RU

Історії | Слабка ланка. Записки добровольця про дев'ять днів служби у теробороні Києва

Слабка ланка. Записки добровольця про дев'ять днів служби у теробороні Києва - Фото
Фото: УНІАН
26.03.2022, 14:00

Журналіст LIGA.net випробував на власному досвіді, як це – за один день стати солдатом.

Моменту, у який прийшло рішення записатися в тероборону, не пам'ятаю. 24 лютого о п'ятій ранку донька врубала у всій квартирі світло з криком "Київ бомблять!". Після жмені анальгіну мозок увімкнувся. Рішення були швидкими і так само швидко реалізовувалися.

Евакуація дружини, сина та кішки у село під Києвом. Поспішні проводи доньки до Польщі. Евакуація з евакуації. Спроба пояснити глухому 83-річному тестю, що відбувається. Звуки бою біля метро "Берестейська". Перестрілки під вікнами. Запах цвілі у старому бомбосховищі.

Кілька діб злилися в один день, наприкінці якого я виявив себе на підлозі, на дитячому матрацику, у великій кімнаті, схожій чи то на лікарняну палату, чи то на класну кімнату. Навколо хропіло і сопіло кілька мужиків. Деякі спали обійнявшись з автоматом. За заклеєними скотчем та картоном вікнами гуркотіла ніч. Перша спокійна для мене ніч за останні десять діб: сім'я влаштована, я – у теробороні.

Екзистенційних пошуків на тему, чи готовий я до смерті, не було. Загальна формула: жити вічно у мої плани не входить, але в цьому світі є люди, яким я потрібен. Більше цікавили практичні питання: де добути хоч якесь екіпірування? До війни я виявився рішуче не готовий: ані спальника, ані нормального наплічника, не кажучи вже про бронежилет.

Слабка ланка. Записки добровольця про дев'ять днів служби у теробороні Києва

Вулик

Кожен підрозділ схожий на свого командира. Наш полковник схожий на міцного господарника. У мирному житті – прокурор. Психотип: добряк із хитруном. Часто підходив до бійців із запитанням, як справи, як настрій? Заглядав до кімнат, кидаючи погляд по кутках: скільки зайвих карематів, чи є спальні місця?

Підозрюю, що й мене він узяв із військово-меркантильних міркувань: журналіст професія хоч і безглузда, але відносно рідкісна, може, в господарстві й згодиться. "Раптом щось, Діма, сигнал SOS в ООН передаватимеш", – пожартував він.

Деякі бійці скаржилися на погане спорядження. Мені здається, дарма. Так, бронежилетів та тепловізорів у місті на той момент не було. Але все, що було, у роті та в кожній кімнаті з'являлося досить швидко – у міру централізованого постачання або волонтерської допомоги.

Першого ж дня я почав обростати речами. Товариші по кімнаті видали мені ковдру, пару матраців, каремат, ліхтарик, шапочку, флісову балаклаву, газовий балончик та ще щось. О так, каску.

Першого ж дня я почав обростати речами

Від полковника прийшла допомога у вигляді верхнього одягу: у перше ж вечірнє чергування на мені були теплі штани, що шурхотіли (напевно, болонієві, але в тканинах я не сильний, можу помилитися), і така сама тепла куртка. І ще черевики: теплі, на високій гумовій підошві. Для ходьби на довгі дистанції вони не придатні – натирають, але для стояння на посту якраз.

Форму видавали частинами, у міру надходження окремих її фрагментів на склад. Спочатку штани, літню курточку та шкарпетки. Пізніше черевики. Ще через пару днів рукавички та ремінь. Оскільки у бійців, зокрема й у мене, теж був власний набір речей, то незабаром наша кімната нагадувала виставку одягу, взуття та похідного спорядження.

Але головне досягнення та визначна пам'ятка підрозділу: їдальня, що працює в режимі цілодобового шведського столу. З вибором перших та других страв, фруктами та солодощами. На ніч кухарі залишали пиріжки, бутерброди, солодке, банки з розчинною кавою, згущеним молоком і коробочки з пакетованим чаєм. Були кип’ятильники. Щоб повернувшись із нічної варти, солдати могли поїсти та зігрітися. Ніколи не повірю, що ще хоч десь є така їдальня.

Пізніше з'явилася перукарня. Хлопців стригла дружина одного із солдатів на волонтерських засадах.

Наша локація була досить складно влаштованим вуликом: зі своєю службою логістики, групою швидкого реагування, волонтерською командою. Споглядаючи цей мікрокосм, не вірилося, що його вдалося створити за кілька днів. Але – факт. І це була значна заслуга полковника.

