RU

Розбір | Найстрашніший суд. Хто і чому сидить в українських в'язницях за чужі злочини

Найстрашніший суд. Хто і чому сидить в українських в'язницях за чужі злочини - Фото
Фото довічно засуджених. Автор: Олександр Чекменьов
11.12.2021, 08:30

Статистика виправдувальних вироків в Україні – менше ніж 1%. Невинні сидять у в'язницях, іноді довічно. Чому так і як це змінити

На початку грудня американська письменниця Еліс Сіболд публічно вибачилася перед Ентоні Бродуотером – чоловіком, який 16 років відсидів у в'язниці за неправдивим звинуваченням у її зґвалтуванні. Сіболд зґвалтували у 1981 році, коли вона була студенткою. За кілька місяців дівчина зустріла на вулиці чоловіка, в якому впізнала ґвалтівника. Його затримали, судили та визнали винним. Він відсидів 16 років, усі ці роки наполягаючи на своїй невинності. А коли звільнився, потрапив у перелік осіб, які вчинили злочин сексуального характеру. Це вплинуло на все життя Бродуотера – його брали на роботу тільки у сміттярі та різнороби, через "клеймо ґвалтівника" він вирішив не мати дітей. Судова помилка розкрилася випадково, і майже через 40 років справу відправили на перегляд. Наприкінці листопада 2021 року Бродуотера виправдали.

В Україні така історія майже неможлива. Статистику безневинно засуджених ніхто не веде, а кількість виправдувальних вироків у нас менше ніж 1%. Для порівняння – в Європі та США виправдувальних вироків близько 25-30%. Чому так відбувається і що з цим робити, розбиралася Liga.net.

Скільки в Україні невинно засуджених та хто вони

Українська практика довічного ув'язнення порушує права людини. За оцінками Харківської правозахисної групи, безневинно засуджених в Україні не менше ніж 5%. Це тільки ті, хто взагалі не скоїв злочин і опинився не там і не в той час або став жертвою бізнес-розбірок. Є й інша підкатегорія – ті, хто вчинив злочин, але був засуджений за завищеною кваліфікацією. Таких, каже координатор програм Харківської правозахисної групи Андрій Діденко, щонайменше 12%.

– Це звичайна практика, коли слідчий завищує кваліфікацію та робить це навмисне, – розповідає Діденко. – Наприклад, сталося вбивство, і слідчий одразу кваліфікує його як "навмисне вбивство", навіть не розглядаючи версії, що це міг бути стан афекту або перевищення меж необхідної самооборони. І саме у такому форматі подає справу до суду.

Однією з таких справ опікується правозахисниця Яна Баранова. У 2018 році 22-річна Сніжана Круглякова вбила своїх опікунів – рідного дядька та його дружину. Свою провину Сніжана в суді не заперечувала, але говорила, що це був самозахист. Злочин кваліфікували як "навмисне вбивство", і дівчину засудили до довічного ув'язнення. Вона стала наймолодшою довічницею в Україні.

– У цьому випадку очевидним був самозахист – у Сніжани всі руки порізані, вона захищалася від дядька, який нападав на неї з ножем, – каже Яна Баранова. – Але суд вирішив, що це умисне вбивство, і Верховний суд залишив вирок без змін. У травні ми подали документи щодо цієї справи в Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ). Чекаємо на результат.

Звичайна практика, коли слідчий завищує кваліфікацію та робить це навмисне. Наприклад, сталося вбивство, і слідчий одразу кваліфікує його як навмисне вбивство, навіть не розглядаючи інші версії

На сайті "Історії засуджених. Боротьба за життя" опубліковано розповіді про 12 довічно ув'язнених, яких, на думку правозахисників, засудили без доказів вини. Серед них – колишній бізнесмен Володимир Панасенко, котрий уже 15 років сидить за вибух автомобіля директора львівського ринку, під час якого загинула перехожа. Пастор християнської церкви Ярослав Мисяк – 22 роки сидить за потрійне вбивство своїх родичів за вироком, що базується на "припущеннях та сфабрикованих доказах, на визнаннях, отриманих внаслідок загроз та насильства". Олександр Ощепков, якого 1998 року звинуватили у вбивстві двох людей і, якщо вірити висновкам правозахисників, вибили явку з повинною під тортурами – йому відрізали мочки вух, надягали поліетиленовий пакет на голову та пропускали електричний струм через геніталії.

