Рух громадянського опору "Жовта стрічка" виник у Херсоні одразу після початку окупації. Його учасники отримують завдання від організаторів – вішати прапори та жовті стрічки у місті, замальовувати символіку окупантів, збирати інформацію про колаборантів. Зараз рух опору діє на усіх окупованих територіях та нараховує понад 17 000 учасників у всій Україні. 

У грудні 2022 року представникам "Жовтої стрічки" вручили премію Сахарова – щорічну відзнаку Європейського парламенту за свободу думки. Того самого місяця один з засновників руху опору Іван (прізвище ми не називаємо з метою безпеки) переїхав з щойно звільненого Херсона в окупований Мелітополь – щоб побудувати мережу спротиву там.

Liga.net слідкує за розвитком "Жовтої стрічки" та вже двічі розмовляла з Іваном – коли він ще був у Херсоні і тепер, коли переїхав до Мелітополя. Засновник руху розповів, чим відрізняється окупаційний режим у двох містах, чому він більше не боїться росіян та які надії покладає на теперішню весну. 

За рік повномасштабної війни Іван встиг пожити у двох окупованих містах. Спочатку в рідному Херсоні, а майже одразу після його звільнення вирушив в Мелітополь. Перед поїздкою почистив ноутбук від інформації, залишив лише папки "Весілля брата" та "Літо 2017", поклав у рюкзак білизну та пару футболок і поїхав. 

Іван – один з засновників всеукраїнського руху опору на окупованих територіях "Жовта стрічка". Рух виник спонтанно та майже стихійно: спочатку Іван та його друзі брали участь у мітингах проти окупації в Херсоні, потім – почали малювати на будівлях українські прапори та розвішувати у місті жовті стрічки. Чому саме жовті? Вони просто були у Івана вдома. 

Підпілля в Мелітополі. Як рух опору “Жовта стрічка” будує мережу українського спротиву
Ілюстрація: Анастасія Іванова/LIGA.net

Вже у квітні 2022 року у "Жовтої стрічки" з’явився телеграм-канал і засновники руху почали діяти активніше та структурованіше: проводили онлайн-мітинги "Херсон це Україна" та "Маріуполь це Україна" з десятками тисяч учасників, створили чатбот із завданнями для протидії окупації, почали організовувати акції та флешмоби. 

Зараз в телеграм-каналі "Жовтої стрічки" понад 17 000 підписників, а в їхньому останньому масштабному флешмобі у березні взяли участь кілька десятків тисяч людей. Він називався "Єдине серце України". Люди з усієї України фотографувалися на тлі своїх міст з роздрукованими половинками паперових сердець та викладали світлини в інстаграм. Активісти "Жовтої стрічки" фотографували в окупованих містах жовті половинки сердець, а потім з’єднували їх в колажі та викладали у соцмережі. 

ОБЛАШТУВАТИСЯ В ОКУПАЦІЇ

Під час окупації Херсону Іван разом з іншими засновниками "Жовтої стрічки" вибудували свою чітко працюючу мережу громадського спротиву та схеми, за яким вона діє. Вони знали, де можна взяти фарбу, щоб малювати українську символіку на будівлях, де принтер, щоб роздрукувати листівки, де безпечніше працювати, як будувати маршрути, щоб залишитися непоміченими.  

В Херсоні у "Жовтої стрічки" діяла стала мережа активістів, і у кожного з них була своя роль: хтось друкував плакати та листівки, хтось ховав їх, хтось розклеював. Коли ЗСУ звільнили Херсон, Іван одразу вирішив їхати в інше окуповане місто, щоб побудувати там таку саму мережу. 

"Вибір припав на Мелітополь, бо це найбільше окуповане місто Запорізької області, – розповідає Іван. – Воно розташоване на перетині доріг, що ведуть до Криму та Маріуполя, тут найбільше окупаційних адміністрацій росіян. Це дуже важливе місто, і до звільнення в ньому потрібно тримати планку проукраїнських настроїв". 

