"Нам передали рацією, що на позиції пряме влучання, двоє поранених. Ми виїхали на нашій "буханці" (УАЗ. – Ред.). Затягуємо хлопців у машину, газуємо. Дорога розбита, йде обстріл, нас кидає з боку в бік. Бійці лежать майже один на одному, бо не вистачає місця…

Читайте нас в Telegram: головні новини коротко

Медичні машини величезна проблема. Так, "буханка" проїде скрізь. Але в ній врятувати людину важко. Ламається вона часто, а в мороз ми її ледь заводили. Про крапельницю, шви годі й думати. Максимум – закрити рану, перев’язати, вкрити термоковдрою й не давати заснути. Там потрібна медична броньована машина!"

Це фрагмент з розповіді медикині ЗСУ Світлани Шпілки (позивний – Шаманка). Їй 25 років. 16 з них дівчина прожила в Чехії. Там закінчила медичний коледж. Працювала в різних лікарнях Чехії та Великої Британії -  в хірургічному, урологічному, інфекційному відділеннях.

Після повномасштабного вторгнення вирішила, що її навички найбільше потрібні в Україні. В перші дні великої війни стала добровольцем ЗСУ. Відтоді пройшла фронтовий шлях на Миколаївському, Херсонському та Бахмутському напрямках.

Темноволоса усміхнена дівчина в хакі… Навколо рюкзаки, одяг, коробки з медициною звичайний впорядкований хаос бойового медика на ротації. Періодично в кімнату хтось заходить. Тоді Світлана роздає короткі вказівки на кшталт "візьми з собою поїсти", "наберіть мене звідти", "оце сюди занесіть, будь ласка".

Далі її пряма мова – про пекло битви за Бахмут, вибір і впертість.

ШЛЯХ НА ВІЙНУ

Початок вторгнення я пропустила. Напередодні допізна працювала, втомилася. Спала міцно, вночі телефон розрядився. Прокинулась лише в обід, ввімкнула, а там — десятки пропущених… Потім зустрілася з двоюрідною сестрою. Ми дивилися відео з України. Я плакала.

25 лютого зайшла в армійський магазин. Вибрала чорний рюкзак, високі берці, тактичні штани.

Кажу: "Я їду на війну — порадите, що брати?" Продавець отетерів. Ну, каже, візьміть ліхтарик, ніж, сушену їжу на перші дні, енергетичні батончики

Взагалі-то до того я хотіла стати десантницею в чеській армії. Це дуже цікава професія, яка лягала на характер. Я в постійному русі, завжди мала по дві-три роботи. У десанті майже немає дівчат, і мені хотілося бути серед перших. А ще ви там стрибаєте з літака! Я дуже ретельно готувалася, здала всі фізичні та психологічні тести. Навіть поголила голову налисо. Залишилося підписати контракт і їхати на курс молодого бійця. Але… 

У ніч на 28 лютого хлопець, який допомагав перевозити біженців по Чехії, довіз мене до українського кордону. Досі пам’ятаю цей сюр: в Україну їде тільки наша машина, а назустріч — нескінченні колони. В Ужгород завозив випадковий чоловік.

О десятій ранку мене підкинули до військкомату. Я — вся в чорному одязі, важких берцях, тільки червона шапочка на голові. Як хлопець взагалі, якби не фігура. Дехто з тих, хто тоді був у черзі, а пізніше опинився зі мною в одному підрозділі, розповідав, що спочатку вирішили, що я наркоманка якась. Лише потім, як розговорилися, зрозуміли, що нормальна, просто вперта. 

Мені відмовили. Сказали: "Ти що, дівчинко, війна — це не жарти, йди собі". Але де там. Я спала в готелі навпроти, на ранок приходила й цілий день стояла в черзі. Військові сварилися. Я вмовляла. Зрештою спрямували в Мукачеве. 