Підписуйтесь на розсилки LIGA.net – лише головне у вашій пошті

Наш взвод

Якби тероборона Києва мала свій спецназ, його можна було б створити на базі нашого взводу. І це не гіпербола. З дев'яти бійців семеро кадрових офіцерів. Четверо – учасники бойових дій. Середній вік – 30-35 років. Але ці соціально-демографічні показники ще нічого не пояснюють.

Спочатку кістяк взводу складали молоді офіцери із західної України: Тигр, Яструб та Майкл (тут і далі всі імена та позивні змінені. – Авт.). Точніше, Майкл – уродженець Луганська, який пройшов з 2014 року довгий бойовий шлях і здружився з Тигром та Яструбом. Майкл схожий на похмурого важкоатлета.

Для мене було відкриттям те, що ця людина здатна виявляти максимальний такт і фантастичне терпіння: він вчив мене збирати-розбирати автомат. Одне з його покликань – бути шкільним учителем.

Загальна характеристика Тигра, Яструба та Майкла: амбітна трійка. Тигр – взводний. Більшу частину доби виконував якісь доручення полковника чи пропадав у штабі, тому функції взводного часто покладалися на його заступника Яструба. Їхній мотив записатися в тероборону Києва на сержантські посади – бути в центрі подій. Мине кілька днів і головним занепокоєнням Тигра, Яструба та Майкла стане те, що наш підрозділ не залучений у активних бойових діях.

У своєму малому колі Яструб іноді критикував керівництво і жартував над його промахами. Але йти на конфлікт ні з ким не збирався. У потрібний момент міг проявити дипломатичність, відбутися жартами. Зовні Яструб – не битий життям хлопчина із середнього класу, відмінник, лідер університетської спортивної команди. Цей імідж посилювала шапочка з балабоном (ніхто у роті таку не носив). Але перше враження оманливе.

За необхідності Яструб легко переходив з літературної української на триповерховий мат. Яструб взагалі людина багатошарова з "лукавими очами". Все що можна обернути на жарт, обертає на жарт. На запитання, чому опинився тут, сміявся: "Хто, крім мене, врятує Львів?".

Міцно збитий Ямам. Ізраїльський поліцейський, який пройшов строкову службу у прикордонних військах. Звідси, власне, і позивний: ЯМАМ – абревіатура з івриту, назва антитерористичного підрозділу у прикордонних військах Ізраїлю.

Коли Ямаму було одинадцять, його сім'я емігрувала до Ізраїлю. Але зберегла тісні зв’язки з Україною. Ямам вільно розмовляє українською, російською, англійською. Часто спілкується з близькими телефоном на івриті, що дає привід Яструбу пожартувати: мовляв, зливає розвіддані Ізраїлю. Ямам природжений воїн: захоплюється спортом та військовою історією. Коли розпочалася війна, приїхав боронити свою першу батьківщину. І – дівчину, яка мешкає у Дніпрі.

Коли розпочалася війна, він приїхав із Ізраїлю захищати свою першу батьківщину. І – дівчину, яка живе у Дніпрі

Дрібна деталь, що доповнює образ Ямама, – окуляри. Таким чином, у нашому взводі опинилися двоє в окулярах: Ямам і я. Саме Ямам показував мені, як правильно тримати автомат і навіть встиг провести тренування на найближчому стадіоні. Тепер я вмію переходити з похідного кроку на бойовий, приймати позу стрільця і ​​знаю, як пересуватися вдвох-втрьох-чотирьох в умовах бою.

Ямам – не єдиний поліцейський у нашому взводі. Поруч двоє українських колег: Жора – у минулому інспектор у справах неповнолітніх та Рос – оперативник. У Жори борідка та закручені вуса, що робить його схожим на барона Мюнгаузена. У мене з Жорою та Росом теж виявилося дещо спільне. Щонайменше – любов до тютюну. Ним Жора-Мюнгаузен набивав свою трубку з вишневим чубуком, Рос згортав самокрутку, ми заварювали каву і йшли курити. Жора та Рос прийшли в тероборону з тієї самої причини, що я, – пункт запису розташований у кроковій досяжності від наших будинків.

Головним же героєм у моїй особистій тероборонній історії став Мисливець. Учасник бойових дій на Донбасі, нещодавно – контрактник 72 окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців. Основна риса Мисливця – людяність. Останньою цигаркою поділиться.