Іван приїхав до Мелітополя в перші дні грудня. Попередньо домовився зі знайомим, що житиме у нього. Місяць пішов на те, щоб освоїтися в місті та знайти довірених людей, що стануть кістяком "Жовтої стрічки" в Мелітополі.

"Я слухав, хто що говорить у чергах, вивчав маршрути міста, – розповідає Іван. – Люди налякані та дуже піклуються про безпеку. Чоловіки зайвий раз не виходять на вулицю навіть в магазин чи викинути сміття – адже можуть спакувати та мобілізувати в російську армію. Всі живуть у страху. Але водночас спротив тут зростає. Я бачу це за кількістю жовтих стрічок та проукраїнських плакатів у місті, за відео зі спалюванням російських газет, які нам надсилають. Буває навіть, що діти фотографують російські підручники в школах, малюють в них українські герби та пишуть нам: "Ось, подивіться! Нас змушують це читати, але ми за цим брєдом навчатись не будемо". 

Сам Іван також виходить на вулицю лише у разі необхідності – забрати чи розклеїти листівки або перевірити роботу інших активістів. Бере з собою "чистий" телефон, де в галереї – "лише фото котиків та квітів". Показує його на блокпостах, і поки проблем не виникало. 

З часами окупації Херсона ситуація в Мелітополі різниться лише нюансами: росіяни провели в Запорізькій області більше часу, тому встигли краще облаштуватися. В Мелітополі більше російських магазинів, включно з військторгами, у місті встановили багато відеокамер та їздить більше патрулів. Іван каже: тут росіяни почуваються безпечніше, оскільки перебувають далі від ЗСУ.  

Щоб вибудувати мережу активних учасників "Жовтої стрічки" в Мелітополі, Іван написав в телеграм-каналі руху: "Мелітопольці, пишіть нам в приват, є справа". У відповідь отримав сотні смс 

"Звісно, частина з них – "заслані казачки", – розповідає засновник "Жовтої стрічки". – Але вирахувати їх дуже просто. Вони або одразу скидають якісь посилання та файли, щоб я їх скачав, і вони мали доступ до мого комп’ютера, або наполягають на особистій зустрічі. Причому завжди призначають її біля своїх військових штабів – напевно щоб далеко не ходити".  

Про людей, що відгукнулися та запропонували допомогу, засновники "Жовтої стрічки" наводили довідки через знайомих або, якщо таких не було, просили надіслати посилання на соцмережі, щоб подивитись, що постить людина. 

"Паралельно розв'язували організаційні питання – де друкувати плакати та листівки, скільки потрібно принтерів, де їх розмістити, хто буде відповідальним, де брати звичайний та фотопапір, – розповідає Іван. – Це все треба робити обережно, щоб на кожному етапі не викликати підозр. Люди самі пропонували допомогу. Наприклад, росіяни видавали пачки паперу А4 викладачам, а ті писали нам: "Є дві пачки. Вам треба?" Ховали їх десь на смітнику, кидали нам локацію, ми приходили та забирали". 

20 РІВНІВ ЗАВДАНЬ

Зараз в телеграм-боті "Жовтої стрічки" близько 500 людей з Мелітополя. Найактивніших з них – близько 100. Але спротив у кожного різний та залежить від можливостей і рівня готовності. Хтось може чіпляти стрічки на дерева та паркани в місті, хтось малювати прапори, хтось – друкувати, але не розповсюджувати. 

"Є вчителі, які бойкотують читання дітям умовного Пушкіна в школі – і це їхній спротив, – каже Іван. – Звісно, вони не можуть робити це гучно. Буває, що вчителька вдає, ніби викладає за російською програмою, а сама веде уроки за українською. Або в якомусь класі все ж переходить на російську програму – бо знає, що там є діти з проросійських родин, і це питання її безпеки". 