У Мукачеві начштабу теж намагався мене здихатися. Йди, мовляв, додому, дівча. Ага. Я 1000 км проїхала та три дні прожила під військкоматом, щоб додому їхати? Переконала. Уже наприкінці начальник каже: "А як ти там збираєшся мити голову, а? Там тобі не СПА-салон!" Я мовчки знімаю червону шапку. Він дивиться на поголену голову і такий: "Та й*б твою мать! Та шо це?" Ну і все, взяли.

Так я опинилася в механізованій бригаді на позиції санітара.

Дуже довго мені не довіряли: раптом я прийшла попіаритися чи знайти собі мужика? На жаль, таке ставлення до жінок ще є

Початково наш батальйон поставили тримати оборону на Волині. Тоді чекали, що Білорусь нападе. Ми з побратимами-медиками розподіляли медикаменти, комплектували аптечки. 

Хоча я вперто лізла в армію, мені було дуже страшно. Найбільше боялася своїх неадекватних реакцій. Тому що як медсестра я бачила різні поранення, але це були цивільні ситуації — побутові чи після ДТП. А як буде тут?

Місяць ми були на Волині, після чого поїхали на Миколаїв. На цьому напрямку перебували вісім місяців. Там я вважала, що все що відбувається – це і є найстрашніше. Потім зрозуміла, що в Миколаєві роботи було порівняно небагато.

Коли росіян відкинули з Херсона, ми перебралися ближче до міста. Там на узбережжі затоки розмінували територію, тримали оборону. У грудні нас перекинули на Бахмут. 

Підписуйтесь на розсилки LIGA.net – тільки головне у вашій пошті

ЗОВСІМ ІНШИЙ БАХМУТ

Перший місяць ми розташовувалися в центрі Бахмута. Потім нас перевели в село поряд. Після місяців в окопах міські бої — це дуже важко. Тут взагалі все було інакше. 

"Я могла підірвати себе".  Як це – бути дівчиною на фронті та навіщо їй там крута тачка
Фото надане героїнею

По-перше, під Херсоном позицій було менше, наші хлопці за вісім місяців добре вивчили їх. У Бахмуті все постійно змінювалося: то росіяни підійшли, то ми їх відкинули, і так по кілька разів на тиждень. Хаос. Багато евакуаційних позицій. У нас постійно ламалися машини, їх не вистачало.

У Миколаєві було ще легше, ніж у Херсоні: на евакуацію виїжджали хлопці з моєї медчастини, привозили мені поранених у стабпункт, я перев’язувала, ставила крапельниці. А якщо стан критичний, могли везти одразу в лікарню, яка була відносно близько. Так, місто обстрілювали, але не безперервно. У Бахмуті ж лікарня була далеко, та й та потерпала від обстрілів. Навколишні міста й села — під вогнем. 

По-друге, зовсім інші поранення. І їх ставало дедалі більше. Якщо на півдні це були переважно осколкові, то тут до мін і ракет додалися кульові від ближніх боїв.

Багато прямих попадань у бліндажі. Травмовані та відірвані кінцівки, пальці, поранені обличчя й великі артерії. Частина не сумісні з життям 

У Миколаєві бувало таке, що ми за місяць виїжджали два чи три рази. Іноді й це було зайвим, адже поранення виявлялися легкими. Я постійно картала себе: ми нічого не робимо, треба їхати далі, рятувати! У Бахмуті я це переоцінила повністю. 

"Я могла підірвати себе".  Як це – бути дівчиною на фронті та навіщо їй там крута тачка
Фото надане героїнею

Початково в нашій медчастині було п’ятеро медиків і п’ятеро водіїв. Увесь час до ротації хлопці виїжджали постійно й були спрацьовані. Але на початку бахмутського періоду наші евакуаційні бригади одна за одною потрапили під обстріли. На щастя, всі живі, але поранені, дехто важко. 

Є командир, але він не виїжджає. Ще двоє медиків залишаються приймати соматично хворих. Тож буквально за тиждень нас стало троє: один водій, один молодий хірург і я. І на нас трьох лягла вся евакуація батальйону в ці два місяці.