Один із його життєвих принципів: краще йти, ніж тікати; краще стояти, ніж іти; краще сидіти, ніж стояти; краще лежати, ніж сидіти. Але у разі небезпеки весь перетворюється на слух та зір, рухи стають швидкими, реакція миттєвою. Дуже скромна людина, позбавлена ​​будь-яких військово-кар'єрних устремлінь, що тримається осторонь будь-яких мікрогруп. Бойова одиниця сама в собі. Пристрасний курець.

З ним я провів максимальну кількість годин на посту. Цілу вічність. Чорний запорожець Мисливець позиціонує себе як будівельник, аніж як військовий. Сумує за мирним життям: "У мене до 24 лютого було замовлення на десять ванн у Кончі-Заспі, уявляєш?"

Під час нарядів мріє про рибалку. Я опинився серед тих обраних, кому було відкрито військову таємницю: на річці Віта є особливе місце, де за дві години можна наловити ціле відро двокілограмових карасів. Мені здається, що я тепер там знаю кожен корч. Але обіцяю забрати цей секрет із собою в могилу.

І все-таки Мисливець – професійний військовий. Яструб записав його водієм. Жодних сумнівів, що Мисливець ідеально доповнює умовний спецназ тероборони. Тепер запитання: як у цю компанію міг потрапити той, хто ніколи не служив в армії, не мав військової спеціальності, короткозорий інтелігент, тобто я?

А випадково. Один із бійців змушений був на кілька днів за сімейними обставинами покинути взвод. У кімнаті з'явилося спальне місце. І полковник привів мене. Чи відчував я себе слабкою ланкою? Якщо чесно – так.

Читайте нас у Telegram: перевірені факти, тільки важливе

Слабка ланка. Записки добровольця про дев'ять днів служби у теробороні Києва

Сучка

Усвідомлення того, що тобі видали автомат, накриває не миттєво. Спочатку необхідно щось підписати, запам'ятати номер, розібратися, як ця штука влаштована... Потрібно викроїти момент, залишившись з ним наодинці. Розібрати-зібрати разів двадцять (на цій стадії я примудрився зламати ніготь і набити синець на великому пальці правої руки), погладити лаковану цівку. Новий. Автомат Калашнікова складний укорочений, скорочено АКС-74У. Або просто АКСУ. Він же – Сучка. Смертоносне жало з бойової скорострільністю – до 100 пострілів на хвилину.

З автоматом ти стаєш важчим на кілограмів п'ять (АКСУ важить трохи менше трьох, але до нього додається ще чотири магазини з патронами). І це – п'ять кілограмів гідності та відповідальності. З цього моменту ти стаєш бджолою, готовою жалити та гинути. У бджоли немає вибору. Немає сумнівів. Вона захищає вулик. Це настільки потужне і приємне почуття, що заради нього здаються мізерними життєвими дрібницями всі труднощі життя у казармі.

З автоматом ти стаєш важчим за кілограм на п'ять. І це – п'ять кіло гідності та відповідальності

Тепер про труднощі. Екстремальних навантажень не було. Життєвий ритм задавали наряди: по три години через кожні шість. Наряд – це чергування на посту чи патрулювання. Найскладніше – стояння вночі на морозі. Варто забути рукавички або неправильно вибрати взуття – і легка застуда гарантована.

Чи страшно стояти, коли десь за будинками спалахує заграва вибухів і місто накриває гуркотіння грому? У моєму разі – ні. По-перше, людина так влаштована, що вона переймається настроєм тих, хто поруч. На більшості нічних чергувань поряд зі мною був Мисливець, який зберігав повну незворушність. По-друге, 2014-го мені вже доводилося збирати матеріал для репортажу під артилерійською дуеллю і навіть побувати мішенню для великокаліберного кулемета. Тож певний імунітет маю.

Слабка ланка. Записки добровольця про дев'ять днів служби у теробороні Києва

Якщо у мене наряд з 21-00 до 12-00, то наступний з 06-00 до 09-00. Такий режим у всіх. До наряду потрібно підготуватися: вбратися, в ідеалі – набрати термос, пристебнути сумку з магазинами, пройти шикування і вже на посту запакуватися в бронежилет. Секунди зливаються у хвилини. Часу на все вистачає, але впритул. Ніхто не має можливості поспати шість-сім годин поспіль. У цій ситуації має сенс протягом дня викроїти хоча б годину для сну. Виходить не завжди. Недосип накопичується.

