Ціна свободи. Cкільки і чим доводиться платити українцям, щоб виїхати з російської окупації

Чому українці досі залишаються жити на підконтрольних Росії територіях? Причини різні: комусь бракує коштів, хтось залишається оберігати майно, хтось – доглядає за людьми старшого віку чи хворими рідними.

Не всі родини зважуються на виїзд – це ризикований крок, зокрема з погляду безпеки. Він вимагає обережності та тривалої підготовки. Але частина сімей таки вирішують ризикнути. Скільки таких? Наразі невідомо через складність збору даних на контрольованих Росією територіях. Та відомо, що там досі є мільйони українців.

Свобода має свою ціну для кожної родини. LIGA.net розповідає історії трьох українських сімей, підопічних благодійного фонду "Голоси дітей", які погодилися розповісти про свій досвід анонімно.

Зібрати гроші та придумати легенду

Вона народилася та виросла на сході України. 2022 рік, окупація рідного міста. Виїзд в Росію. Її родина повірила у російську пропаганду та вирушила будувати нове, нібито краще життя, якого бажала також і дочці. Проте дівчина мала іншу думку. І за рік до повноліття почала будувати план втечі та повернення додому, в Україну.

"Коли я вирішила їхати в Україну, розуміла, що мені перш за все потрібні будуть гроші. Тому почала шукати роботу і відкладати. Я не мала конкретної суми й підрахунків, що більше – то краще. Так і вирішила назбирати 100 тисяч рублів (близько 30 тисяч гривень). Спершу влаштувалася у ресторан преміумкласу. Влітку, на канікулах, приїхала у курортне містечко біля моря. Там було багато туристів. Тому і грошей було достатньо. Чайові хороші залишали".

Дівчина працювала без вихідних, з восьмої до 23 години. Усім, хто цікавився, навіщо їй це – відповідала, що збирає на айфон.

Крім цього, працювала баристою. Там зарплата була меншою, проте все одно виходило відкладати гроші. Про цей досвід говорить із меншим ентузіазмом, робота була складна.

Попри все, дівчина переконана: не варто боятися, треба пробувати свої сили. І радить: якщо немає особливих навичок, почати зі сфери обслуговування: офіціантом, баристою, помічником кухаря. Все це можна швидко опанувати.

Важливо мати план. Тоді, якою б робота не була, легше. Бо ти знаєш, для чого це робиш. Коли отримуєш ці гроші, бачиш їх на руках, то розумієш, що мета наближається.

Усе, що заробляла, обмінювала на євро, оскільки мала сформовану легенду для виїзду, яку планувала озвучити на КПП: їде в Європу на навчання. І кошти необхідні для проживання там.

"Ця фінансова подушка досі є. Бо на моє велике здивування, коли приїхала в Україну, почали допомагати: фонди, волонтери, різні хороші люди. Мене зустріли тепло. Тож зі своїх відкладень я витратилася хіба що на велику валізу, яку взяла з собою, і на перевізника. Останній обійшовся приблизно у 300 євро. Усі кошти, які відкладала, планувала витратити на оренду житла на перший час, доки не вступлю в університет і не переїду в гуртожиток. А іншу частину – на навчання, якщо не вступлю на бюджет".

Під час перетину "сірої зони" є можливість отримати грошову допомогу від ООН у розмірі 10 800 гривень. Передбачається, що за неї можна пожити деякий час, поки адаптуєшся на новому місці. Дівчина про це не знала, дізналася вже на місці. Каже, що на ці кошти треба чекати місяць-два.

Волонтерку, яка допомагала дівчині виїхати з Росії та перетнути "сіру зону", звати Марія. Упродовж всього шляху вона була поруч із дівчиною, хоч і дистанційно: питала про її стан, радила, як скласти логістику, ділилася необхідними контактами.

"Я дуже їй вдячна. Мені досі незрозуміло, як людина просто так вирішила допомогти зовсім незнайомій іншій людині. У мене тоді вибір стояв між трьома шляхами: через "сіру зону" і КПП у Колотилівці (Білгородська область. – LIGA.net), через Білорусь і через Європу. Колотилівка була найнебезпечнішою, бо в той час відбувалися події на Курщині. Європа – найдорожчий і найдовший шлях. А Білорусь… Там свої нюанси".