Долучайтесь до нас на Facebook та беріть участь у дискусіях

ПЕРШИЙ ВИЇЗД

У моєму першому ж виїзді помер боєць. Нам передали рацією, що на позиції – пряме влучання, двоє легких поранених. Ми виїхали на нашій "буханці" (УАЗ. – Ред). Витягти на точку евакуації поранених не могли, тому ми мали під’їхати прямо на позицію. 

Навколо свистить, дрони літають, йде великий бій. Ми приїжджаємо і розуміємо: там уже двоє мертвих і двоє дуже тяжко поранених. Я кричу, що нам неправильно передали інформацію. 

Ми затягуємо хлопців у машину, газуємо. Дорога розбита, йде обстріл, нас кидає з боку в бік. Бійці лежать майже один на одному, бо не вистачає місця. Швидко оглядаємо.

В одного сильна кровотеча з ніг, ми накладаємо турнікети. Переключаюся на другого — і бачу, що в нього йде піна горлом

Він закочує очі і все. Кілька хвилин. Молодий хлопець. Турнікети в нього були, тому, найімовірніше, вибухова хвиля спричинила сильну внутрішню травму, несумісну з життям. 

Першого ми стабілізували, перев’язали рану, знеболили, загорнули в термоковдру. Завезли хлопців у стабпункт. 

Дорогою назад мене накрило. Сидиш і думаєш: що я могла зробити, чого я не врахувала? Я зателефонувала своїм хлопцям, які були на лікуванні. Розповіла ситуацію. Вони заспокоїли та підтримали мене. Сказали: "Ти зробила все, що могла в цій ситуації. Не карай себе і зосередься на задачі". 

Того дня ми виїжджали ще раз і врятували ще двох. 

БУДНІ БОЙОВОГО МЕДИКА

Майже без досвіду евакуації я стала ледь не головною в підрозділі за цим напрямом. Ми спали в броніках. Бували дні, коли не встигали поїсти. Чотири тижні поспіль ми не могли помитися: нас ніхто не відпускав, бо нема кому було замінити. 

Кожен день медика-евакуатора відрізняється. Коли більш-менш спокійно, то так: чергування на рації по дві години, ранній підйом, хтось снідає, хтось лише каву п’є, доповідаємо ситуацію, перевіряємо готовність на виїзди, забираємо посилки, якщо є. Потім виклики на евакуацію, після чого їмо. Ближче до ночі намагаємося відпочивати, розподіляємо нові чергування на рації. 

Але в Бахмуті ми постійно були в русі. Виїзди по 7-8 разів на день. Втрати. Поранення дуже важкі, як і точки евакуації — росіяни були дуже близько. Мене часто викликали в штаб, ми змінювали позиції, евакуаційні точки. Декілька разів виїжджали на евакуацію вночі — були прилади нічного бачення, на які назбирали багато коштів. 

Не можу порахувати, скільки пройшло через допомогу. За тиждень це могло бути до тридцяти людей – коли більше, коли менше. Більшість із тих, кого ми з хлопцями евакуювали, вижили. Навколо були люди з інших бригад, тому забирала я не тільки наших, а ще з 3-ї, 80-ї, 120-ї, 123-ї. 

"Я могла підірвати себе".  Як це – бути дівчиною на фронті та навіщо їй там крута тачка
Фото надане героїнею

Перший час я дуже обурювалася та кричала, що хтось не вміє щось робити, а час спливає. Іноді навіть не встигала рукавички одягнути — це неправильно, але під обстрілами кожна секунда як остання: якнайшвидше потрібно їхати, щоб і людину врятувати, і самій не загинути. 