Звикнути до такого режиму, звісно, ​​можна. Але організм чинить опір й іноді дає збої. Багато хто в роті, зокрема і в нашому взводі, кашляє. Просять один в одного анальгін від головного болю. У медпункті постійно хтось сидить із термометром під пахвою. Але по-справжньому, здається, ніхто не захворів.

Приєднуйтесь до Instagram LIGA.net – тут тільки те, про що ви не можете не знати

Заповідь

У ворота в'їжджає авто, з якого виринає людина у формі та зі зброєю. Автомат із приєднаним магазином. Здається замкомандира якоїсь там роти. Судячи з грудок бруду, що поналипали до машини, – вона щойно з передових позицій. На посту я. Дію згідно з інструкцією: прошу показати документ. Показує і, не зупиняючись, слідує далі – в будівлю. Передаю рацією, що до нас гість.

Тут нюанс: заходити на територію можна лише зі знятим магазином. Кричу:

– Зніміть, будь ласка, магазин!

Гість нервово обертається:

– Не бачиш, що автомат на запобіжнику?

Магазин так і не зняв. Подібних епізодів безліч. Народний депутат із машини показує посвідку, не опускаючи скла. Тероборонівці з сусіднього району намагаються обмежитися фразою: "Ми ж свої". Спочатку мені здавалося, що зневажливе ставлення до пропускного режиму характерне лише для тероборони. З’ясувалося, що так само поводяться представники інших родів військ.

Не самостверджуйся завдяки оточенню. Не вважай себе вищим за інше

Якось вартовий з нашої роти змусив під дулом автомата двох хлопців вийти з автомобіля та поставив їх "руками на капот". Подальша перевірка засвідчила, що хлопці – наші колеги з іншого підрозділу. Все закінчилося добре. Проте, з огляду на те, що у затриманих була зброя, могло статися чортзна-що.

З чуток, того самого дня десь біля Об’їзної дороги справа дійшла до перестрілки між "своїми". Конфлікти зі стріляниною можливі за умов, коли зброю видають без пред'явлення довідки від психіатра. Додамо сюди те, що на формі немає відзнак. Незрозуміло хто перед тобою: офіцер чи рядовий. Криве слово може спричинити перепалку та сварку.

Якби мене попросили скласти список заповідей бійця тероборони, я на перше місце поставив би: не самостверджуйся завдяки оточенню. Не вважай себе вищим за інших. Якщо ти офіцер, то це не дає тобі право на некоректне спілкування з рядовим. Можливо, ще вчора цей рядовий за своїм соціальним становищем був вищим за тебе. Але це етичний нюанс. А практична користь від заповіді в тому, що повага підвищує шанси на виживання для всіх.

"Вася, тримайся"

З одного боку, ми виконуємо важливу роботу: охороняємо об'єкти. З іншого, трохи гнітить думка про те, що ми ведемо відносно мирне життя, тоді як для своїх близьких ми мало не герої. Бути героєм приємно. Але бути героєм не навсправжки...

На підвіконні сидить боєць, потягує каву та розігрує телефоном знайомого:

– Вася, тут п**да. "Гради", "джавеліні"... Взагалі! Що роблю? Та я їх голими руками хапаю. Вас також відправляють? У Ванків? Вася, тримайся, там п**да. Звідки знаю? Та в нас тут розвідка. Все, бувай.

Цього самого дня надходить інформація, що найближчими днями нас відправлять до лісу. Чи то робити укріплення, чи то охороняти тих, хто копає, чи за мигалкою: одні риють, інші охороняють, потім змінюються. Конкретики немає, є черговий сумбур з думок: по-перше, нарешті! По-друге, таки тривожно.

Страх. Його не може не бути. Інша річ, що в когось він захований десь глибоко у підкірці, а в когось стає мотивом прийняття рішень. Хтось здатний це почуття контролювати (наприклад, глушити гумором) та приховувати від оточення, а хтось – ні. Наш взвод у цьому плані зразково-показовий. Але за всю роту так сказати, мабуть, не можна.

З підслуханої розмови двох бійців на посту:

– Боїшся їхати?

– Намагаюся себе не накручувати.

– І я теж розумів, на що йшов. Мені 51-рік… Дівчаток своїх відвіз… Удома за папужками сусідка дивиться… Я розумів, розумів…

– Не накручуй.

Деяким важко спати. Таких людей небагато, але вони є. Не спати кілька днів – це тяжко. І є ті, хто йде з тероборони "поки не пізно". Полковник не перешкоджає цьому. Навіть, здається, навпаки. Вважає, що у бойових діях мають брати участь не всі.