Врешті дівчина зупинилася на Колотилівці. Хоч її родина і була категорично проти такого плану і намагалася відмовити.

"Мама казала, що мене там вб'ють, що там стріляють у спину, що там і залишуся. Через деякий час, коли мама усвідомила, що я не жартую і дійсно збираюся в Україну, знайшла мені перевізника, якому довіряла і добре знала. Але все ж сподівалася, що нічого не вийде і повернуся "до Росії-матушки". А бабуся, божий одуванчик, яка ніколи і слова кривого не скаже, якось сказала: "Что тебе там делать на Украине? Там же все женихи твои уже мертвые".

Дівчина нікого не слухала і продовжувала йти до мети. Крім фінансової подушки, вона готувалася до проходження КПП та допиту ФСБ.

"Треба подумати про техніку. Якщо бюджет дозволятиме, краще купити ще один телефон. І важливо почати "жити у ньому життя" за рік до виїзду. Наповнюйте його фотками, переписками, скринами, дивіться фільми, порно, скидайте листівки з георгіївською стрічкою у вайбері. Важливо, щоб там не було сліду українських новин і спілкування з кимось, хто у ЗСУ. Бо кажуть, ФСБ-шники читають навіть видалені переписки. Якщо треба зберегти номери телефонів когось з України, вивчіть їх напам'ять або напишіть на листочку і зашийте собі у підкладку куртки".

На самому допиті важливо зберігати спокій. Треба бути готовим, що будуть валити емоційно, тиснути і маніпулювати. Треба імпровізувати. Не можна казати, що їдеш в Україну. Для молоді найпоширеніша робоча відповідь: "Я їду в Європу на навчання". Але ця легенда має бути підкріплена деталями. Необхідно знати країну, університет, програму, мати запити в історії пошуку, переписки з кимось, до кого їдете. І тоді високі шанси пройти кордон без перешкод.

"У мене є знайомі, які залишаються в окупації. Багато про це думаю. Хтось залишається через батьків, будинок. Людина в праві вирішувати, яким хоче бачити своє життя. Я завжди казала, що так, будинок, так, батьки. Але рано чи пізно не стане батьків. Ти народиш дітей, створиш нову сім'ю. І цю дитину ти власноруч змусиш жити у цьому лайні".

Зараз дівчина мешкає у Києві, навчається в університеті, має стосунки та творчі хобі. Із сім'єю спілкується по відеозв’язку, хоч нерідко ці розмови закінчуються сварками. На вмовляння дівчини зустрітися на нейтральній території, бодай у Грузії, рідні категорично відмовляються. Мовляв, приїжджай до нас, у Росію.

"Дім для мене – це українство, це культура, це обслуговування українською, це новини українською, телевізор з українськими програмами, той же "Холостяк" або "Супермама". А ще – згуртованість людей довкола. І навіть чуваки, які базарять суржиком. Це теж є проявом українства. Це надихає мене тут".

Наостанок дівчина додає, що справжня сплачена ціна – далеко не у грошах: "Моя вартість виїзду звідти, ціна свободи – це родина. Зараз у Києві мої єдині близькі люди – мій хлопець, що служить, і волонтерка. Та я ні про що не шкодую".

Виїхати, щоби не навчатись у Росії

Мамі – 46, доньці – 18. Виїхали з окупації 5 липня 2024 року родиною: мама та троє дітей. Тато залишився там, росіяни заборонили йому залишати місто. 8 липня сім'я дісталася до Києва, де живе дотепер. Того дня столиця зустріла стовпами диму: пряме влучання в дитячу лікарню "Охматдит". Жінка провела поглядом сірі хмари і зітнула плечима із думкою: "Виїхали, називається. Але ж живуть тут люди. То і ми зможемо".

Своє життя до вторгнення мама описує коротко: "Ми жили так, що й не треба було їздити на курорт". Родина мала будинок, вікна якого виходили на морський пейзаж. Поруч – садочок із квітами та деревами. Вдома на полицях – добірна бібліотека. Про неї обидві говорять з особливим болем: усе лишилося там. Коли виїжджали, речей брали мінімум.