Треба мати поруч людей, яким довіряєш і з ким сумісний

Треба, щоб у кожного була аптечка, щоб думали про себе й побратимів. Наші вже вміють накладати турнікети собі та побратимам а це головне. Іноді навіть перев’язували, оклюзійну наліпку накладали. Але залежить від людини. Хтось може, а хтось у шоці навіть про турнікет забуде. Хтось звик до стресу, а хтось блює, кричить чи сидить у ступорі. 

Підписуйтесь на розсилки LIGA.net – тільки головне у вашій пошті

КРАЩЕ СМЕРТЬ, НІЖ ПОЛОН

Була ситуація, коли я злякалася найбільше. Ми їдемо на евакуацію, і наша мотолига (МТЛБ від рос. "многоцелевой транспортер легкий бронированный". – Ред.) вибухає на пів дороги. Щоб перечекати обстріл, ми біжимо в бліндаж до хлопців із сусідньої бригади.

Я перев’язую пораненого, і тут ми всі чуємо близьку автоматну стрілянину. Хлопці кажуть: наших із того боку нема. Рацією передають, що орки вже близько, тільки не зрозуміло, звідки саме вони йдуть. А стрілянина наближається. Хлопці кажуть, що, мабуть, це орки і йдуть.

Мені стає дуже страшно. Нас семеро. Починаємо рахувати, чи вистачить нам гранат підірватися, якщо не вийде відбитися.

Нікому не хочеться потрапити в полон. Тим більше мені як дівчині 

Напруга шалена. Зрештою один із хлопців виходить розвідати, хто ж це наближається. Виявляється, що це стріляв хтось із їхньої команди – збивав орківський дрон і не попередив рацією про це. 

Ми видихнули. Але оце відчуття, що я могла підірвати себе за пару хвилин, жахливе. Побратими ділилися, що їм теж було дуже погано. 

За весь час служби я орків не бачила. Їхні позиції здалеку – так, але не людей. Одного разу, коли ми були на стабпункті, до нас привезли двох поранених росіян. У мене не було жодного бажання йти та дивитися на них. 

Підписуйтесь на наш Instagram: корисні пояснення актуальних тем

"ЛЮДИ ДУМАЮТЬ, ЩО ЗРОБИЛИ Б ЛІПШЕ" 

Найважче буває від морального френдлі фаєр. Іноді люди не розуміють, що не все залежить від медика. Телефонують побратими загиблого та кажуть, що я не врятувала його, а треба було зробити ось так і так і він би жив. 

"Я могла підірвати себе".  Як це – бути дівчиною на фронті та навіщо їй там крута тачка
Фото надане героїнею

Була ситуація: бійця сильно поранило в артерію у тазовій області. Хоча ми приїхали швидко, він втратив забагато крові, і вже було зрозуміло, що ми його не врятуємо. Ми намагалися, але невеличкий шанс був, тільки якщо в перші ж секунди йому почали би зупиняти кровотечу. А так ніяк. Після цього випадку мені багато разів телефонували й казали, що я його вбила. Дійшло до того, що мій хлопець вмовив мене змінити номер. 

Люди думають, що зробили би ліпше. Але там і тоді їх не було. Вони думають, що ми боги, що, вибачте, в бійця відірве голову, а ти її приклеїш, і все буде добре. 

Я знаю, як це важко — переживати смерть і поранення побратимів. Водночас, мушу сказати, що від багатьох смертей психіка захищається

Коли гине хтось із батальйону, кого я не дуже добре знала, — це боляче. Але не так боляче, коли це той, кого ти знаєш близько, з ким поруч дев’ять місяців день у день. Знаєш, чим він жив, яка в нього родина. 

Буває, що настільки виниш себе, коли хтось помер, що не можеш виїхати та допомагати від страху, аби це не повторилося. Мої побратими казали, що в них було таке саме — і це мене підтримувало. Доводиться переживати цей стан та йти далі. Рятувати, аби хтось міг повернутися живим. 