Частину героїв описаних правозахисниками історій спочатку засудили до страти, але після її скасування замінили на довічне ув'язнення. Частина – вже померли у в'язниці чи СІЗО.

Випадків, коли обвинувальний вирок переглядається і суд виправдовує засудженого, в Україні одиниці. Найвідоміший – справа маніяка Сергія Ткача. З 1980 року до 2005-го доведеними жертвами маніяка стали 37 жінок та дівчаток, а сам він зізнався у 100 вбивствах. Ткача заарештували лише 2005 року, але протягом 25 років за його злочини засудили дев'ятьох осіб. Їм дали терміни від 10 до 15 років. Один із обвинувачених повісився в камері СІЗО, інший відсидів 15 років і помер від хвороб, що були надбані у в'язниці, незабаром після звільнення.

З одним із безневинно засуджених у справі Ткача нам вдалося поспілкуватися кілька років тому. Це Яків Попович, який вісім років відсидів за зґвалтування та вбивство своєї племінниці Яни. Трагедія сталася 2002 року, Яків тоді навчався у восьмому класі, і міліція забрала його прямо з уроків. Суд дав йому 15 років.

Попри те, що Ткача затримали через три роки після суду над Поповичем, і він одразу зізнався у вбивстві Яни, Якова не випустили із в'язниці. Ткача засудили 2008 року, а Яків вийшов на волю лише 2011-го, коли йому було 22 роки.

Найстрашніший суд. Хто і чому сидить в українських в'язницях за чужі злочини

Щоб звільнити безневинно засуджених у справі Ткача, у Генпрокуратурі створили спеціальну слідчу групу, яка працювала кілька років. З її представниками нам також вдалося поговорити. Не під диктофон вони розповіли, з якими складнощами довелося зіткнутися, витягаючи з в'язниці невинних. По-перше, був відсутній прозорий правовий механізм. По-друге, відчувався колосальний опір з боку тих працівників МВС, які свого часу фабрикували справи.

На час нашої розмови з Яковом йому було близько 30 років. Він працював водієм навантажувача на заводі в Житомирі і казав, що досі не зміг прийти в норму після того, що сталося. І сумнівався, що зможе.

– Єдина процедура, що існує в Україні для виправдання вже засудженої людини, – зробити це "у зв'язку з нововиявленими обставинами", – пояснює Андрій Діденко. – Але ця процедура не працює. Таких, як Яків Попович, – одиниці. Його та інших фігурантів у справі Ткача відпустили лише тому, що маніяк сам зізнався у цих злочинах. Але навіть після його визнання та обвинувального вироку їх тримали за ґратами п'ять-шість років. І невідомо, чи відпустили б, якби не резонанс справи та публікації журналістів.

Колишній старший слідчий Головного слідчого управління МВС України Руслан Сушко 25 років розслідував справи маніяків, а зараз працює адвокатом – захищає у суді людей, у невинності яких впевнений. Зокрема тих, кому вже ухвалили обвинувальний вирок.

– Таких справ, як справа Якова Поповича, – мільйон, – каже Сушко. – Але система ніколи цього не визнає. Усі її "гвинтики" до смерті стоятимуть і доводитимуть свою правоту. Те, що Якова відпустили, – рідкісний виняток, зіткнення двох астероїдів у вакуумі.

Чому виправдувальних вироків майже немає

Частину людей, які десятиліттями сидять у в'язниці без доказів провини, засудили ще за старим Кримінально-процесуальним кодексом, який діяв до 2012 року.

– Тоді фактично не потрібні були докази вини, натомість були визнання, – каже Діденко. – Достатньо було "призначити" людину винною, вибити з неї визнання та на його підставі отримати в суді обвинувальний вирок. У новому кодексі цю норму змінили, і якщо людина визнала себе винною, написала явку з повинною, а в суді каже, що зробила це під тортурами, суд не має права вважати явку доказом.

За словами Діденка, після ухвалення нового кодексу юристи сподівалися, що кількість виправдувальних вироків збільшиться у рази. Але цього не сталося.