Іван називає "Жовту стрічку" стартапом – маючи на увазі, що в принципах роботи весь час щось змінюється і рух постійно адаптується до нових викликів. "Наприклад, раніше ми не знали, що росіяни можуть надіслати нам купу вірусів через телеграм-бот, – розповідає Іван. – Коли зрозуміли це, вирішували, як себе захистити. Або як оптимізувати роботу та швидше відповідати на повідомлення в боті. Як поширювати інформацію на велику зовнішню аудиторію. Нові виклики виникають постійно". 

Зараз для учасників "Жовтої стрічки" в чатботі є 20 рівнів завдань. Спочатку для новачків тестове – наклеїти десь плакат або намалювати графіті та надіслати фото своєї роботи. Саме на цьому етапі росіяни, які хочуть втертися в довіру, видають себе – надсилають фото чужих старих робіт. "Після тестового відкривається доступ до інших завдань – наприклад, це розповсюдження листівок, – пояснює Іван. – Ми надсилаємо приклади листівок за різними темами – проти російських паспортів, окупації загалом, мобілізації в російську армію. Людина обирає та друкує". 

Десь на восьмому рівні учасник отримує доступ до персональної розсилки від організаторів "Жовтої стрічки". В цій розсилці також є завдання – наприклад, знайти 50 російських підручників з історії, щоб спалити їх та зняти це на відео. З кожним новим рівнем завдання стають цікавішими та складнішими. На останніх рівнях це може бути передавання інформації про колаборантів або підняття українського прапора на якійсь споруді. Що саме це буде, залежить від можливостей учасника. 

"В завданнях з підняттям прапора зазвичай задіяні кілька людей, – каже Іван. – Наприклад, один учасник ховає прапор в комірці в магазині, інший забирає його там та прикріплює скотчем до лавочки у визначеному місці, третій встановлює, четвертий фотографує. Всі вони не знайомі між собою та не перетинаються на завданні, задля безпеки вся комунікація між ними йде через нас". 

Інформацію про колаборантів збирають ті, хто якось перетинався з ними в житті або має доступ до таких даних. "Хтось може написати: "Мій сусід отримав російський паспорт і тепер він – заступник начальника так званої міліції". Ми перевіряємо цю інформацію, накопичуємо та передаємо в українські правоохоронні органи". 

Таким чином "Жовта стрічка" отримала інформацію про колишню прибиральницю, яка тепер обіймає посаду "міністерки освіти" Мелітополя, та про завідувачку відділу освіти, яка допомогала росіянам вивозити дітей з міста в санаторій в Закавказзі. 

"Про кожного такого зрадника ми намагаємось дізнатися якнайбільше – де проживає, з ким спілкується, чи шантажував когось, – розповідає Іван. – Слідкуємо за ними в соцмережах. Наприклад, дізналися про одного студента, який раніше був патріотично налаштований, а тепер агітує в інстаграмі за Росію і став головою "студентської профспілки".  

ДОЧЕКАТИСЯ ЗВІЛЬНЕННЯ

"Жовта стрічка" працює на усіх окупованих територіях, але найбільша її присутність, крім Мелітополя, – в Новій Каховці, Генічеську, Скадовську, Бердянську, Донецьку, Луганську, Алчевську, Маріуполі та містах Криму з населенням від 50 000 людей. 

– Де найскладніше працювати вашим активістам?

– В Донецьку та Луганську. Це міста, де дев’ять років триває війна, і дев’ять років місцевих мешканців з проукраїнською позицією репресують. Саме тому для нас дуже цінно бачити, як мешканці цих міст приєднуються до руху. Так, це можуть бути не сотні людей на тиждень, як в інших містах, а десятки. Вони поклеять 50 плакатів та зроблять 20 графіті. Не в центральних парках та на площах, а десь біля гаражів або в під’їздах – бо страшно. Але це велика робота. 