Підписуйтесь на розсилки LIGA.net – тільки головне у вашій пошті

ЖІНКА НА ВІЙНІ

З формою, амуніцією, їжею в армії все добре. Але як дівчина я можу поскаржитися мені все видавали, як хлопцю. Черевики 42 розміру, форма зовсім велика. Тому собі купляю сама або дістаю через волонтерів. 

Деякі чоловіки не люблять, щоб у війську були жінки. Мені якийсь час не довіряли й не вважали, що я когось можу врятувати. Були люди, які мені казали, що я лише за кар’єрою прийшла — хоча я досі простий солдат. Але за цей рік, а надто за два місяці під Бахмутом я довела, що можу робити свою справу. 

"Я могла підірвати себе".  Як це – бути дівчиною на фронті та навіщо їй там крута тачка
Фото надане героїнею

Я знаю, яку роль відіграю. Хлопці розповідали, що коли я виходила на зв’язок рацією, їм ставало легше, веселіше просто від жіночого голосу. Легше, коли вони зі мною просто поговорять або я їм зварю супчик, іноді трішки пофліртуємо це ж здорова історія. Ми з побратимами прожили багато складних ситуацій. Зараз ми як друга родина.

Жодного дня не шкодувала про свій вибір. Усвідомлення того, скільки ми з побратимами врятували хлопців, мене підтримує в надії та вірі, що ми впораємося, захистимо та покращимо країну 

Війна підсилює як кращі, так і гірші людські якості. Хтось буде злий, що я це скажу, але, на жаль, деякі люди навіть під час війни все одно крадуть, передають додому речі, які потрібні нам медикам або військовим.

Хтось тут не заради того, аби врятувати Україну, а заради погонів, медалей, розкрутки бізнесу. Їм байдуже, що наші побратими гинуть. Це вбило мою наївність, бо я прийшла захищати країну, як "дурочка з провулочка".

Тричі на мене намагалися сексуально напасти. На щастя, все обійшлося, мене підтримали побратими. І ці нападники з нами більше не служать. Зло роблять конкретні люди, які користуються службовим становищем. Їх потрібно карати. 

Що мене бентежить? Що пораненим не дають реабілітацію 30 днів. Повертають назад тих, хто вже не може ні воювати, ні списатися. Поки воюєш, усе добре. А якщо фізично вже не здатен воювати, ставлення змінюється. Але чому? Це неправильно і це треба викорінювати.

Але в моєму досвіді більше позитивного. Головний позитив — люди

Я вражена тим, як багато прекрасних особистостей зустріла. Вразили волонтери привезли мені повністю запаковану медичну автівку. Вразили люди, які прийняли нас у Херсоні, годували нас, відкрили свою хату для нас. Вразили місцеві дітки, які приходили мене привітати з 8 березня. 

"Я могла підірвати себе".  Як це – бути дівчиною на фронті та навіщо їй там крута тачка
Фото надане героїнею

Вразила дружба, яка складається в нас у батальйоні. Не з усіма, звісно, але з найближчими. Є старші чоловіки, які до мене ставляться, як до дочки. Мій тато помер, коли я була дуже маленька, я знаю, як це тяжко бути без батька. І коли я ще в Чехії думала їхати на війну, то розуміла, що можу допомогти повернутися чиємусь татові, братові, синові, чоловікові живими та здоровими.

Люди піклуються про мене, я про них. За це варто воювати. За всіх цих добрих людей потрібно боротися та відстоювати країну.

СТОСУНКИ

У мене тут є близька людина. Навіть трішки стосунки на війні це добре. Коли є підтримка того, хто тут і розуміє нюанси подій, це дуже виручає. Мама й рідні, звісно, підтримують. Але зрозуміти всю глибину того, що відбувається на фронті, їм важко.

Буває, що я закриваюся та ні з ким не розмовляю. Війна вплинула на мене. Я стала не такою веселою та життєрадісною, якою була раніше. Більш нервова, замислена. Спілкування зі своїми допомагає все перебороти та йти далі. 