У цій сім'ї троє дітей: до початку окупації старша навчалася у Львові, середня ходила до школи та займалася у танцювальному колективі, з яким часто їздила на виступи та змагання. Зокрема, до Маріуполя. Молодший відвідував садок та готувався до початку школи. У батьків була робота, в яку обоє були закохані – журналістика.

У перші дні повномасштабного, 24 і 25 лютого, редакція ще виходила працювати, навіть встигли зробити повноцінний випуск новин – як виявилось, останній. 25 лютого довелось поспіхом залишити робочі місця, бо стало відомо, що ворожа техніка стоїть вже на найближчій дорожній розв'язці біля міста. Зозуміли, що життя родини докорінно зміниться.

В окупації журналістська робота жінки трансформувалася відповідно до вимог часу. Перші дні разом зі старшою донькою працювала на лінії колцентру з дому: приймала дзвінки та формувала списки людей, які потребували екстрених ліків. А згодом долучилася до гуманітарного штабу у Центрі дитячої творчості, де стала волонтерити і проводити більшість часу.

До нас у гуманітарний центр почали приїздити люди з Волновахи, Маріуполя – усі, хто міг зі східного напрямку вирватися. Якось підійшла молода, доглянута жінка. Вона була у спортивному костюмі, мовчазна. Сказала, що під час виїзду втратила дитину. Запевнила, що вже все гаразд і що медики її оглянули. Вона попросила засоби для жіночої гігієни, які тоді у місті вже були в дефіциті. Я пішла на склад і зібрала якомога більше найнеобхіднішого. І відтоді ношу з собою один тампон на знак пам'яті.

У цей час батько зі старшою донькою ходили на мітинги у підтримку України, де на головній площі міста розкривали український стяг. Середня донька вдома бавила молодшого брата, намагаючись зберегти його дитинство.

Ще від початку окупації родина замислилась про виїзд з міста і почала готуватися. Та обставини одна за одною відтерміновували бажану свободу. Спершу захворів батько: він на велосипеді активно розвозив ліки по місту, здоров'я різко погіршилося, його забрала швидка. Лікування було довгим.

У цей час родина вже записалася на чергу на виїзд з міста через волонтерів. Жінка збирала документи та готувала усе необхідне, завіряючи у нотаріуса. Очікуючи на покращення здоров'я батька, вимушена була декілька разів пропустити цю нагоду.

Минуло кілька місяців. За цей час до родини навідалися ФСБ-шники з обшуками та допитом. Внаслідок цього візиту чоловіка забрали й протримали місяць. Той період родині давався складно: "Ми розуміли, що шанси 50/50. І можемо ніколи його не побачити. Кілька днів обходили місця, де знали, що утримували людей. На п'ятий день знайшли його у списках. І видихнули: живий. Тоді нам повідомили, що можна передавати деякі речі: ми стояли у чергах, щоб передати йому ковдру, спортивний одяг і ліки, які він приймав. Але чоловік потім розповідав, що жодної таблетки так і не отримав".

Незабаром чоловіка відпустили. З умовою, що він не залишатиме міста. Так родина зрозуміла, що виїжджатимуть тільки мама та діти. Доки чоловіка не було вдома, жінка збирала гроші. Працювала в саду, доглядаючи за деревами, прибирала будинки, допомагала літній жінці, що пережила інсульт. А згодом влаштувалася продавчинею у магазин жіночого одягу.

Відкладені кошти обмінювали у "міняйл", які працювали нелегально: "Усе будувалося на довірі. Треба було ризикувати. Ці "міняйла" також ризикують. Їх часто знаходять повішеними або побитими у дворах. Окупантам нецікаво їх офіційно заарештовувати, там свої методи "розібратися": вистежуючи, відбирають все, що було при собі, зазіхають і на майно".

