RU

Історії | Театр воєнних дій. Як режисерка, танцівниця та співак стали солдатами й волонтерами

Театр воєнних дій. Як режисерка, танцівниця та співак стали солдатами й волонтерами - Фото
Рояль біля зруйнованого Будинку культури в Ірпені. Фото з архіву голови правління ГО "Всеукраїнський демократичний форум" Ярини Ясиневич
07.05.2022, 09:30

Режисерка Антоніна Романова, танцівниця Ольга Островерх та співак Олександр Положинський розповіли LIGA.net про мистецтво війни під час війни

ПОЗИВНИЙ "АНТОНІНА"

Антоніна Романова (35 років), театральна режисерка, перформерка, небінарна людина

Театр воєнних дій. Як режисерка, танцівниця та співак стали солдатами й волонтерами

Ще до Майдану, у 2013 році, я зробила останню виставу у Сімферополі. Про війну. Це була вистава за п’єсою абсурду Фернандо Аррабаля "Пікнік". Події у ній відбуваються за часів громадянської війни в Іспанії. Але зараз я розумію, що ставила про ось цю війну, яка зараз відбувається в Україні. Тільки тоді я цього не знала.

Я відчуваю себе персонажем п’єси Аррабаля. У ній троє персонажів – це солдати, які максимально не підготовлені до війни. Вони взагалі не солдати. Не вміють правильно тримати автомат, не вміють стріляти, не вміють воювати. Вони вміють робити паперові квіти та співати пісень. Це максимально абсурдно і парадоксально, але зараз я в середині цієї вистави. І я – один з цих персонажів.

Чим закінчилася вистава? Усіх вбивають. Сподіваюсь, у нас буде інакше.

Коли почалося вторгнення, я зранку пішла здавати кров. Це зайняло весь день. Спочатку в одному відділенні була величезна черга, і цей приймальний пункт був не здатен прийняти всіх людей, зокрема мене. Так що нас, у кого не змогли взяти кров, відправили до іншого відділення. Ми прийшли туди, там відстояли чергу. Кров я здала.

Було три опції – їхати з міста, сидіти у бомбосховищі або йти в тероборону. Ми обрали тероборону

Потім була ніч у ванній кімнаті, у якій ми спали разом з партнером Сашком. Наступного дня ми сходили у бомбосховище, де людей було більше, ніж воно могло прийняти. Ми повернулися до ванної кімнати і стали думати, що робити далі. Було три опції –  їхати з міста, сидіти у бомбосховищі або йти в тероборону. Ми обрали тероборону. Написали заяву, і далі все почало відбуватися дуже швидко.

У теробороні два дні ми з партнером ночували, у чому були – на підлозі, на кафелі, знайшли якийсь картон. Потім вже з’явились волонтери, і потроху з’явилися речі. Наразі маємо все необхідне. Нас кормлять, поять. Є каремати, спальники.

Коли я відчула, що стала солдатом? Я досі цього не відчула. Так, я ходила на чергування, зупиняла машини, перевіряла документи. Завжди була з автоматом, але жодного разу не стріляла з нього. Ми не солдати. Ми люди, які захищають місто.

Як командир сприйняв мій позивний "Антоніна"? Ніхто досі не розуміє, що таке небінарна людина. Тому ще раз – це людина, яка не ідентифікує себе ані як чоловіка, ані як жінку. І для того щоб пояснити, хто такі небінарні люди, треба прочитати лекцію з гендерної ідентичності. Тому що як тільки ти кажеш слово "гендер" – у людей починають викочуватись очі, і далі діалог стає нестерпним. Але зараз проводити такі лекції не на часі.

Люди як зрозуміють, так і зрозуміють. З самого початку мені було лячно говорити про свою ідентичність, хоча шила в мішку сховати було б неможливо – адже в теробороні нас перевіряють, перевіряють наші соціальні мережі,  а у мене там все як на долоні. Потім я написала на своїй тумбочці з картонних коробок "Антоніна", ніхто мені нічого не сказав. Згодом вже командир шуткував: "Кто же єта Антоніна? Где она?"