Іноді згадую своє минулорічне бажання стати десантницею. До війни я любила стріляти, регулярно їздила тренуватися. Зараз усе дуже змінилося: у мене пропало бажання до будь-чого, крім медицини. А згодом хотіла б стати бойовим інструктором. Бо те, чому нас навчали, часом зовсім не співпадає з тим, у яких ситуаціях людина буває. 

Найбільше болять втрати. Зараз ми постійно згадуємо тих, хто пішов

Ми кожен день пам’ятаємо, що можемо померти. Тому намагаємося жити сьогодні й робити все, щоб цей день завершився найкраще. 

Хлопці реагують по-різному. Хтось більш відкритий, комусь допомагає спілкування з сім’єю. Хтось стає агресивним. Хтось замикається в собі, а хтось кричить, що нічого не боїться. Є хлопці, які хочуть випити чи побитися. Мені іноді теж хочеться напитися та забутися.

Наша робота важка. Тому я, наприклад, не дуже звертаю увагу на те, що хтось напився чи посварився. Ми правда багато пережили: рік без сім’ї, без нормальних умов. У кожного з нас хтось загинув. Тому хлопців можна зрозуміти. 

Але переважно всі справляються добре. Ми підтримуємо один одного: спілкуємося, слухаємо музику, дивимося фільми. Сваримося й миримося. 

Підписуйтесь на наш Instagram: корисні пояснення актуальних тем

ПОБАЖАННЯ

Хочеться передати цивільним бути добрішими один до одного. Більше цінувати життя, бути з сім’єю, робити те, що хочеш. Багато хто живе на роботі, яку не любить, з тими, кого не любить, дружить із тими, з ким не хоче, орієнтується на те, що люди скажуть. Може, це кліше, але мені все одно хочеться, щоб люди більше прислухалися до своїх бажань та йшли за своїми мріями. Думати про себе це слухати себе. 

Щодо мене, то йти служити було тільки моїм вибором. Так, війна нікому не подобається. Але те, що я роблю, допомагає і мені теж. Я хотіла це зробити.  

Для мене важливо нагадати: війна стосується всіх

Ти можеш допомагати звідки завгодно чим завгодно. Ти повинен допомагати бодай якось. Не має бути такого, що людина відсидиться спокійно, а потім повернеться на те готове, за що боролися й помирали інші. Знайдіть своє місце і включайтеся в загальну боротьбу. 

Військовим хочу сказати, щоб трималися. Ви всі великі молодці і класно робите свою роботу. Можливо, перемога буде не так скоро, але буде. Бажаю, щоб з вами завжди були Бог і віра. Щоб ви вміли накладати турнікет собі й побратиму. І щоб ніколи не довелося використовувати свою аптечку.

Підписуйтесь на розсилки LIGA.net – тільки головне у вашій пошті

ПІСЛЯМОВА

Кілька тижнів тому батальйон, де служить Світлана Шпілка, вивели з Бахмута на відновлення. Бійці відпочивають, приймають поповнення, тренуються на полігоні. У Світлани теж купа задач: перевірити комплектацію аптечок, закупити медикаменти, прийняти волонтерські посилки. 

"Я могла підірвати себе".  Як це – бути дівчиною на фронті та навіщо їй там крута тачка
Фото надане героїнею

З найбільш приємних "передачок"  зроблений під медевак Nissan Pathfinder. В машині є спеціальне ліжко для зручного завантаження поранених, дефібрилятор, кисень, автоматичні крапельниці. Авто за вказівками Світлани переобладнали та пофарбували польські волонтери, пригнали українські, а профінансувала все це "Фундація Течія".

"Волонтери Андрій та Олена, які завозять автівки з Польщі, розпитали, що я хотіла би бачити в машині. Але навіть не думала, що вона приїде. Цілий ланцюжок людей спрацював, бо їм просто сподобалася моя історія", каже Шаманка.

Євген Шишацький, спеціально для LIGA.net