Зараз учасники "Жовтої стрічки" в усіх окупованих містах активно замальовують російську символіку. Наприклад, літери "Z" переробляють на жовто-блакитні пісочні годинники, і це символізує, що "наближається час деокупації та свободи". Під час нашої розмови Іван каже, що кілька годин тому отримав 30 нових фотозвітів з Криму – з пісочними годинниками замість "Z" та проукраїнськими плакатами на будівлях. 

– Як змінюються настрої людей в окупації? Чи не втрачають вони надію з часом?

– Це і є одне з головних завдань "Жовтої стрічки" – нагадувати, що окупація тимчасова. Мені легко це говорити, адже я вже дочекався звільнення в Херсоні й тепер можу дочекатися хоч в Бєлгороді. Людям без такого досвіду складніше, але загалом вони не втрачають надію. Росіяни постійно говорять: "Росія тут назавжди", а потім ми бачимо, як на їхньому агітаційному автомобілі з написом "Мелітополь це Росія" хтось малює жовту стрічку чи український прапор. І це показує, як воно є насправді. 

Підпілля в Мелітополі. Як рух опору “Жовта стрічка” будує мережу українського спротиву
Ілюстрація: Анастасія Іванова/LIGA.net

Іван каже, що в кожного учасника спротиву періодично виникають думки: "Чи треба малювати стрічки та розклеювати листівки? Чи має це якийсь вплив?" А потім вони бачать фото своєї листівки в телеграм-каналі, лайки та слова підтримки – і питання відпадають. 

"Час від часу будь-хто втрачає мотивацію, але потім, наприклад, запорізький телеграм-канал робить пост про спротив у Мелітополі та пише: "Незламне місто! Тримайтеся, скоро будемо разом". Або обласна влада згадує щось про героїчних мешканців Мелітополя, і кожен думає: "Так я ж частина цього спротиву! Що ж я, після окупації буду говорити дітям, що сидів та мовчав? Ні, я був головним партизаном в місті!". 

– А ви самі де знаходите сили переживати окупацію вже вдруге та продовжувати працювати?

– У мене це працює так само. Іноді я думаю: "Не хочу сьогодні працювати, немає настрою". А потім в бот надходять 100 нових фото зі звітами виконаних завдань, і я вже знову розумію, що моя робота потрібна людям. 

БЕЗ СТРАХУ

Зараз, у березні, Іван виглядає та звучить більш сповненим сил та живим, ніж під час розмови в листопаді, одразу після звільнення Херсона. Тоді навіть через відеозв’язок відчувалася сильна втома, яка, здається, перекривала радість від деокупації. 

Іван пояснює: в Херсоні він жив у постійному страху – раптом росіяни викриють організаторів "Жовтої стрічки", раптом їх знайдуть. 

"Тепер я просто не думаю про це. Мені стало якось байдуже. Поки ніхто до нас з обшуками не приходив, а як прийдуть – тоді й подивимось, – каже Іван. – Зараз я дійсно краще почуваюся, ніж наприкінці осені. Самі розумієте, змінив обстановку. А якщо серйозно, то у "Жовтої стрічки" з’явилося багато помічників – хтось допомагає писати тексти, хтось поширювати новини. По-перше, це звільняє час для інших справ, а по-друге, дає підтримку. Я знаю, що я не сам малюю ці жовті стрічки, що зі мною багато людей".

Іван та інші учасники руху покладають великі надії на цю весну – що Мелітополь разом з усією окупованою частиною Запорізької області звільнять, і можна буде зайнятися організацією спротиву в Донецькій та Луганській областях – там вже є довірені особи.  

– Після звільнення Мелітополя ви збираєтеся знову переїхати в інше окуповане місто?

– Ні, цих вояжів з мене вже досить. Я хочу організувати спротив там дистанційно та зайнятися глобальнішими проєктами, пов’язаними з порушенням прав людей в окупації та донесенням інформації про це на міжнародному рівні. А коли вся робота буде зроблена і людей в окупації в Україні не залишиться, поїду на кілька місяців кудись до моря. Вимкну телефон та видихну.