На мій день народження мені подарували пакунок прокладок. Армійський гумор. Це те, до чого звикаєш швидко.

Коли хлопці з тероборони починають жартувати про геїв або називати когось підарами, ми з Сашком встаємо і просто дивимося на них

Коли хлопці з тероборони починають жартувати про геїв або називати когось підарами, ми з Сашком встаємо і просто дивимося на них. І вони починають тихіше говорити, або додають: "У поганому розумінні цього слова".   

Якось я стояла на чергуванні з хлопцем. Він став розпитувати мене про мою дівчину. Я одразу сказала йому все як є. Він – мені: "У мене ніколи не було таких знайомих". Я йому: "Тепер є".

Стріляти з автомата не лячно. Я стріляю з автомата не так вже й погано – більшість стріляє гірше, ніж я.

Що я зрозуміла про кохання під час війни? Це такий більш глибокий зв’язок. Коли між вами все зрозуміло без слів. Це більше, ніж кохання.

У перші тижні в мене було враження, що мисткиня всередині мене заснула. Можливо, назавжди. Я не уявляю, як повернуся до мистецького життя. Як буду ставити якісь вистави. Це зараз здається такою хєрнею. Перед війною у мене мала бути ціла серія прем’єр у Театрі драматургів, але зараз я думаю: от післязавтра закінчиться війна, я маю повернутися до цих вистав, але не розумію, як це робити. Бо це абсолютна х…ня.

Що не х…ня? Не знаю. Це взагалі не так працює. Те, що відбувається навколо, набагато цікавіше, ніж те, що відбувається в театрі. Театр програє дійсності. Навіщо щось творити в театрі, коли ти не можеш змагатися з реальністю?

Що я перше зроблю після того, як закінчиться війна? Завтра війна не закінчиться, вона не закінчиться й за місяць. Це надовго. Це марафон. Ми з партнером дуже часто говоримо про те, що після війни виспимося. Спатимемо три доби поспіль. Потім приймемо душ. І поїдемо в Крим. Український.

Читайте нас в Telegram: перевірені факти, тільки важливе

"ЗАЛИШИТИСЯ – ОЗНАЧАЛО ПРИЙНЯТИ ДУМКУ ПРО СМЕРТЬ"

Ольга Островерх, засновниця київської школи танців фламенко, волонтерка

Театр воєнних дій. Як режисерка, танцівниця та співак стали солдатами й волонтерами

24 лютого, о пів на п'яту ранку, мені зателефонувала подруга Вася і зовсім чужим голосом повідомила, що почалася війна. Сказала, щоб я вставала, одягалася, брала речі та виходила з дому. Я її не впізнала, подумала, що це якийсь безглуздий пранк, і кинула слухавку.

Подивилася новини. Вася мені ще раз зателефонувала, ми поговорили. Я забарикадувала простір під ліжком, аби там не сховався мій собака. Звісно, ​​ніякої тривожної валізки в мене не було. Я швидко зібрала її: склала документи, гроші та собачий корм.

Зателефонувала подруга Катя та сказала, що їде до мене. Катя – психолог. Коли вона приїхала, я ходила досить безглуздо квартирою, читала новини. Було відчуття кома у горлі. Катя сказала: "Варитимемо борщ". Дала мені ніж і змусила чистити картоплю.

Оскільки останнє місце, де я робила щось патріотичне, було КМДА під час Майдану, ми прийшли туди. Там нас поставили розливати "коктейлі Молотова"

Потім прийшов родич, з'їв цей борщ та пішов у тероборону. А ми з Катею вирішили, що нам теж треба кудись іти. Оскільки останнє місце, де я робила щось патріотичне, було КМДА під час Майдану, ми прийшли туди.

Там нас поставили розливати "коктейлі Молотова". Ми зрозуміли, що там усі готуються до того, що ввечері на Хрещатику може бути бій. Коли повернулися додому, до нас приїхали з Оболоні мої дівчата (учениці Ольги. – Ред.). На Оболоні вже були диверсанти, дівчата бачили їх з балкона, а приїхали вони до мене, бо я живу в центрі, і тут здавалося безпечніше. Зрештою, вони і Катя застрягли в мене на довгу комендантську годину, після чого ми вирішили, що нам, мабуть, краще жити разом.