У роті був боєць із позивним Доцент – немолодий вже викладач, кандидат наук. Дружина та діти в Німеччині. Якоїсь миті він не дуже доречно почав говорити про те, що дружина без нього не може впоратися з дітьми. А потім я побачив Доцента поряд із зібраними сумками. Хлопець із нашого взводу запитав його:

– Куди?

– У Німеччину.

– Та ж не випустять…

– У мене троє дітей, випустять.

Парадокс у тому, що у Доцента – посвідка учасника бойових дій на Донбасі та взагалі він офіцер. Чи засуджую його? Ні. Тому що не знаю, що ця людина пережила в собі.

Слабка ланка. Записки добровольця про дев'ять днів служби у теробороні Києва

День сьомий

Бог творив світ шість днів, а сьомий благословив і освятив (докладніше див. Бут 1:1 – 2:3). Це я до того, що на сьому добу відчув, що адаптувався. З нарядами – даю раду. Навіть спина припинила боліти від тригодинних стоянь у бронежилеті. Засипати навчився майже миттєво за будь-яких умов: коли горить світло, коли хроплять, лунають вибухи, сирени, під час гучних розмов у кімнаті тощо. Тож шість-сім годин сну протягом дня набираю.

Стосунки з товаришами по службі склалися дружні й рівні. Полковник і його заступники зі мною віталися за руку. Зрозуміло, що це було не визнання моїх заслуг – за відсутністю таких, – скоріше, просто бажання підтримати і підбадьорити людину, яка опинилась не в своїй тарілці. Але все одно приємно.

У будь-якій справі є дрібні секрети. Ну, наприклад: коли та як заправити термос перед нічним чергуванням. Де на об'єкті захований обігрівач. Та багато всього. Такі дрібниці здатні зробити життя не просто стерпним, а в певному сенсі комфортним.

Засипати навчився майже миттєво за будь-яких умов

Все потрібне в мене з'явилося. Друг-волонтер передав додатковий спальник, намет і два портативні газові балони з пальником. Передбачалося, що це буде мій скромний внесок у спільну справу виживання у лісі.

Ще недавно мене мучили сумніви: чи здатний я фізично цілий день рити окопи, спати на морозі, чи вистачить витривалості, чи не стану тягарем для хлопців, як поведу себе в критичній ситуації?

Моє "не знаю" через якийсь час змінилося на "напевно, зможу", потім на "швидше за все, зможу" і, нарешті, на "зможу". Коли я це сказав собі, відчув щось на зразок ейфорії. Я любив усіх цих людей у ​​нашому вулику, що дзижчить. Недосконалих, але щирих, таких, що розуміють, кожен із них тою чи іншою мірою перебуває у тому самому становищі, що і я. Тієї ночі мені спалося особливо міцно.

А через день мене звільнили.

"Поки не пізно"

…Точніше, відправили до резерву батальйону. Тобто додому. Полковник викликав до себе і хвилин десять говорив. Про те, що мене спочатку брали не для бойових дій, а в надії, що з'явиться вакансія пресофіцера, але такої посади зараз немає. Та й офіцерського звання у мене також немає. Про те, що поруч із товаришами я виглядаю непереконливо (чиста правда). Про те, що, крім мене, в резерв відправили кількох людей, серед яких офіцери та учасники бойових дій. Про те, що мені потрібно не окопи копати, а на якісь офіцерські курси. На додачу до всього командир зателефонував до Міноборони і голос із слухавки роздратовано підтвердив: "У пресслужбі вакансій немає".

Кудись повз текли слова полковника: "Діма, поки не пізно, поки не пізно..." Через 15 хвилин я здав автомат.

Сказати, що рішення командира видалося мені несправедливим – нічого не сказати. Мине кілька днів, і я зрозумію, що воно було раціональним. 46-річний гуманітарій із зором мінус сім із половиною на посаді солдат-стрілець (а іншу військову спеціальність мені добрати не вдалося) – це перебір.

Про витрачений час не жалкую. Разом із тисячами киян я пройшов шлях ініціації у цю війну. Недовга служба у теробороні стала для мене початком нового етапу у долі. Початком нового часу.

Читайте також

Слабка ланка. Записки добровольця про дев'ять днів служби у теробороні Києва

редактор LIGA.net
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.
Вакансії
Більше вакансій
Старший дизайнер
Киев Ligamedia
QA-спеціаліст
Киев LIGAZAKON
Розмістити вакансію

Коментарі

Останні новини