Час минав, наближалась осінь. Гроші на виїзд збирались повільно, і виїзд із Запорізької області через Василівку вже не діяв. Жінка, наступивши собі на горло, мусила записати молодшого сина та середню дочку до російської школи. Адже після візиту ФСБ родина вже була на "олівці" окупантів, серед сусідів виявилося чимало колаборантів. Варто було убезпечитись.

Дівчина пригадує, що під час навчання у російській школі їй неодноразово натякали, що вже час обрати виш у Росії. Вона відмахувалась, що вступатиме до Європи: "Я навчалася в 11 класі в українській школі, готувалася до НМТ, приділяла цьому більшість часу. А в першій половині дня ходила до російської школи. Погано їла, дуже схудла, постійно стресувала і почувалася виснаженою".

Вирішили їхати, щойно середня донька завершить школу. Коштів вже було достатньо: по десять тисяч гривень на людину, шість тисяч на завірення та переклад документів у нотаріуса, плюс невелика фінансова подушка на перший час. Проте і цього разу не склалося: у старшої доньки сталося запалення апендициту, треба було негайно робити операцію. І знову чекати на закінчення реабілітації. Цього разу – ще місяць.

Сім’я виїхала з міста, домовившись із перевізником через телеграм. Виїжджали через Маріуполь, минаючи понівечені будівлі. Звідти через Бєлгородську область до Сумської, до КПП у Колотилівці. Очікування, проходження кордону і нарешті "сіра зона". Дівчина пригадує: "Ми стояли у черзі. Час тягнувся дуже повільно. Але раптом я помітила за "сірою зоною" напис: "Ukraine". І все. Так тепло стало. А в голові лише одна думка: скоріше б вже, скоріше б!"

Нині родина живе в столиці та звикає до ритму міста. Кажуть, найбільш незвичним є бачити людей у формі і водночас не відчувати тривоги. Бо там, звідки вони приїхали, військовий на вулиці міста ніс лише загрозу. А у Києві навпаки – безпеку.

Як вони зараз відчувають свій дім? Для дівчини місто, з якого вона виїхала, зараз чуже. Каже, доки там є окупанти, складно називати дім домом: "Дім – там, де близькі люди. Там, де я щаслива". Мама дивиться на доньку з усмішкою.

Сама вона відповість на це запитання пізно ввечері, у повідомленні: "Є одна річ, яку не озвучую дітям: вірогідність, що додому ми можемо ніколи не повернутись. Поки я б не вибивала в них ґрунт з-під ніг, полишаючи надії, але така ймовірність є. Добре, що в них є зайняття, справи і мрії, але все, від морських пейзажів за вікнами до нашої бібліотеки, сімейних архівів, картин митців і милих пам'яток від друзів, лишиться в минулому. Батька вони теж можуть більше ніколи не побачити".

Після підриву Каховської ГЕС

Ця родина опинилася в окупації одразу від початку повномасштабного вторгнення. Не планувала виїздити. Мала велике господарство: 15 голів худоби, пів сотні птахів, кілька автівок та тракторів. Залишати це все означало б для них втрату всього нажитого за кількадесят років. Та 6 червня 2023 року росіяни підірвали Каховську ГЕС. Усі члени великої родини мусили залишити все, що мали, під водою, і поїхати у невідомість.

Їй 46 років. Народилася і практично все життя прожила на півдні України. Закохана в село, господарство, землю. Має чоловіка та чотирьох дітей: трьох синів та доньку. Наймолодший син має інвалідність з народження, тож жінка з чоловіком вже більше десяти років доглядають за ним. У родині є бабуся з інвалідністю. Старші сини вже завели свої родини, є онуки.

"В окупації ми прожили рік і чотири місяці. Не могли все кинуть. Не могли. Страшно було. Рускі приходили до нас часто. Якось прийшли з обшуком, всі шкафи перевернули, у всі ящики залізли, навіть у холодильник".

На той момент середній доньці було 13. У неї якраз проходив онлайн-урок в українській школі. Чоловік у балаклаві помітив це і вихопив у неї телефон. І каже: "Слава Україні!". Діти знали, що дівчина в окупації, тож зраділи, почувши ці слова. Подумали, це сигнал, що місто вже вільне. Радісно вигукнули: "Героям слава!". На що окупант відреагував грубою лайкою. Телефон у дівчинки забрала і не повернули.