З третього чи четвертого дня війни Катіна подруга запропонувала нам долучитися до роботи волонтерської групи. Була створена мережа перевалкових  складів, один з яких ми організували прямо в нашому будинку – в підвалі. Наша група займалася адресною допомогою старим, маломобільним людям та жінкам із маленькими дітьми.

Ми почали знайомитися з якимись божевільними персонажами. Одного разу йшли в аптеку, проходили повз бар, побачили, як якісь модні молоді люди з великої машини вивантажують памперси та дитяче харчування. Познайомились і стали до них приходити за памперсами.

Найсмішніше, що видача памперсів відбувалася у самому барі, серед пляшок із бухлом. Модні хлопчики видавали нам памперси, але відчували себе при цьому так, ніби у них там щонайменше склад тепловізорів чи броників. Все було засекречено.

Оскільки наш склад був в одній із кімнат опорного пункту поліції, невдовзі в мене з'явився новий друг – дільничний Андрій. Мій будинок розташований недалеко від вокзалу, тому до нас у перші дні дільничний приводив людей, що загубилися, і залишав на день.

Першим до нас потрапив хлопець років 20 з біполяркою. З Бучі. Він звідти пішов пішки. Його підібрали на трасі. Він був увесь подряпаний, до Києва йшов у тонких літніх кедах – тоді було дуже холодно. З нього майже весь час спадав одяг, бо він із бабусею сидів сім чи вісім днів у підвалі й нічого не їв.

У голові в нього все переплуталося, він вважав, що все, що відбувалося в Бучі, зробили наркомани. З його розповіді ми зрозуміли, що він жив із бабусею, працював на будівництві. Він усе повторював, що пенсію не отримував, бо міг працювати. Ймовірно, поки він був під наглядом бабусі, то був у нормі. Найімовірніше, приймав якісь препарати.

Але від шоку та від того, що не було ліків, сталося загострення. Він, вочевидь, з діагнозом, але водночас дуже добрий, милий. Хотів нам зробити щось приємне. Коли ми його годували, вийняв із кишені замотаний у папірець хліб, зовсім розкришений, і намагався їм усіх пригощати. Бабусю його, судячи з того, що він описував, як вона лежала, швидше за все, вбили. Через друзів ми знайшли контакти лікарні імені Павлова та відправили його туди.

Перші два тижні мені було дивно бачити себе, коли я танцювала. Дивилася відео та не вірила, що це я

Про Фламенко. Перші два тижні мені було дивно бачити себе, коли я танцювала. Дивилася відео та не вірила, що це я. Якась зовсім чужа жінка. Але десь уже за місяць мене почало тригерити. Вже захотілося щось робити.

Тіло реагує дуже дивно. У мене був один такий день, здається, третій чи четвертий, ми з дівчатами не спали. Лежали на дивані у взутті – це була та фаза, коли спали, не знімаючи черевики. І я в Каті питаю: "Ти відчуваєш, будинок тремтить?" Вона каже: "Ні". І я зрозуміла, що в мене вібрує тіло, причому не нервова тремтіння, а така глибинна вібрація, як під час землетрусу.

Я займалася йогою весь цей час, робила вправи. Хоча це було дуже дивно. Вмикати відеоуроки з йогою, слухати, як тренер каже всю цю маячню: "Залишайтеся в моменті, відпустіть очікування від практики"... А в тебе за вікном сирени та ППО, ти така стоїш і намагаєшся дихати.

Але танцювати я не могла. Потім дещо трапилося. Одна з наших дівчат (студенток Ольги. – Ред.) просиділа місяць під Ірпенем із мамою, тіткою та двома котами. Місяць у всьому цьому пеклі, з усіма спецефектами – вони мерзли, голодували, їх обстрілювали, вона лежала обличчям у землю. Коли вона звідти виїхала, ми побачилися.