– У нас не працює сама модель презумпції невинності, – упевнений Діденко. – Продовжує діяти каральна філософія, і якщо людина вже потрапила у статус підозрюваної та обвинуваченої, то, найімовірніше, вона буде засуджена.

За своїм досвідом Сушко вважає, що українська правоохоронна система не зацікавлена визнавати судові помилки. Як і виносити виправдувальні вироки: адже слідчий знайшов обвинуваченого, зібрав докази, витрачав на це час та ресурси.

– І якщо після всього цього людину виправдають, це вважатиметься негативним результатом роботи, – каже Сушко. – Якщо є злочин, то хтось має за нього відповісти. Інакше вийде, що система ламає сама себе. Дивно, що таке відбувається у 2021 році в Україні, адже навіть у часи сталінських репресій у 30-ті роки виправдувальних вироків було 10-12%. А зараз їх, вважай, 0%.

Читайте нас у Telegram: перевірені факти, тільки важливе

За словами Діденка, більшість українських виправдувальних вироків – це коли людину звинувачують одразу за кількома статтями. Наприклад, за зґвалтування, вбивство та зберігання наркотиків. Суд виносить обвинувальні вироки, скажімо, за зґвалтування та вбивство, а виправдувальний – за зберігання наркотиків.

є сама модель презумпції невинності. Якщо людина вже потрапила у статус підозрюваної та обвинуваченої, то, найімовірніше, вона буде засуджена

Експерти вважають, що одна з причин того, що виправдувальних вироків в Україні так мало, – у відсутності суду присяжних. За класичною (англо-американською) моделлю, присяжні ухвалюють рішення самостійно, без судді. У моделі, яка працює в Україні, присяжні виносять вердикт разом із суддями та не можуть бути повністю незалежними.

– Це не можна назвати судом присяжних, це радше суд народних засідателів, як було в СРСР, – каже Діденко. – Незалежний суд присяжних є навіть у Росії, і він виносить виправдувальні вироки.

Як домагатися справедливості безневинно засудженим

Харківська правозахисна група 11 років опікується справами безневинно засуджених, але поки що на їхньому рахунку немає жодного виправдувального вироку.

– Я сподіваюся, що настане час, коли судді почнуть виносити виправдувальні вироки, це стане модним, і вони будуть давати інтерв'ю про те, як знайшли та відновили справедливість через 15, 20, 30 років, – каже Андрій Діденко. – А поки що добиватися справедливості можна лише одним шляхом – залучати правозахисників, журналістів, збирати матеріали, намагатися оскаржити вирок у всіх судах, звертатися до ЄСПЛ, порушувати цю тему на найвищому рівні.

Сушко розповідає про випадок зі своєї адвокатської практики. Він та ще троє юристів уже п'ять років ведуть справу хлопця, якого звинувачують у потрійному вбивстві – на їхню думку, незаконно.

– Ми вже витратили п'ять років, аби хоча б витягти його на домашній арешт. Ми його витягнемо і виправдаємо, але він такий буде один, – каже Сушко. – А скільки таких самих хлопців пішли до в'язниці за ці п'ять років? Найімовірніше, сотні.

Ще у 2015 році на розгляд Верховної Ради винесли законопроєкт №2033а "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України (щодо забезпечення окремим категоріям засуджених осіб права на правосудний вирок)". Його ухвалили у першому читанні, відправили на доопрацювання – і справа затихла. Влітку 2021 року до Ради подали законопроєкт №5747. Безневинно засуджених він стосується лише опосередковано – законопроєкт пропонує дати довічним ув'язненим право на апеляцію їхнього вироку – зараз немає навіть цього. Що буде із цим законопроєктом – поки що невідомо.

– Систему треба змінювати повністю, але зараз про людей, котрі сидять за злочини, яких не чинили, ніхто навіть не згадує, не кажучи вже про реальні дії, – розповідає Діденко. – Вони потрібні лише своїм родичам та правозахисникам, для решти їх ніби немає. А дарма, адже у статусі безневинно засудженого, зокрема й довічно, може опинитися будь-яка людина, незалежно від роду занять, посади та причетності до злочину.

Читайте також
Найстрашніший суд. Хто і чому сидить в українських в'язницях за чужі злочини

специальный корреспондент LIGA.net
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Останні новини