Чоловік у цій родині за фахом електрик. На селі його знали як доброго майстра. Незабаром про це дізналися окупанти. Оскільки ЗСУ активно обстрілювали ворожі позиції з Херсона, лінії електропередачі часто страждали.

"Коли вони про це пронюхали, почали приїжджати щодня, здебільшого посеред ночі. Тільки й чути було крику під вікнами: "Где ваш муж?". Він їм і провода робив, і лічильники лагодив. А потім якось забрали його "речі перевезти". Він коли кинув оком, що вони там грузять – боєприпаси".

Так тривало доти, доки зранку 6 липня старший син, який працює у ДСНС у Херсоні, не написав: "Каховську ГЕС підірвали, виїжджайте негайно". "Ми не повірили. До обіду в селі було сухо, нічого не передвіщало біди. Вода прийшла під вечір. Буквально за 20 минут. Чоловік перегнав на Голу Пристань усю нашу худобу, вигнав туди трактор і машину. В десять вечора води вже було по шию".

Дві доби родина провела на піщаному насипі разом із іншими 500 людьми та незліченною кількістю худоби й домашніх тварин. Жінка жалкує, що далеко не все господарство встигли витягнути на піщаний насип: свині, курочки та інша худоба потонули. Через два дні з Херсона надійшла звістка, що готуються човни на евакуацію. Так у човні опинилися бабуся, молодший син з інвалідністю та мама: "Це могло стоїть мені життя. Тому що послідуючі лодки, які зайшли на наше село забирати людей з пагорба, розстріляні були. Люди погибли. А нам чудом вдалося вижити і добратися до Херсона".

Решта родини виїжджала сушею. Через місяць після підриву Каховської ГЕС їм вдалося назбирати достатньо коштів, щоб залишити село. Чоловік, 13-річна підлітка, син та невістка з дев’ятимісячним немовлям. Квитком до свободи для сім'ї стала худоба: чоловіку вдалося виміняти усіх корів та телят на російські рублі.

"Ми знайшли перевізника. Про все домовилися. Він сказав, що з людини це буде 20 тисяч рублів, тобто 10 тисяч гривень. За немовля сказав, що нічого платити не треба. В результаті їх обдурили. Спершу не пустили у автобус з каляскою, потребували за це грошей. Її прийшлося лишити. А потім, як вже доїхали до Колотилівки, почали требувать ще 7500 гривень за малу. Начебто через те, що через Росію не можна було везти дитину без дитячого крісла і тепер їм прийшов штраф".

На цьому шахрайство не закінчилося. Дорога з Колотилівки до Києва обійшлася у шість тисяч гривень. Обіцяли, що у цю суму увійде дорога до Миколаєва, оскільки автобус прямував і туди. На місці з'ясувалося, що автобус залишається у столиці, тож треба пересідати на інший. Це ще плюс шість тисяч гривень. Тож загальна вартість виїзду склала понад 60 тисяч гривень.

Очікуючи на виїзд решти родини, жінка, подолавши шлях до вже вільного на той момент Херсона, переїхала до старшого сина у Миколаїв. Так у однокімнатній квартирі опинилися п’ятеро дорослих і маленька дитина: син і невістка з немовлям, мати, бабуся і брат. Через деякий час родина воз’єдналася та почала пошуки нового житла: "Якби не волонтери, не знаю, як би ми вижили. Нам купили холодильник, пралку, ноутбук для навчання, посуд. Бо в нас не було нічого взагалі. Все лишили. Виїжджали ж усі тільки з одним рюкзаком, де трохи одягу наскладали і все".

Зараз родина винаймає будинок, де усі разом в одинадцятьох і живуть. Сини орендують кожен собі окреме житло, але все одно більшість часу проводять у батьків, щоб онуки були поруч із дідусем та бабусею: "Наш дім залишився там. Наша душа залишилася там. Дуже хочеться додому. Щоб знову до своїх корівок. До всього рідного. Зараз найбільше мрію про власний дім. Щоб була змога вирощувати, розводити. Жити хочеться".