І вона мені сказала, що коли їй було зовсім лячно, вона сиділа і згадувала, як йде на заняття з фламенко: підіймається сходами, заходить в зал, одягає туфлі й починає танцювати. Вона у голові прокручувала хореографію. І таким чином медитувала у найстрашніші моменти.

За кілька днів я провела перше заняття. Нас зібралося п'ятеро – всі, хто зміг дістатися. Ми дві години відпрацювали. І це були реально дві години, коли ніхто з нас не пам'ятав, що відбувається.

У чому суть фламенко? Це свобода. А в екстремальних ситуаціях тебе наче щось стискає, ти перестаєш відчувати тіло. Не можеш нормально дихати. І потім, на тлі того що відбувалося, все, що пов'язане з мистецтвом, здавалося мені таким безглуздим заняттям. І мова не лише про танець. Я людина, яка читає весь час. Якщо я не танцюю, то читаю. Я книгу відкрила лише за місяць. Це були "Проби" Монтеня.

У кожного був період, коли він мав вирішити: залишитися чи виїхати. Мої рідні, мої європейські друзі дуже наполягали на тому, щоб я поїхала, але вирішила залишитися. А залишитися – означало прийняти думку про смерть. Тому ми читали "Кодекс Бусідо".

Чому я вирішила залишитись? Я не могла собі уявити ситуацію, коли тікаю. І в мене не було на те особливих причин. Якби у мене була дитина чи батьки, які залежали б від особливих ліків, звичайно, я б це зробила, але оскільки ні – я не хочу тікати. Те, що я тут – запорука того, що збережу ментальну цілісність.

Я із сім'ї істориків і люблю історію. Це ще одна причина, через яку я залишилася. Людина в мені весь цей час просто кричить від жаху, а історик у мені шаленіє від того, що все це бачить. Як історик – я мала все це подивитися з партеру.

Було відчуття, що життя мене до всього цього готувало. І, мабуть, підсвідомо я звертала увагу на якісь речі, пов'язані з можливістю такої ситуації.

Ми всі відчуваємо провину один до одного

Якось подружка показала мені картинку з Facebook – тераса, вино, море. І каже: коли все це закінчиться, ми поїдемо і так сидітимемо. А я розумію: навіть якщо у мене зараз у квартирі з'являться чарівні двері, я зможу їх відчинити й вийти на таку терасу – мені не стане від цього краще. Мені там буде набагато гірше, ніж тут.

Ми всі відчуваємо провину один до одного. Жителі центру Києва почуваються винними до мешканців Святошина, кияни почуваються винними перед харків'янами та маріупольцями, перед людьми, які залишились у Бучі та Ірпені. Ну а ті, хто виїхав із країни, – перед тими, хто залишився.

Я дружу із засновницею музею Булгакова Кірою Миколаївною Пітоєвою-Лідер. Їй 84 роки, вона пережила окупацію у Києві у Другу світову. Пам'ятає про той час. Живе на Подолі. А у перші дні війни там було гучно. Я за неї турбувалася, телефонувала їй, питала: "Кіро Миколаївно, як ви там? У вас там щось вибухнуло". А вона мені: "Ну так, Олю, адже війна – звичайно, бахає". І для мене її відповідь стала таким внутрішнім мемом.

Нині ми всі перебуваємо у полі жахливих історій. І коли починаємо їх осмислювати нашим довоєнним розумом, вони нас шокують. Але триває війна, і потрібно мислити категоріями війни. А це вже зовсім інше життя. Ми ніколи не зможемо повернутися у вихідну точку.

Приєднуйтесь до Instagram LIGA.net – тут тільки те, про що ви не можете не знати

"Є ШАНС, ЩО СВІТ ОТЯМИТЬСЯ ЗАВДЯКИ ЦІЙ ВІЙНІ"

Олександр Положинський (49 років), співак, колишній учасник гурту "Тартак", проєкту "Був'є" та дуету "Ол.Ів.'Є"

Театр воєнних дій. Як режисерка, танцівниця та співак стали солдатами й волонтерами

Значну частину свого свідомого життя я відчував, що мені доведеться жити під час великої війни в Україні. Я не можу пояснити це логічно. Часто думав, що і як  робитиму у випадку широкомасштабного наступу, що і як робитиму у випадку окупації Луцька.

