так, що з підсвідомості виринають якісь образи... От у мене є така картинка: ми з дружиною і нашим котом Бургером сидимо вдома і дивимося футбол. Я відчуваю, що мені добре, дружині добре, коту добре. По нас нічого не летить... Такі от прекрасні моменти... Напевно, це і є те головне, до чого тяжіє душа.
Ловитва невловного птаха
Стандартна тема розмови: "Чим займатися після війни? ". Не так давно це питання Норм з побратимами обговорював у бліндажі. Піжон жартома сказав, що як людина з бездоганною репутацією, планує йти в президенти. Норм так само жартома відповів, що в політиці нема чого робити, бо там "скучно". Але серйозної відповіді тоді не дав.
Насправді це складне питання:
– Ще не вирішив...
– Театр?
– Розумієш, театр – це робота з багатьма людьми. Мені це якось зараз складно. Хотів би робити щось наодинці...
– Вірші, авторська пісня?
– Можливо, – скупо відповідає Норм, як людина, що не хоче видавати свої секрети.
– Чи вважаєш ти себе щасливою людиною?
В цей момент з верби здіймається зграя горобців. Норм підіймає очі, проводжає їх і повертає погляд на землю:
– Не вважаю, що щастя – це константа. Напевно, це якісь моменти... Як можна вважати себе щасливою людиною під час війни? Ні, не можу назвати себе щасливим. Якщо чесно, я почуваюся втомленим. Спіймав себе на тому, що вже давно нічого не читав... Тому про щастя поговоримо, коли весь цей капець закінчиться. Дай боже, щоб на нашому поколінні...
Оскільки над Савкиним Яром витає дух Григорія Сковороди, то згадується наскрізна метафора його творчості: моменти істини як птахи. Вони з’являються, кружляють навколо тебе, навіть розмовляють з тобою. Одна з книжок про життя філософа називається: "Ловитва невловного птаха" (автор – харківський філософ Леонід Ушкалов). Можливо, в цій ловитві й полягає сенс життя. Хтозна.
Дорогою назад Норм знов ввімкнув "Один в каное". Багато-багато разів Ірина Швайдак у стані натхненного трансу повторювала франківський рядок:
"Може, іменно тобі ся вдасть до цілі доплисти!"

Коментарі (0)