Чого мене навчила ця війна – це взагалі нічого не планувати. Немає сенсу. Зазвичай я рано не прокидаюся. Але 24 лютого прокинувся дуже рано, сам, без  будильника. Не під впливом зовнішнього фактора, він якщо і був, то я його не усвідомив. Мені здалося, що я прокинувся від відчуття внутрішньої тривоги. А потім вже почув вибухи.

Вдень поїхав у центр міста, пройшовся, щоб відчути, що відбувається. І нічого не відчув. Але людей було доволі багато на вулиці. Ми зустрілися з моїм товаришем – побачили, що працює кав’ярня, випили кави. У мене не було паніки, переляку. Я того дня написав і оприлюднив вірш на цю тему, хоча зазвичай віршів не пишу. Вірш був про те, що страху немає.

Чого мене навчила ця війна – це взагалі нічого не планувати. Немає сенсу

До того вдома провів підготовчу роботу. Ми з мамою живемо в приватному будинку. Я позносив до підвалу теплі речі, щоб можна було спати та грітися, коли холодно. Понабирав по максимуму води. Коротше, підготував те, що рекомендовано було готувати для потенційних бомбосховищ. Зібрав тривожну валізку.  З'їздив до штабу тероборони, в яку записався напередодні війни. Там мені сказали чекати виклику, бо поки що потрібні тільки люди з військовим досвідом. Повернувся додому чекати.

Але звідти мені так ніхто й не зателефонував. Третього дня сам їм написав, але відповіді не отримав. Коли вже потім був у Києві та спілкувався з різними військовими, питав, чи готові вони мене взяти до себе. Мені відповідали: "Чувак, ти нам не потрібен в підрозділі. Ти більше користі робиш у своїй справі – пиши пісні!"

Мені це так багато та часто говорили різні люди, що я припинив смикатись в напрямі – "дайте мені автомат, я піду воювати". Якщо треба писати – я буду писати, якщо треба виступати – я буду виступати.

У цьому плані на мене дуже сильно вплинуло інтерв’ю керівника одного зі спецпідрозділів. Мені запала його фраза: "Твій підрозділ настільки сильний, наскільки сильний твій найслабший боєць". Якщо врахувати те, що я боєць не дуже, то я розумію, що можу стати найслабшою ланкою підрозділу через те, що недостатньо підготовлений фізично та професійно. А також через те, що мене вважають, умовно кажучи, зіркою – до мене може бути якесь особливе ставлення, і люди просто не хочуть цього клопоту.

На третій день мій друг Арсен Мірзоян (співак, заслужений артист України. – Ред.) запропонував мені їхати до Києва. Тоді вже починалися прориви диверсійних груп, вже видавали зброю з вантажівок. Я поїхав, тому що вважав, що ми там будемо потрібні.

Що я встиг поробити за час війни?  Встиг підготуватися до участі в бойових діях. Кілька ночей з автоматом провів. Ми з Арсеном приєдналися до одного бойового підрозділу і були залучені у певні процеси разом з ними. Але оскільки ніяких бойових дій не було і згодом наша присутність там виявилася недоцільною, то ми вирішили, що краще займатимемося тим, що знаємо.

Почали трошки волонтерити. Продукти возили у госпіталі. Пальне розвозили, коли в Києві скрутно було з пальним. Ми ж багато часу проводили в різних переїздах, і, якщо потрапляли на заправку, де є бензин, то заливали його у каністри, які постійно возили з собою, і потім передавали військовим або волонтерам. У перервах між тим бігали до студії, записували пісні.

В якийсь момент наш з Арсеном товариш запропонував приєднатися до нього: переганяти  автомобілі для військових та допомогти зі збором коштів на їхнє придбання (Олександр Положинський зібрав 28 000 євро. – Ред.). Я взагалі доволі далекий від техніки. А тут і професійним водієм доводилося бути, і комунікувати з людьми з різних питань.

Я взагалі доволі далекий від техніки. А тут і професійним водієм доводилося бути, і комунікувати з людьми з різних питань

Скоро мені 50. Кілька моїх колег та дружбанів не дожили до цього віку і багато чого не встигли зробити. А в мене є купа незавершених проєктів, які я тягну вже кілька років. Мені не вдавалося з різних причин їх завершити. Зараз хочеться дотягнути хоча б щось.

Колись у дитинстві я був доволі плаксивий. Міг легко розплакатись – я не плакав від фізичного болю чи образи, але від відчуття несправедливості та безсилля міг розревітися. Зараз це відчуття безсилля мене сильно виснажує. Я бачу факти знущань, катувань, ґвалтувань, вбивств – це проходить через мене і витягує сили. Від того буває дуже боляче – десь наче всередині кісток.

Слухаю музику майже завжди. Я з тих людей, які могли б слухати музику й під час поховання, тому що мені це допомагає переживати. Навіть якщо музика не буде грати, вона звучатиме в душі. Тому мені не дуже вдається зрозуміти тих, хто каже: "Я за всю війну нічого не послухав і мені не хочеться, музика не чіпляє". Мене музика підтримує. Дуже.

Є декілька людей в Росії, яким мені не хочеться сказати: "Пішли ви на…й". Але мені також не хочеться мати з ними нічого спільного – ні спілкуватися, ні бачити, ні чути їх. Я випадково почув пісню Покровського (Максим Покровський, російський співак, лідер гурту "Ногу свело!" – Ред.). З одного боку, він нібито виступає проти війни і нібито там є натяки, які можна сприймати як те, що він нас підтримує. Але у мене повне несприйняття ні його, ні цієї пісні. Навіть якщо там правильні сенси, я їх не хочу сприймати – блін, 55 днів минуло. І це тільки великої війни. Чувак! А Крим, який ти згадуєш в пісні, окупували вісім років тому! І це ти вісім років чухав собі сраку, аби нарешті видати цю пісеньку?! Отакі в мене емоції майже до всього російського. Зараз.

Я радикально ставлюся до всього російського у нашому просторі. Я за те, щоб всі їхні пам’ятники по максимуму кудись переносити подалі від нас, перейменовувати вулиці.

Що мене в цьому всьому дійсно дивує – це реакція світу. Наскільки майже всім було насрати. Хоча останнім часом частково це змінилося. Та скільки часу пройшло, скільки міст зруйновано, скільки людей вбито та скалічено!

Раніше мене часто питали: чому я не хочу мати дітей. А я відповідав – бо ми живемо у світі, де може закінчитися все дуже погано. Навіть якщо відкинути той факт, що один маніяк може спричинити кінець цього світу, застосувавши ядерну зброю.

Зараз проти громадян Україні чиняться жахливі масові злочини. Таке вже було у минулих століттях. Людство вже тисячу разів проговорювало багато красивих слів. Що ніколи знову, що не можна допустити повторення. І що ми маємо зараз в Європі – масові вбивства, катування, ґвалтування. Вбивства дітей. Факти використання забороненої зброї, безліч фактів порушень прав людини.

І світу, за великим рахунком, просто не хочеться з цим зв’язуватися. Світова спільнота, як і колись, намагається закрити на це очі. Це не вселяє оптимізму. Але є шанс, що світ отямиться завдяки війні, що триває в Україні. А може, й ні. Ніколи не знаєш, що спрацює. Завжди знаєш, що тримає – любов, дружба, віра в себе й своїх людей, надія на краще.

Театр воєнних дій. Як режисерка, танцівниця та співак стали солдатами й волонтерами

Оксана Савченко

спецкор "Лаборатории экстремально качественного контента", LIGA.net
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.
Вакансії
Більше вакансій
Junior SEO-спеціаліст
Киев Ligamedia
Manual QA Engineer
Киев Ligamedia
Розмістити вакансію

Коментарі

Останні новини